Ребекка

Минув тиждень з того часу, як я була в тому клубі. Я була зайнята пошуком роботи та нормального житла. Залишатися в хостелі було проблемно, оскільки гроші не вічні і скоро закінчаться, тому я розглядала варіант орендованої квартири.

Також у мене була ідея перебратися в інший штат, але так не хотілося... Незнайомець, а точніше власник клубу, викликав у мене великий інтерес. Мені хотілося побачити його знову і я вирішила чому б і ні? Все ж таки я так і не дізналася, що трапилося з Крістіаном, який нібито сказав тим хлопцям хто я.

У неділю ввечері я зібралася до клубу. Я знову вийшла з номеру з накинутим капюшоном, а також із кепкою, щоб не привертати увагу мафії. Хто знає, де я їх зустріну і що їм спаде на думку?

До клубу я дісталася швидко. Напрочуд, тут не було так багато людей, як це було в попередні рази. Крістіана за баром не було, що наштовхнуло мене на дві думки: або не його зміна, або він давно звільнений.

Замовляю безалкогольне мохіто і цього разу наважуюсь піднятися на другий поверх. Там є кілька вільних столиків, звідки відкривається чудовий краєвид на танцпол, бар та кілька столиків. Потягуючи напій з трубочки, я спостерігаю за танцями.

Мій погляд через деякий час затримується на хлопці, що входить до клубу. Ось він — власник. Як завжди бездоганно виглядає в білій сорочці, чорних штанах і кросівках, що викликає в мене посмішку. Що за фетиш на кросівки? Розглядаю його протягом декількох хвилин, поки він спілкується з охоронцями і поки навпроти мене не сідає якийсь тип.

— Можна я приєднаюся?

— По-перше, я проти. По-друге, якого біса ти сідаєш, а потім питаєш? По-третє, мало столиків? Забирайся звідси.

— Воу-воу, спокійніше, крихітко, я ж просто...

Піднімаю худі так, щоб несподіваному гостеві було видно пістолет. Він одразу підіймається і йде, а я, посміхаючись, повертаю свій погляд на перший поверх і намагаюся знайти власника клубу. Дивлюся на бар, потім перекидаю погляд на охоронців, та його ніде не видно.

— Мене шукаєш? — оксамитовий голос луною розноситься в мене в голові, поки хлопець шепоче ці слова, а тіло вкривається мурашками.

Дідько, і чому я насолоджуюся цим?

— Я думав, що тебе більше не побачу.

— Як бачиш, я тут, — відповідаю і спостерігаю, як він займає місце навпроти, де щойно сидів той хлопчина.

— Знову мохіто? Мені варто заборонити його, — посміхнувся він, розглядаючи мою склянку.

— Якщо ти це зробиш, я більше не прийду сюди, — я посміхаюся і відкидаюсь на спинку дивана. — Воно мені дуже подобається, як і твій клуб.

— Добре, — посміхнувся він. — Що хотів від тебе той хлопець?

— Ти його бачив?

— Я побачив його відразу, як він сів, бо помітив тебе ще коли зайшов у клуб і тому піднявся. Хотів підійти до вас, але він сам пішов. Що ти зробила?

— Нічого, — посміхаюся. — Лише показала одну іграшку.

— Неслухняне дівчисько, — засміявся він.

— Що трапилося з тим барменом?

— Крістіаном? — киваю і він трохи хмуриться. — У мене була з ним... розмова. Це не він злив інформацію, але людей, які намагалися нашкодити тобі, вже покарано. Кріс мій друг, і ти можеш йому довіряти. Він не зашкодить тобі, я певен.

— Тобто ти знаєш, хто я?

— Я хотів це дізнатися у нього, але він відмовився говорити, бо пообіцяв тобі, — його телефон задзвонив і перервав нашу розмову. — Мені потрібно йти. Поводься добре, маленька пустунка. Ми з тобою зустрінемося.

— Обов'язково.

Він йде з усмішкою на обличчі. Здається йому подобається зі мною спілкуватися. Можливо, він також відчуває якийсь зв'язок між нами?

Заглядаю вниз і помічаю Крістіана за барною стійкою. Швидко допиваю мохіто, що залишилося, і спускаюся вниз. Займаю вільне місце на барі та посміхаюся йому. Він тут же дарує посмішку у відповідь і підходить до мене.

— Що знову привело тебе сюди? Хазяїн бару?

— Не смішно, — показую йому язик і він ще більше усміхається у відповідь на це.

— Вибач, за те, що сталося минулого тижня. Я думаю, він тобі вже розповів...

— Все нормально. Не хвилюйся. Ти мені навіть сподобався.

— Але не так сильно як він, правда? — я хотіла заперечити, але Кріс повернувся до роботи.

Чи подобався мені власник бару? Я й сама не знала відповідь на це запитання. Він точно був мені цікавий як людина, але як хлопець мене не цікавив.

Кріс підкинув мені ще одне мохіто і сказав, що це за рахунок закладу. Ми трохи розмовляли з ним, обговорюючи дивних людей у ​​барі. Він розповідав мені кумедні історії зі свого життя, пов'язані з, цитую: «скалкою у дупі та його братом» (тобто власником клубу та його молодшим братом). Я щиро посміялася з його оповідань, а потім згадала свою сестру, яка залишилася в Нью-Йорку, і щоб не розплакатися, вирішила піти:

— Кріс, де у вас тут знаходиться вбиральня? — запитую я, підводячись з браного стільця.

— Прямо і ліворуч, — він показує пальцем на невеликий коридорчик праворуч від бару і я, подякувавши йому, йду.

***

— Це звіт за минулий тиждень, — брат простягає мені кілька документів, і я, важко зітхнувши, беру їх і починаю читати. — Що за дівчина?

— Яка дівчина? — запитую я, не відриваючи погляд від паперів.

— З якою ти тягаєшся, — відповідає брат і я хмурюся.

— Я ні з ким не тягаюсь.

— Бро, я, звичайно, вдячний тобі за все, але не ламай собі життя. Вона надто мала для тебе, — відповідає він і відкидається на спинку крісла.

— Пішов ти.

Протягом кількох хвилин я переглядаю ці бісові папери, поки в клубі не починає вити пожежна тривога.

— Що вже?! — невдоволено кажу я, підводячись з крісла.

У кабінет входить схвильований Кріс і кидає на мене тяжкий погляд.

— Хтось підпалив коридор на першому поверсі. Я сумніваюся, що це була випадковість, — каже він. — Я викликав пожежників.

— Розповідай, що сталося. Я знаю тебе. Ти ще щось хочеш додати.

— Я не знаю, де Ребекка.

— Ребекка? — запитує мій брат.

— Дівчина, через який ти мене мало не прибив минулого тижня, — відповідає Кріс і я миттю опиняюся впритул до нього.

— Де вона була востаннє?

— Вона йшла до вбиральні. Я не знаю, чи вона пішла звідти.

— Трясця!

— Стій, куди ти?

Виходжу з кабінету, спускаюся сходами і проштовхуюсь через натовп людей, які біжуть до виходу. Майже весь коридор був у вогні, тому я долонею накриваю ніс і абияк пробираюся до жіночої вбиральні.

— Ребекко! — кашляю від чорного диму і намагаюся знайти дівчину. — Ребекко! Будь ласка, відгукнись!

— Я тут! — чую трохи хрипкий голос та йду на звук.

Вона сидить на підлозі, притулившись спиною до холодної плитки на стіні. Біжу до неї, після чого відриваю рукав сорочки і, намочивши водою, прикладаю до її носа. Підіймаю її на руках, поки вона руками обіймає мене за шию, зариваючись носом у сорочку та кашляючи. Дівчина почала задихатися від кількості диму і я сумніваюся, що їй уже допоможе чимось ця ганчірка.

Чую гучний удар і бачу, як щось упало до дверей. Що це було я так і не зміг визначити, але двері були заблоковані. Через них ми не виберемося.

— Що нам робити? — запитує вона.

— Поки не знаю, але ми вийдемо звідси живими, обіцяю, — відповідаю я і мій погляд зупиняється на вікні. — Чи зможеш вилізти?

— А як же ти?

— Я полізу за тобою, не хвилюйся. Давай, дівчинко, ти впораєшся...

Підштовхую її до невеликого вікна нагорі і вона з останніх сил відкриває його, після чого перестрибує надвір. Я теж залажу нагору і зістрибую з вікна. Миттю беру на руки знесилену Ребекку і несу її у бік виходу, де вже стоять пожежники, а також машина швидкої допомоги.

— Бовдур! Я хвилювався за тебе! — кричить мені брат, але я ігнорую його і несу дівчину до медиків.

— Огляньте її! — наказую владним тоном і кладу блондинку, яка вже встигла знепритомніти дорогою сюди, на каталку.

— Ти як? — запитує мене Кріс, який щойно підійшов.

— Нормально, але вона... — я дивлюся на дівчину, навколо якої стовпилися медики і сподіваюся, щоб з нею все було в порядку.

— Ти молодець. Ти врятував її, жертвувавши собою, — відповідає Кріс поклавши руку мені на плече. — Нам треба відійти на мить поговорити.

— Добре.

Ми віддаляємось на кілька метрів від швидкої допомоги і я йду до своєї машини, де дістаю пляшку з водою та залпом випиваю половину.

— Я підозрюю, що цією пожежею її намагалися вбити.

— Що? — мало не давлюся водою і ошелешено дивлюся на друга, який з винним поглядом вдивляється мені в обличчя.

— Я думаю, тобі варто нарешті поговорити з нею. Нехай вона розповість, ким є. Ребекка потребує нашого захисту більше, ніж хтось інший.

— Наскільки все погано? — запитую я, після декількох секунд мовчання.

— Достатньо. Ти потрібний їй. Ми потрібні їй, чорт забирай.

— Я почув тебе, Кріс. Дякую, — ставлю пляшку назад і прямую назад до машини швидкої допомоги.

У чому твоя таємниця, Ребекко? Що ти за людина? І головне, чому в мене злітає дах поряд з тобою?