Хмарно. Але її розбудив єдиний сонячний промінчик, що зміг дістатись землі. Він полоскотав її щоку та змусив розплющити очі. Така чудова пора — канікули, коли можна виспатись і не думати про те, що необхідно кудись поспішати. Коли з плечей спадає тягар відповідальності за все: оцінки, навчання, роботу. Хай всього на тиждень, але все таки, це ті сім днів, якими треба вміти насолоджуватись сповна кожному...

Вона солодко потягнулась, поволі встаючи з ліжка, вдихнула на повні груди і з усмішкою на сонному обличчі подивилась у вікно. Звідти виглядав на неї знайомий двір, та вигляд він мав зовсім інший ніж учора, позавчора чи раніше. Біле світло наповнювало усю кімнату, роблячи її легкою, невагомою та, якоюсь незвично спокійною, неначе саме тут зупиняється час. З ліжка на третьому поверсі було важко розгледіти, що відбувалось на землі, та, все ж таки, цікавість не дала всидіти на місці, не поглянувши. Вона вже знала, що побачить, та все одно, кожного разу, це, здавалось би, звичайнісіньке явище, сприймалось нею, як маленьке диво. Її подих перехопило, серце закалатало швидше, а очі розтулилися якомога ширше аби побачити це...

—Невже?., шепочучи закричала від радості вона, підбігаючи до вікна.

Сунувши ще теплі від ковдри босі ноги у кімнатні капці, вона поступово почала вдягатись та визирати у вікно. Натягнувши на піжаму футболку, светр, шкарпетки та штани, вона кинулася до кухні. Тут було прохолодніше, ніж під ковдрою, але її зігрівав щойнозаварений чай, який виявився надто міцним; у будь-який інший день це засмутило би її, проте тут їй це було навіть на руку, адже спати хотілось ще менше, тому вона спокійно та без суперечок допила той до біса міцний цейлонський чай. Написавши батькам на клаптику паперу «Гуляю на вулиці, скоро буду, цілую», вона полетіла взуватися, ледь не забула телефон, встигла перечепитися через іграшку, що лежала на підлозі, але все-таки побігла до під'їзду.

Сумно, сіро, покинуто. Це все, що можна було сказати про під'їзд, у якому вона жила. Облуплені стіни вкривали численні оголошення та графіті. Не зважаючи на те, що графіті — своєрідне мистецтво, воно не підносило та не надихало. Навпаки, змушувало поринути у нудьгу, сум і безвихідність, як знак того, що це місце покинули й турбуватися про нього ніхто поки не думав. Око, що мимохідь потрапляло на стіни одночасно шукало, за що зачепитись й намагалось уникнути контакту із простором, настільки заповненим безглуздими оголошеннями, що не давали летіти уяві. Вони повертали її з дороги фантазії на вже протоптану стежку буденності. Віконця були малі та стояли високо, тож було темнувато. Лише деякі відблиски денного світла проникали туди, ледве освітлюючи підʼїзд.

Також можна було роздивитись двері. Вони були одноманітні: деревʼяні, коричневі, відшліфовані, з вигнутими лініями та металевими ручками. Вона не знала, що було за ними, але була впевнена, що хоч там вони чимось та й відрізняються, хоч трішки, але все ж. Кожен, хто жив за цими дверима міг розпорядитись цим простором, як хотів. За цими дверима, що були навпроти її квартири, можливо жив якийсь музика, а кількома поверхами вище – геній писемного слова, з якими вона можливо навіть перетиналась поглядами, але так і не змогла поговорити. Можливо за тими самими дверима приховувались неймовірні інтр'єри, що так і кричали про те, хто тут живе. Можливо тамтешні мешканці й виражали свою індивідуальність та характер, та ніхто з сусідів не знав, як саме кожен це робив. Адже усе це різноманіття прикривали однаковісінькі двері.

Не довго біжучи сходами вона дісталась парадного (звісно ж тільки на словах) виходу: один поштовх важких металевих дверей відділяв її від приємно-морозного повітря та сліпучо-білих іскор. Вона тягнеться холодними пальцями до замку, а іншою рукою хапається за ручку дверей. Зазвичай той замок застрягав і тому був причиною кількох її запізнень до школи, проте не сьогодні, коли він, наче розуміючи її бажання швидше вибігти назовні, лиш легенько клацнув навзнак того, що двері відчинені. Почувши це «клац», вона різко штовхнула ручку і...

Нарешті...

Вона побачила те саме біле сяйво, яке приходило до неї так рідко. Усюди виблискував сніг, засліплюючи її своїм мерехтінням. Канікули стали для ще ціннішими, адже вона могла насолоджуватись цим дивом природи скільки забажає, нічим не обмежуючись, окрім власної волі.

— Так.., на видиху прошепотіла вона сама собі.

Справа залишалась за малим: вирішити, що робити і з ким це щось робити? Адже навіщо насолоджуватись чимось самому, якщо можна розділити цю радість із кимось близьким? Необхідно лише обрати, хто буде тим самим кимось. Чекати довго не довелось...

——————————

A/Н: хееееееейоооооо і ласкаво прошу у нову історію)

Вона буде набагато коротшою і легшою, ніж моя попередня, тому не чекайте розділів з більш ніж 1000 слів, хе-хе

Іііііі так, я опублікувала її влітку, хоча мова йде про зиму, але, чорт, зима - моя улюблена пора року, тому я хочу відчути це навіть влітку

Сподіваюсь вам сподобалось)

Keep calm & напишіть, що думаєте

Ваша, MarSo✨