Момо просто стояла і не знала, куди себе подіти. Що їй відповісти Йонджуну? Масакі також набирав вже вдруге, а Хіраї стояла і не знала, за що схопитись першим.

— Візьми цю кляту слухавку, — нахмурився Джун, опускаючи голову. — Або вимкни телефон, якщо це не щось важливе. Бо важливе зараз ось тут, в нашій з тобою розмові.

Хіраї кивнула і швидко зняла з себе взуття. Напевно, хлопець розраховував, що вона обере другий варіант, але Момо пройшла в кімнату і підняла слухавку. На третій дзвінок. Чому він там такий невгамовний?

— Я би передзвонила, — сухо відповіла дівчина, видихнувши. — Не обов'язково набирати мене три рази підряд.

— Я так скучив за тобою.

Момо заплющила очі. Надто добре пам'ятала голос, який настільки давно не чула, хоча він не на мить не забувався і не виходив з думок. Коли вона останнього разу розмовляла японською? Навіть мати з батьком по більшій частині спілкувались з нею корейською, чисто за звичкою. І Міна також.

— Я купила квитки в Токіо. Ми можемо зустрітись? Нам треба дещо вирішити.

— І більше ніколи не зустрічатись? — гмикнув у слухавку чоловік.

— Масакі, з «нами» покінчено, ти повинен був це зрозуміти ще тоді. Я просто хочу розставити усі крапки над «ї». Ти сам бачив, що сталось, хоча я більше не з'являлась у вашому житті.

— І це прикро, — він точно хмурився в цей момент і жестикулював руками. — Тому що... просто приїдь і ми поговоримо, благаю. Я вже розмовляв з Юкі, вона сьогодні ж розповість усім справжню причину нашого розлучення і вибачиться перед тобою.

— Коли прилечу в Токіо — наберу.

Момо не були потрібні вибачення. Вона не бажала нічого подібного. Тільки, щоб її та її близьких залишили в спокої. Ну вирішила його колишня дружина псувати життя Хіраї, навіщо було робити це через Йонджуна, якому вона також багато чого зіпсувала. Хоча ні, трагедію вони встигли зупинити.

— Я ані слова не зрозумів з того, що ти казала в телефонній розмові, — покачав головою Джун. — Але я добре почув «Токіо». Поясниш, що коїться?

Дівчина повернулась до колишнього і... просто нахмурилась. Вона повинна була відчувати провину за те, що цієї ночі — буквально в той же день, як розійшлась з ним, — переспала з іншим. З тим, кого він вважав своїм вчителем. Але нічого. Зовсім. Правильно чи ні, та саме в цей момент розуміла, що зробила щось неправильне, за що не відчувала своєї вини.

— В мене через декілька годин літак до Токіо. Я хочу розібратись з дечим.

— З колишнім, який виявився одруженим? — Джун підійшов ближче. — Що це змінить? Це дасть тобі можливість рухатись далі? Чи ти хочеш повернутись до нього? Хоча це неможливо, я думаю.

— Йонджун, ми з тобою розійшлись! Я не розумію, чому ти прийшов до мене, чому не хочеш визнавати, що все скінчено! Рухайся далі. В тебе купа можливостей і буде багато дівчат, які будуть в захваті від тебе, які захочуть бути з тобою.

— Реально вважаєш, що хтось з них мені потрібний? — хлопець підійшов впритул і обійняв дівочу шию долонями, великими пальцями торкаючись щік. — Ми вже поговорили з директором Ю, він не бачить проблеми, якщо ми будемо тихенько зустрічатись, нікому про це не розповідаючи. Вони зараз шукають ту жінку, щоб вияснити усе, щоб вона підтвердила, що те все було наклепом на тебе.

— Це не було наклепом, — Момо відштовхнула руки Джуна і відійшла на «безпечну» відстань. — Я справді зустрічалась з Масакі кілька років, він був знайомий з моєю сім'єю. Я думала, що у нас з ним буде сім'я, але потім до мене прийшла його дружина... і я просто втекла. Напевно, вони розвелись після того, і так, я відчуваю себе винною! Бо знаю, що це саме через мене була зруйнована сім'я. Навіть, якщо справжня причина геть не в цьому, це не зменшує моєї відповідальності за те, що я також була одним з тих самих факторів, які вплинули на рішення розвестись. Єдине, чого я хочу зараз — зустрітись зі своїм минулим, поговорити і відпустити. Забути назавжди і закрити, як погану книгу, яку вже треба дочитати до кінця, інакше вона просто так не відпустить.

— Тоді що заважає бути зі мною?

Момо замовкла лише на декілька секунд. Довгих секунд, які для неї розтягнулись, бо вона не могла підібрати правильних слів. Їй не хотілось робити боляче, але майже будь-яка фраза залишала Джуну надію.

— Цієї ночі я переспала з іншим чоловіком.

Впевнено і дивлячись у вічі. Вона очікувала, що зараз він скривиться, подивиться на неї з огидою, не захоче більше ніколи розмовляти. Що ця розмова стане їхньою останньою. Але Йонджун тільки брови підняв і дивився так, ніби йому шкода. Тільки кого: її чи себе?

— Мені образитись? Поплакати? Розізлитись? — перераховував хлопець варіанти так, ніби її слова взагалі його не зачепили. — Я не знаю, як реагувати на твоє зізнання. Але для мене це нічого не змінює. Просто буду вважати помилкою, яку ти зробила на емоціях, бо тобі теж було боляче. Ти просто намагалась заглушити цей біль в обіймах іншого. Чи це рішення робить з мене безхребетного?

— Йонджун...

— Якби тобі зрадили, Момо, ти б пробачила? Я згоден це зробити і забути все. Зробимо вигляд, що нічого не сталось, що цієї ночі просто не було в нашому житті. Закохані завжди безхребетні.

Хіраї опустила погляд. Перед очима пролетіли спогади про Масакі, якому дружина прощавала зради. Вона ж точно знала про Момо ще до їхньої зустрічі, задовго до цього. Чімін, який також довгий час закривав очі на дії колишньої. Тобто той, хто більше кохав ставав безхребетним і згодним вибачити геть усе? Але ж це неправильно!

— Не завжди, — покачала головою. — Я би не пробачила, навіть якщо б любила більше за своє життя. І тобі не раджу. Я вже припустилась помилки, тому просто відпусти мене і живи далі. Не знаю, яке рішення прийму по прильоту назад до Сеулу, але точно знаю, що не маю права повертатись до тебе.

— Тільки через зраду?

— Через те, що я ніколи тебе не кохала, — сумно посміхнулась Момо, дивлячись на підтискаючого губи Йонджуна. — Ти ідеальний з усіх боків, саме такий, про якого я усе життя мріяла, уявляючи себе заміжньою і колись обов'язково з дітьми. Але я жодного разу не могла чітко уявити себе поруч саме з тобою. Ти надто хороший для мене, а я цього не заслужила.

— Так ти і не повинна!

Перервав, бо більше не витримав. Його розривало на шмаття, поки він слухав, та терпіти більше не виходило. Хотілось злитися і кричати, доказувати свою точку зору, розповісти їй, що вона не права. Він ще з самого початку думав, що їм варто поговорити про це.

— Що? — не зрозуміла Момо.

— Ти не повинна намагатись це заслужити. Ти — це просто ти, і я закохався в тебе саме ось таку. Я надто хороший, завжди намагався ним бути саме для того, щоб не втратити тебе! Мені стати поганцем? Який поганець в твоєму розумінні? Не думаю, що надто далеко від нього те, який я насправді.

Брехав. Нахабно брехав, бо він ніколи не був поганим хлопцем. Тільки хорошим і тільки милим, добрим. Таке собі оленятко, яке усім посміхається і кожному подобається. От тільки чомусь Момо не подобалось. Тій, кого він хотів вразити найбільше.

— Ти завжди ведеш себе, як гарний хлопець, — гмикнула Хіраї, сідаючи на ліжко. — Цим ти завжди мене бісив, чесно. Ще з універу. Подобався кожній дівчинці, допомагав усім, приймав в усьому участь. Я ще тоді розуміла, що ми надто різні, тому... тому в спробі втекти чомусь вирішила, що з тобою вийде побудувати стосунки. Навіть виходило, але...

— Але?

Момо мовчала. Прикрила очі і думала, як їй завершити цю розмову, зібрати невелику валізу, або скоріше сумку, і поїхати в аеропорт. Так, напевно, з Йонджуном також треба було поговорити і вона втікала зараз, але не могла по-іншому. Слона треба їсти по шматочках, а не звалювати на свій шлунок усю його тушу.

— Але прекрасно знала, що ні до чого не призведе, — покачала головою і нарешті подивилась Джуну у вічі. — Я не кохаю тебе. І мені огидно від себе, що... що дала неіснуючу надію.

— Момо, ти взагалі себе чуєш? — злився Йонджун, бурхливо жестикулюючи руками. — У нас все було добре рівно до того моменту, коли твоє минуле не постукало у двері. Я все одно хочу бути з тобою, а ти просто втікаєш розбиратись з колишнім. Окей, розберись і повертайся, я чекатиму. Це така проблема? Тепер ти не захочеш повертатись в Сеул?

— Ти взагалі почув мене? Ти хоч раз мене чув? — Хіраї спокійно встала з ліжка і попрямувала до дверей з квартири. — Чи ти склав в голові образ ідеальної мене, яка тобі підходить по усіх параметрах, і накладав його на мене? Радів, що погодилась бути з тобою і тепер не можеш відпустити. Та це неправильно, і ти сам це знаєш. Будь ласка, йди додому і охолонь.

Охолонь від емоцій і від Момо. Друге взагалі обов'язкова умова.

І Йонджун пішов. Злився, хотів висказати ще цілу купу речей, але пішов. Вперше в житті посварився з кимось. От тільки в кіно такі сварки закінчувались бурним сексом, а в них — її відльотом до Токіо та його поверненням до себе.

***

Хьонджин хмурився, нервово стукав ногою, відраховував секунди, постійно дивлячись на годинник, і не міг дочекатись, коли вже все закінчиться. Він був єдиним на похоронах діда, кому взагалі було діло до нього. Мати з батьком сиділи поруч з кимось зі знайомих, в усю розповідаючи, який їхній син молодець. Не поруч з Джином і фотографією мертвого родича, а десь там. Раділи, що він все організував, домовився, взнав, а самі приймали гроші від тих, хто приходив. Ще й косо дивились, якщо конверт видавався надто тонким.

Хлопець дивився тільки собі під ноги, тому майже не помічав тих, хто заходив у кімнату, хто вклонявся діду і потім стискав Хьонджинову руку або плече, щоб показати свою скорботу. І не помічав би і далі, якби не ідеально білі носки з єнотами по боках. Таких знайомих в його дідуся точно не було. Тому підняв голову і здивовано тепер дивився на Даніель.

Дівчина вклонилась потрібну кількість разів, поклала квітку на стенд і повернулась до Хьонджина. Без посмішки і очей, наповнених співчуттям. Просто дивилась.

— Як ти?

— Угу, — кивнув головою Джин. — Навіть не думав, що прийдеш.

— Тому що не запрошував?

— Ха, — тихенько гмикнув хлопець, ледь скривившись. — Ти нахабна, прийдеш і без запрошення.

— Субін сказав. Я вирішила, що треба прийти.

Хьонджин кивнув і пробігся очима по невеличкій кімнаті. Стояти і розмовляти тут було б неправильно, до того ж це могли сприйняти якось не так люди, що прийшли вшанувати пам'ять померлого.

— Пішли за стіл, там і поговоримо.

Він спеціально просив своїх друзів та знайомих не приходити, або взагалі нічого не казав, бо вони і не цікавились такими подробицями його життя. Тому було досить дивно, що він геть забув про Даніель, адже навіть не спілкуючись з нею повноцінно — вона постійно з'являлась в його житті.

Джин посунув до Даніель підготовлену їжу і підхопив пляшку з соджу, наливаючи собі і дівчині. Тільки її стопка так і залишилась стояти поруч з ним, бо він згадав. Хмурився, обдумував, підтискав губи, іноді їх покусуючи.

— Не збираєшся віддавати?

— Ні, — покачав головою Хьонджин. — Ти неповнолітня, навіть на похоронах це було б неправильно — давати тобі випити.

— Взагалі-то я вже повнолітня.

Дівчина схрестила руки на грудях і примружилась, змушуючи Хьонджина здивовано втупитись у Даніель.

— Коли?

— Тиждень тому, — знизала плечима і потягнулась за своєю стопкою. — Мені офіційно тепер дуже багато чого можна.

Хьонджин не відповів, просто прослідкував, як вона випила свою порцію і поставила маленький стакан на стіл. Сглитнувши, облизала губи і прийнялась за їжу.

— Сподіваюсь, ти не клала велику суму?

— Треба було? — відволіклась Даніель. — Я і так зрозуміла, що все піде твоїм батькам, тому не намагалась дати побільше.

— Дякую.

І замовк. Дивився на людей, які приходили і не міг зрозуміти, скільком людям насправді батьки відправили повідомлення — а може прямо так на словах сказали, — про похорон. В якійсь мірі Хьонджин був навіть радий за діда, той нарешті перестав мучитись. Але все одно було якось бридко від себе, що не був поруч в момент його смерті.

— Думала, Шиа прийде. Чула, вона полетіла в Японію на відпочинок, але це дивно. Хіба вона...

— Не повинна, — відрізав Хьонджин, підтискаючи губи. — Мені було досить і повідомлення в Катоці.

— Посварились?

— Розійшлись, — Джин випив ще одну порцію і закусив губу. — Надто багато сварок через моїх батьків, та і в цілому моя мама особливо хотіла приймати участь в наших стосунках. Шиа не витримала. Зате це хороший поштовх, знаєш.

Даніель тільки покивала, але нічого не відповіла. Сенсу в цьому не бачила просто. Вона і так прекрасно розуміла, що принцеса рано чи пізно не витримає такої напруги, але все-таки були думки, що протримається хоча б півроку або рік. Скільки вийшло? Кілька місяців.

— Поштовх для чого чи кого? Для мене?

— Ха, — Хьонджин закотив очі. — Мені вистачило однієї дівчини, яка була надто впевненою. Не вподібнюйся.

— Тоді для чого?

Не звернула уваги на його слова. Зовсім. Просто проігнорувала, бо так точно було легше, ніж щось доказувати і перепитувати.

— Розірвати зв'язки, — погляд Джина на секунду впав на його батьків і одразу повернувся до дівчини. — Мені запропонували хорошу роботу, я зможу знімати квартиру і жити нормально. Там я зможу почати все с самого початку.

— Там? — підняла брови Даніель. — Це настільки далеко?

— В Америці, — кивнув хлопець, наливаючи обидві стопки. — Компанія Шиа запропонувала працювати з ними і далі. Діда більше немає, батьки не зміняться, а жити треба. Тому це хороший шанс залишити в минулому усе, що тут є зараз.

— А як же Шиа? В плані, ви розійшлись, але вам прийдеться працювати разом.

— Вона тут роки на три точно, хоч і буде випускати англомовні треки для американської аудиторії. Ми навіть перетинатись не будемо, а там через роки ми будемо вже іншими, може і спробуємо щось знову.

Даніель підтиснула губи. Їй не дуже подобалась ця ідея, але робити було нічого, вмовляти його зостатись з самого початку могло стати найгіршою її ідеєю.

— Забери мене з собою.

— Знущаєшся?

— Я все одно полечу в Лос Анджелес у вересні, — знизала плечима і випила свою порцію. — Насправді я прийшла сюди тому, що хотіла сказати, що більше тебе не потурбую, тому що мені запропонували стипендію в танцювальній школі в ЛА. А тепер виявляється, що ти більше не з Шиа, та ще й летиш туди ж.

— Хто сказав, що туди?

— Тому що я знаю, що її агентство базується саме там, — криво всміхнулась Даніель. — То як, сходимо на побачення, щоб зрозуміти, які в нас будуть стосунки в Америці?

***

— Цукерочко, ти ж заїдеш до нас з мамою?

— Не знаю, — знизала плечима Момо, хоча батько цього все одно не побачив би. — Я не думала про це. Можливо, вирішу усі проблеми і полечу назад. Але дуже за вами скучила, правда.

Хіраї стояла перед скляними дверима, що постійно відчинялись і зачинялись, впускаючи і випускаючи людей. Вона прийшла саме туди, де потрібно було бути в цей момент. Хоча до батьків насправді хотілося набагато більше. От тільки після важкої розмови треба буде поплакати і прийти в себе, а не їхати до батьків і плакатись... їм? Яке ж лайно.

— Ми за тобою теж. Подумай все-таки. Може хоча б на ніч заїдеш, повечеряємо разом, як в дитинстві, а на ранок полетиш?

— Я подумаю, добре? Мені краще вже йти. Чим швидше все закінчиться, тим скоріше зможу сказати вам свою відповідь.

Татові знадобилось ще близько хвилини для прощання і взяття з неї обіцянки обов'язково набрати їх з мамою після. Момо нічого не залишалось, як погодитись і тихенько про себе посміхнутись. Вирішувати проблеми прийдеться самій — тут вже нічого не попишеш.

В будівлі було прохолодно, але після тієї спекоти на вулиці, холодне повітря пробирало до кісток. Хтось би сказав, що просто увімкнули кондиціонер на повну, але Хіраї добре пам'ятала, що той завжди стояв на двадцяти чотирьох-двадцяти п'яти градусах, і зазвичай це було доволі тепло.

Тільки не сьогодні. Прямо, як в неї на душі.

— Добрий день! Вам чимось допомогти?

До неї підійшла дівчина років двадцяти, посміхаючись і показуючи усім своїм видом, що саме від її помічі відмовитись буде максимально тяжко. Момо підтиснула губи і підняла брови. Чи треба було відповідати, що вона шукала начальника цієї дівчини?

Та й чорт з ним.

— Так, я хотіла б поговорити з вашим керівником.

Дівчина моментально витріщилась на Хіраї, відчуваючи страх. Ще навіть не встигла нічого зробити. Навіть почала пригадувати, чи не приходила Момо до них раніше. Можливо, купила якісь речі і тепер хотіла повернути, бо знайшла брак. А допомагала обирати, звичайно, вона, а не хтось інший.

— В мене з ним зустріч. Просто скажіть, що прийшла Момо, він все зрозуміє.

Вже через секунду робітниці не було поруч, бо вона, посміхнувшись, поклонилась і пішла в напрямку, де повинен був знаходитись кабінет Масакі. Зустрітись з ним на загальній території, а не в його квартирі, було гарною ідеєю. Тут багато людей, отже вони розмовлятимуть не наодинці. Хіраї закусила губу і подивилась навкруги, роздивляючись покупців в магазині.

Така метушня навколо, всі ходили, щось роздивлялись, запитували які краще взяти собі ковдрочки для йоги або резинки для занять спортом, гантелі. Звичайний робочий день в місці, куди Момо часто приходила, щоб закупитись інвентарем, а то просто, щоб посидіти разом з Масакі.

— Я скучив, — роздався позаду такий знайомий голос. — Хочеш кави чи чаю?

Хотіла таблетку від головного болю, тому що якось різко так прострелило, аж замружитись захотілось. Але Хіраї витерпіла різкий припадок і бажання піти якомога далі — а краще взагалі побігти, — і посміхнулась.

— Не хотілось би затримуватись тут надовго, але чай був би доречним.

Хоча це і означало, що вони все-таки залишаться вдвох в одному кабінеті. Все одно залишалось би відчуття, що вони серед багатьох людей, котрі ходять повз дверей і можуть в будь-який момент зайти.

Виявилось навіть краще, ніж вона собі уявляла. За той час, що вона не була тут, Масакі переїхав в кабінет зі скляними дверима і стінами, тому буквально кожен робітник мав змогу його побачити, як і тих, хто з ним сидів, щось вирішуючи, так і просто подивитись що саме коїлось у їхнього директора. Цікаво, хто саме став ініціатором цієї ідеї з переїздом на нове місце? Адже старий кабінет знаходився не так далеко.

— Подобається?

— Це відчувається безпечно, — знайшлася що сказати Момо.

— Я заварив твій улюблений. Молочний улун, так?

Хіраї нервово відстукувала п'яткою — зовсім тихо, ніхто не чув і не бачив, — кусала щоку зсередини і м'яла пальцями штани, в яких прийшла. Дівчина глянула на чашку і прийняла її, ледь посміхаючись.

— Він подобався тобі, — знизала вона плечима, — а мені було все одно що пити, аби тільки ти був поруч і... я дуже багато чого хотіла з тобою.

— Я також, — Масакі сів навпроти на диван, спеціально не віддаляючи дистанцію, як якби сів за свій стіл. — Хотів розлучитись з Юкі, але все ніяк не виходило навіть поговорити з нею. Зараз ми все-таки розійшлись.

— Вибач.

— Ти тут взагалі ні до чого, Момо, — нахмурив брови чоловік. — Ми розійшлись з Юкі взагалі не через тебе. В нас вже були проблеми, тому ми і вирішили, що у нас будуть вільні стосунки. Тоді зустрів тебе, зрозумів, що хочу сім'ю з тобою, але ти взнала, що я ще одружений, і втекла на інший край світу, аби тільки я тебе не знайшов. Заблокувала мене усюди і не давала змоги навіть просто запитати, як ти.

— Юкі прийшла до мене і розповіла усе. Я не вірила спочатку, але... точно знала, що ніколи більше не дозволю тобі бути у моєму житті.

— Я і не пропоную, — гмикнув Масакі, потупивши погляд вниз і сумно посміхнувшись. — Сподівався, що ти мене пробачиш і знову будеш зі мною, але відчував, що нічого подібного не станеться.

Момо зробила декілька ковтків і задумалась. Ні, вона не буде з ним знову. Просто ніколи і нізащо. Пробачити може. За те, що не казав їй про все з самого початку, що приховував від неї сім'ю. От тільки зараз розуміла, що усі ці розмови і балачки про вибачення були зовсім не потрібні. Напевно, колись Йонджун буде почуватись так само, коли згадає, що вона йому зрадила.

— Ти з тим хлопцем, про якого всі говорять? Той танцюрист. Як там його? Йоджун?

— Йонджун, — виправила Момо і знову перевела погляд на свого колишнього. — Ні, ми розійшлись.

— Це через...

— Ні, просто він був спробою втекти від самої себе і своїх справжніх бажань.

— І чого ти хотіла насправді?

Питання поставило в глухий кут, тому що Момо не знала що відповісти. Їй було усе очевидно, що вона хотіла геть іншого, зовсім не Йонджуна, не стосунків з ним. Але чого тоді? Побути самій і зрозуміти нарешті себе? В голові стояв Чімін, розтягуючи радісну посмішку, але він не був її істинним бажанням.

— Розказати тобі, чого ти хотіла? — гмикнув Масакі. — Стосунків, як у твоїх батьків, тільки на твоїх умовах. Тому що чоловіки, яких ти обирала, ніколи не були схожими на твого тата. Ти на свою маму також не дуже схожа. Зате на бабусю по батьковій лінії — так. Принаймні, саме це завжди казала твоя мама. І завжди згадувала, що дідусь був більш жорстким і доволі власним, але жінка завжди могла сховатись за його спиною, радісно об'являючи усім, що вона про них думає. Просто бо знала, що її захистять. Ти намагалась знайти саме таких чоловіків, але при цьому хотіла, щоб вони були схожі на твого тата.

— Ти надто багато говориш.

Але він був правий. Йонджун був навіть кращою версією її батька, але вона не хотіла б лишатись з ним у стосунках, просто вважала себе недостойною такої честі. Його розгадувати, шукати подвійне дно, очікувати, як раптом в один момент він просто зникне або зробить щось врозріз з її уявленнями. Але і ці всі прості і трошки погані хлопці не влаштовували. Може, спочатку треба було зрозуміти себе, а не шукати когось?

— Юкі вже зробила офіційну заяву і вибачилась, тому насправді ти можеш повернутись до цього хлопця і бути з ним. Він справді усього лише спроба втекти? Чи це ти, знайшовши свій ідеал, боїшся? Може, втікаєш ти саме від нього?

Момо завжди здавалось, що Масакі казав розумні речі, тому прислуховувалась і робила так, як він казав. Цього разу Хіраї задумалась, тому що не все сходилось в її голові так, як потрібно було. Він міг бути правим, але це не означало, що помилятись чоловік не міг.

— Вибач, я навіть поговорити з тобою нормально не можу, — покачала головою Момо. — Мені здавалось, що треба стільки усього сказати і пояснити, а тепер просто сиджу і розумію, що нічого. Мені нічого тобі сказати.

Хіраї його пережила, переболіла. Він більше не був її космосом, світ не крутився навколо нього. Навіть літер би не знайшлось, щоб відповісти йому хоч якоюсь емоцією. Але дещо було — вдячність за те, що Масакі все-таки кохав її, що чекав, ніби вона могла б до нього повернутись. І нехай це зовсім не так, але, напевно, так бувало в цьому житті, коли в тебе вже може бути кохана людина, з якою більше немає нічого спільного, і раптом з'являється хтось, хто стає теплішим і необхіднішим. Кому можна розкрити секрети, хоч і приховуючи найголовніший.

— Ти любила мене? — Момо кивнула у відповідь, роблячи черговий ковток чаю. — Я теж тебе любив.

Усе. Крапка. Хіраї посміхнулась і відставила чашку. Їхня розмова була закінчена. Їхня історія була навіки закрита і ніколи більше не розкриється знову.

— Сподіваюсь, ти знайдеш когось кращого для себе, ніж я або Юкі.

Масакі тільки гмикнув і відкинувся на спинку дивану. Можливо, в нього вже хтось був. Не в плані стосунків, а скоріше він бачив в комусь свою спробу на нові стосунки і нове життя. Так, нехай і в Момо буде такий шанс. Хоча б з собою.

Вже на вулиці Хіраї почула, як дзенькнув телефон.

Суджин:

Я хочу влаштувати концерт

Зібрати усіх, як тоді, і виступити

Ти в ділі?