Ребекка

Повільно розплющую очі, відразу після пробудження, і відразу морщуся від головного болю. Рукою торкаюсь голови і намацую бинт.

Дідько. Що трапилось учора?

— Ребекко, ти вже прокинулася?

Чую знайомий голос і знову розплющую очі. Кілька секунд знадобилося на те, щоб сфокусувати погляд на людині, яка стоїть перед вікном і, коли мені це нарешті вдалося зробити, я бачу власника клубу.

— Як ти себе почуваєш? — запитує він, схиляючись наді мною.

— Погано. Задам дурне і банальне запитання, але де я і що зі мною?

— Ти в мене вдома, не хвилюйся. Я тебе не скривджу. Пам'ятаєш, що було вчора? — він сідає на край ліжка і пильно дивиться на мене.

— Я прийшла до тебе до клубу, — починаю згадувати. — Спершу був якийсь хлопець якого я відшила, показавши пістолет... Потім прийшов ти, потім... Я пішла на бар, де був Кріс. А далі я не пам'ятаю...

— Я знайшов тебе у вбиральні, майже непритомну. У клубі була пожежа. Тебе намагалися вбити, — його усмішка зникла з лиця. — Якщо ти згадала, що було вчора, то не все так погано, як я гадав.

— Тобто зараз ти думаєш, що все шикарно? — посміхаюся йому і він сумно сміється.

— Ну, принаймні, у тебе немає струсу.

— Це ти витяг мене з вогню? — він киває. — Навіщо так було ризикувати заради мене, незнайомої тобі дівчини?

— Сам не знаю, — він усміхається і відводить погляд у підлогу. — Слухай, Ребекко, я хотів би, щоб ти мені все розповіла. Хто ти і навіщо тут?

— Ні я...

— Кріс відмовився розповісти, — він продовжує говорити, ніби навіть не чує мене. — Але після того, як він згадав, що пожежа була не випадковістю, а спробою вбити тебе — я не на жарт розлютився. І ні, не на нього за те, що він мовчить, а на тебе. Ти наражаєш себе на велику небезпеку, живеш сама і поводиться досить незрозуміло для мене, — він знову дивиться на мене. — Що ти зробила такого, що тебе намагаються вбити? Хто ти така і що ти робиш у цьому місті?

— Я не можу тобі сказати...

— Можеш, але не хочеш. Це два різні поняття. Ребекко, не мовчи. Я хочу спробувати допомогти тобі.

— Навіщо тобі це потрібно? — хмурюся. — Тобі справді потрібні чужі проблеми? Я тобі ні чим не зобов'язана і допомоги не потребую.

— Тебе вбити хочуть, а ти що робиш? Ти мовчиш, матір твою! — Я здригнулася після того, як він підвищив голос. — Пробач... Просто я хочу перебити всіх покидьків, які бажають тобі смерті, — важко зітхає і підводиться. — Тобі слід відпочивати. Якщо що, я буду в кімнаті навпроти.

Він починає йти до дверей і, перш ніж він торкається дверної ручки, я починаю тихо говорити:

— Я дружина дуже важливої ​​людини в Нью-Йорку... Точніше колишня дружина. Напевно, саме тому мене хочуть вбити.

— Наскільки важливого? — запитує він, не обертаючись.

— Достатньо.

— Може, варто сказати мені все як є, Ребекко Кано? — він обертається, дивлячись на мене холодним поглядом.

Якого біса? Звідки він все це знає? Невже Кріс проговорився?! Або що ще гірше... він частина мафії? Я не розгубилася, приховала свій страх і впевнено відповіла:

— Ти мене плутаєш з кимось. Мене звуть Ребекка Стоун.

— Розумно було взяти інше прізвище. Фабіо не зможе тебе знайти, — відповідає він і підходить до ліжка. — Не бреши. Я все знаю. І мені прикро, що ти не сказав все одразу, а намагалася приховати.

— Так, я Ребекка Кано! — хмурюся. — Я не мала іншого вибору! Що я по твоєму мала робити?!

— Ти правильно вчинила. Я не звинувачую тебе в цьому.

— Звідки ти дізнався, хто я? Ти частина мафії?

Куточки його губ здригнулися в якійсь божевільній посмішці перед тим, як він відповів мені:

— Так, я частина мафії.

— Ти спробуєш вбити мене?

— Можливо, — він зупиняється поруч із ліжком, усе з такою самою кривою посмішкою, і опускається так, щоб наші очі були на одному рівні. — Чим ти взагалі думала, коли прилетіла до Вегаса? Тебе тут можуть не тільки вбити, але ще й мучити різними способами: катувати, побити чи навіть зґвалтувати, — він наблизив своє обличчя до мене, поставив руки по обидва боки від мене так, щоб я не могла втекти.

Тепер я не змогла приховати свого страху, через що він ще більше посміхнувся.

— Ти не думала, що можу це зробити навіть я? Ти так легко довірилася мені та постійно приходила до клубу... А Кріс? Адже ти знала, що він частина мафії. Він міг щось зробити тобі.

Страх захопив мене ще більше. Як я могла бути такою необачною? Я не довіряла йому ніколи, але дідько, я думала він хороша людина.

Потрібно тікати!

Він схиляється над моєю шиєю і я відчуваю його гаряче дихання. Тілом пробігають мурашки і не від страху, а скоріше від задоволення! Але тепер я навіть не маю думати про це! Мені потрібно щось зробити, поки він нічого не зробив зі мною!

— Відпусти, будь ласка... — видала я тремтячим голосом.

Що я роблю?! Треба його вдарити! Чому я раніше цього не зробила?

— Ти така дурна... — він опускає голову на моє плече. — Чому ти не вдарила мене, Ребекко? А якби я й справді хотів би завдати тобі болю? — по моїх щоках починають скочуватися сльози від усього цього шоку і я зовсім не розумію ні його, ні своєї поведінки. — Ти така ще дівчинка... Як ти взагалі змогла протриматися стільки часу одна у Лас-Вегасі? — вже тихіше каже він. — Ти думала, що я справді зараз зґвалтую тебе?

— Дурень, — намагаюся його відштовхнути, схлипуючи, на що він піднімається, сідає на ліжко і обіймає мене.

— Вибач, я хотів перевірити, чи зможеш ти захистити себе. Я ніколи не завдам тобі шкоди, запам'ятай це.

— Дурень, дурень, дурень. — тихо кажу я, завдаючи легких ударів по його грудях. — Я так злякалася...

— Тихіше, все добре, — відповідає він. - Ти тепер під моїм захистом. Я не дам тебе образити.

— А хіба ти не повинен був здати мене Дону? Розповісти, що дружина його ворога тут і він може помститися йому за допомогою мене чи ще щось таке?

— Зараз це не важливо.

— Ні, це важливо. Тебе можуть вбити, як зрадника. Або ти можеш мене зрадити. Мені краще поїхати, щоб ти був у безпеці.

— Ребекко, мене не вб'ють, не турбуйся про це. Вони не зможуть цього зробити, — відповів він, усуваючись. — Фабіо тобі розповідав про те, хто Дон нашої мафії? — я хитаю головою, показуючи «ні». — Зовсім нічого? Як він тебе збирався захистити, навіть якщо елементарного не сказав?

— Що ти хочеш мені сказати?

— Не лякайся тільки, — він схвильовано дивиться на мене і зітхає, перш ніж продовжити говорити. — Я зведений брат Вероніки. Моє ім'я Фернандо Россі і з недавніх пір я Дон західної мафії.

Мені здавалося, я навіть перестала дихати. Я так намагалася сховатись від мафії, а зараз сиджу в обіймах глави до якого насправді й сама прийшла? Це ж якою треба бути дурепою?

— Ребекко, скажи щось, не мовчи.

— Я дурепа. Така дурепа...

— Щось більш позитивне?

— І ти теж дарень, — закриваю обличчя руками і зітхаю. — Я йду. Уяви, що мене тут не було.

Тільки я зібралася підвестися, як мене знову заболіла голова. Фернандо назад вкладає мене в ліжко.

— Нікуди ти не підеш. Ні зараз, ні потім. Тобі слід відпочивати. Без мене тебе вб'ють.

— Та й з тобою мене вб'ють!

— Я наказав не чіпати тебе — це по-перше. По-друге, ніхто не наважиться розповісти, що ти тут, а інакше я їх просто пристрелю. Тебе вважають загиблою в авіакатастрофі, так? — киваю. — Нехай так далі й вважають. Ти тут, зі мною, у цілковитій безпеці. Добре? Тепер випий знеболювальне і спробуй заснути.

З його допомогою я випила пігулку, після чого він накрив мене ковдрою і знову сів поруч. Він чекав доки я не засну і спостерігав за мною весь час.

— Дякую... — шепочу я, перш ніж заснути.