Фабіо

Ребекка ще спала, коли я пішов з пентхаусу. Перед тим, як покинути будинок, я зазирнув до неї в спальню і не міг відірвати очей. Вона так мило спала, що хотілося начхати на всю роботу і лягти поряд з нею. Відкинувши всі ці погані думки з голови, я пішов, залишивши з нею охоронця, якому довіряв так само, як і Вільяму.

Батько хотів бачити мене з самого ранку. Я знав, що це станеться після вчорашньої вечірки. Він точно зараз роздратований і буде сварити через виставу, як маленького дурного школяра.

У його будинку, крім охоронців та кількох служниць, нікого не було. Мій старий, як завжди, сидів у своєму кабінеті. Я підійшов до дверей і, навіть не постукавши, відчинив їх, але не зачиняв. Я тут надовго не затримаюся і за першої ж нагоди поїду.

— З'явився? — суворо промовив батько. Я звик до сталі в його голосі, адже любив грати не за його правилами, за що постійно отримував. — Тепер поясни мені: якого біса ти вчора влаштував?

— Що саме твій мозок не зрозумів? — зацікавлено запитав я.

— Перестань так зі мною розмовляти, а інакше я виб'ю останні клітини твого мозку прямо зараз! — гаркнув той, стукнувши кулаком по столу.

— Хочу зауважити: ти вже давно не в тому стані та віці, щоб мені щось вказувати. Я казав тобі, що мститимуся за кожне лайно, яке ти зробив нашій родині? — я посміхнувся, спостерігаючи, як він перебуває на межі зриву.

— Маленька сучка лише грається з тобою. Ти ще прибіжиш до мене, повір. І тоді я з величезною радістю зламаю її, — він думав, що може мені загрожувати її безпекою? Серйозно?

Він ніколи не посміє доторкнутися до неї, інакше я відірву йому руки.

— Ти ніколи й пальцем не торкнешся Ребекки, — сказав я, розуміючи, що жарти закінчилися і потрібно серйозніше поставитися до цієї розмови. — Вона моя. Що подумають твої солдати, коли їх Дон наважиться спробувати забрати чуже? І не просто чуже, а наречену свого ж сина.

— Мені начхати, що вони подумають.

— Ну-ну, — я посміхнувся.

— Якщо вона посміє ще раз заявитись на подібний захід у чорній сукні... — батько підвівся і наблизився до мене на відстань трохи менше витягнутої руки.

— Ще раз повторюю: ти не торкнешся Ребекки, — я отримав удар в обличчя, але навіть не похитнувся, адже звик до його дій. — Бий скільки хочеш, — я майже наблизиться до батька. — Але запам'ятай: коли ти благатимеш врятувати тебе від смерті — я нікому не дозволю цього зробити. Уяви тільки, як усі зрадіють твоїй загибелі. Скільки невинних жінок та дівчат страждали від твоїх рук, та від рук твоїх солдатів? Скільки страждала наша мати? А я з Вільямом? Ти поплатишся за все.

Не почувши його відповіді, я покинув будинок і сів у машину. Поглянувши в дзеркало, я помітив кров трохи нижче ока. Старий ще обов'язково поплатиться за все.

З'їздивши ще у справах в місті, я повернувся додому близько п'ятої години вечора. Входжу до пентхаусу і до моїх вух доноситься сміх Ребекки. Швидше за все, вона на кухні, тому я одразу ж подався туди.
Окрім неї там сиділи ще Вільям та Вероніка. Охоронець, якого я залишив, мабуть пішов після приходу мого брата.

— Де Філіп? — спитав я про всяк випадок.
Раптом щось трапилося, а я навіть не знаю про це?

— Я відправив його додому, — відповів Вільям і, розслабившись, я звернув свій погляд на мою стурбовану наречену.

— Що в тебе з обличчям? — спитала білявка, підводячись з місця.

— Дрібниця, — відповів я, розстібаючи два верхні ґудзики своєї сорочки, після чого закочував рукави.

— Дозволь мені обробити, — сказала Ребекка і пройшла повз мене.

Але не встигла вона піти, як я схопив її за зап'ястя, тим самим зупинив.

— Ні. Не потрібно.

— Не сперечайся зі мною, — відповіла дівчина, кинувши на мене суворий погляд, і я відпустив її, після чого вона зникла за дверима ванної кімнати.

— Я завжди думав, що в твоїх стосунках домінуватимеш ти, а як виявилося — ні. Ребекка тепер однозначно мій кумир, — посміхнувся Вільям.

— Замовкни, — пирхнув я і пішов слідом за Ребеккою.

Дівчина стояла у ванній і намагалася дістати аптечку з верхньої полиці над раковиною, але з її невеликим зростом (а саме трохи більше 5 футів) це було неможливо зробити без сторонньої допомоги.

— Давай допоможу.

Я підійшов до неї ззаду і дістав аптечку, випадково торкаючись її пальчиків на руці. Стояв упритул до неї так, що груди торкалися її спини. По моєму тіло ніби пропустили струм і мені так хотілося не просто випадково доторкнутися до неї, а блукати руками по її тілу, вивчати його, і знати, що воно належить мені. На жаль, для мене, це все могло залишатися лише у моїх мріях та фантазіях.

Дівчина залилася легким рум'янцем і наші погляди зустрілися у дзеркалі. Вона миттю приховала своє збентеження і спохмурніла.

— Що? — спитала Андерсон.

— Невже я побачив як соромиться наша стерва Ребекка? — посміхнувся я.
Дівчина пирхнула і обернулася до мене. Я віддав їй аптечку, після чого вона обережно обробляла рану.

— Тобі що, зовсім не боляче? — Ребекка припинила свої дії і глянула мені в очі.

— Я не відчуваю болю.

— Це неможливо, — вона продовжила обробляти рану, іноді дмухаючи на неї, щоб не так сильно палило шкіру. — Усі відчувають біль. Ти просто звик до неї.

— Можливо.

Після того як Ребекка припинила латати мене, ми повернулися на кухню. Вільям з Роні пили каву. Я взяв білявку за руку і сів навпроти них. Ребекка вмить сіла поруч і глянула на мене, сподіваючись, що побачить відповідь на мої дії. Я лише проігнорував її та погладив великим пальцем тильну сторону її долоні. Здавалося, такий звичайний дотик, а для мене він був усім. Хотілося так завжди тримати і не відпускати її руку зі своєї. Відчувати тепло її тіла та бути впевненим, що все добре.

Ребеці не сподобалося те, як я тримав її за руку, тому мені довелося відпустити її. Але я не здався, і закинув їй руку на плече, погладжуючи його пальцем. Нехай звикає до моїх дотиків. Нам пів року треба грати у цю виставу.

— Як тобі тут живеться, Ребекко? — поцікавилася Вероніка.

— Все гаразд, — усміхнулася білявка. — Фабіо добре ставиться до мене.

— Ти впевнена? — примружився Вільям, дивлячись на мене. — Якщо він щось зробить, ти можеш сказати мені і я одразу надеру йому зад.

— Я й сама можу надерти йому зад, — усміхнулася

— Ти дуже впевнена в собі, — сказала Роні з усмішкою.

— Це ви надто слабкі. Впевненість Ребекки якраз те, що потрібно, — відповів я.

Телефон дівчини різко почав дзвонити, і вона, вибачившись, вийшла з кухні. Я розмовляв з Вільямом і краєм вуха чув розмову моєї нареченої в коридорі. Її голос був трохи збентеженим і я вже трохи почав хвилюватися, але потім розслабився і все ж таки вбив собі в голову, що все її особисте життя — це не моя справа.

— Місіс Вестін, я знаю, що в мене не так багато часу, але... — дівчина замовкла, швидше за все, її перебили. — Я знаю! Але зрозумійте, у мене не виходить! — знову пауза. — Так, я зрозуміла... Це цілком справедливо.

— Фабіо, ти чуєш мене? — я прийшов до тями лише коли Вільям перейшов на крик. — Ти де там літаєш?

— Задумався, — відповів я. Сумніваюсь, що він зрозуміє, чому я відволікся. — Мені треба з тобою поговорити, але зробимо це завтра вранці в офісі. Без зайвих вух.

— Добре, — відповів мій брат.

Ребекка повернулася з легкою посмішкою і сіла поряд зі мною. Мені не сподобався вираз її обличчя. Дівчину точно щось непокоїло. І здається, я навіть здогадувався, що саме, але не починав розмову і просто промовчав. Якщо захоче, вона сама пізніше про все мені розповість.

— То коли у вас весілля? — поцікавився Вільям.

— За три дні, — відповів я.

— Як за три? Так швидко?! — здивувалася Вероніка.

— Чому б і ні? — відповів я і моя рука торкнулася стегна Ребекки, після чого дівчина напружилася. Потрібно буде поговорити з нею про те, щоби переставала так реагувати.

— Фабіо, ти пам'ятаєш про завтрашню вечірку? — знову спитав Вільям.

— Звісно. Я не пропущу завтрашніх веселощів, — усміхнувся я. — Ми прийдемо і подратуємо мого батька.

За годину ми знову залишилися одні у пентхаусі. Мій брат із його дружиною пішли додому. Ребекка попрямувала до своєї кімнати, але я зупинив її і змусив обернутися до мене обличчям. Все ж таки в мені горіла цікавість. Я хотів знати, що це була за телефонна розмова, від якої вона так розхвилювалася.

— Що трапилося?

— Робота, — коротко відповіла Андерсон.

— Я можу чимось допомогти?

— Ми домовилися не втручатися у справи одне одного.

— Добре... — я відпустив її руку, сам не розуміючи своєї поведінки. Чому я так поводжуся поряд з нею? — Ми маємо завтра піти на вечірку на честь дня народження мого дядька.

— Потрібно одягнути щось приголомшливе та заборонене? — з усмішкою спитала Ребека.

— Зроби все зі смаком, — усміхнувся я.

***

До вечірки залишилася година. Ребекка все ніяк не спускалася на перший поверх, а я вже задовбався чекати. Жінки дуже багато часу витрачають на збори.

Нарешті через п'ятнадцять хвилин очікування вона спустилася вниз. Я окинув її поглядом і на мить пошкодував, що наш майбутній шлюб фальшивий.

— Ти бісова королева, — посміхнувся я.

— Насолоджуйся поки можеш. Навряд чи після нашого розлучення твоя майбутня дружина буде такою ж красивою як я.

Ребекка посміхнулася і попрямувала до ліфту. Я пішов слідом за нею і не міг собі не відзначити, що мені почав подобається її жахливий характер.

Поки ми спускалися на перший поверх, я зміг добре її розглянути. Чорне плаття вище коліна, поверх якого було чорне пальто, і такого ж кольору сумочка на срібному ланцюжку. Це дівчисько не може бути реальним. Вона надто хороша для цього світу, і надто хороша для мене.

У автомобілі Ребекка була надто цікавою і почала його пильно розглядати, не пропускаючи жодної деталі. Чорний Mercedes ідеально підходив для нас. Мушу визнати — мені подобалося, що наша «сім'я» носила саме цей колір.

Ребекка вивчала все своїми сіро-зеленими очима, іноді щось питаючи у мене, а потім відкрила бардачок і побачила там пістолет та кілька фальшивих паспортів на випадок, якщо мені потрібно буде залягти на дно.

— Навчиш? — спитала дівчина, дивлячись на мене.

— Навіщо тобі? — поцікавився я.

— Щоб захистити себе від будь-яких покидьків та збочинців, — відповіла Ребекка і поставила зброю на місце.

— Навчу. Обов'язково.

Ребекка

Фабіо майже всю дорогу мовчав. Якщо він і говорив щось, то це були короткі відповіді на мої запитання щодо його машини. А ще, за кілька хвилин до того, як ми прибули до місця призначення, він розповів мені, що потрібно робити, а що не варто. За його словами, вечірка мала пройти в одному з ресторанів його, як він висловився, знайомого і вона обіцяє бути веселою.

Зупинивши машину біля входу, ми вийшли з неї і брюнет обійняв мене однією рукою за талію.

— Пам'ятай, хто ти тепер. Ніколи не показуй слабкість і невпевненість, — прошепотів він мені, і ми зайшли всередину. — І тримай голову високо. Тут дуже багато стерв'ятників, які б із задоволенням подивилися на падіння королеви.

Чомусь мені було приємно почути такі слова від нього.

Щоб відволіктися від думок про Фабіо та його слова, які з'явилися зовсім невчасно, я почала розглядати ресторан. Він був повністю у коричневих тонах. Мені навіть сподобалося таке оформлення.

Зал був переповнений гостями. Чоловіки були у чорних костюмах та білих сорочках і тільки Фабіо був у всьому чорному. Я ж, на тлі всіх жінок, які були в сукнях різних кольорів, теж помітно виділялася. Я єдина була у сукні чорного кольору, яка була під забороною для жінок. З боку ми напевно дивовижно виглядали, хоч і божевільно для гостей.

— Фабіо, я радий тебе бачити! — нас зустрів чоловік і посміхнувся до мого нареченого. — А це мабуть Ребекка Андерсон! Останні два дні всі тільки про тебе й кажуть, люба. Маю визнати: Фабіо знає смак у жінках і вибрав собі найкращу.

— Дякую, дядько, — посміхнувся Фабіо. — Вітаю тебе з твоїм п'ятдесятиріччям.

— Дякую, — кивнув чоловік, все ще посміхаючись нам. — Проходьте. Насолоджуйтесь вечіркою.

Фабіо злегка натиснув долонею на мою талію, щоб я зрушила з місця, і ми попрямували до столика із закусками. Брюнет подав мені шампанське, на що я заперечливо похитала головою і здивувала його.

— Я не п'ю алкоголь, — пояснила я.

— Взагалі?

— Так.

Фабіо покликав офіціанта, який миттю примчав до нас.

— Чи є у вас щось безалкогольне?

— Фабіо, не...

— Помовч, — перебив мене він.

— Сам помовч. Я сказала, що мені нічого не потрібно, — насупилась я, на що він лише посміхнувся і відпустив офіціанта.

— Люба, перестань так розмовляти зі мною. Не забувай, хто стоїть перед тобою, — шепнув мені на вухо Кано.

По тілу пробігли мурашки, коли його гаряче дихання торкнулося моєї шкіри.

— Не забувай, що я твоя майбутня дружина і не збираюсь підкорятися, як інші. Я не боюся тебе, — посміхнулася я і взяла одну із закусок.

— Маленька стерва, — брюнет посміхнувся і притиснув мене до себе сильніше.

Незабаром Фабіо пішов розмовляти з іншими гостями, а я приєдналася до Вероніки, котра розмовляла з іншими жінками. Стояти осторонь однією було поганою ідеєю, а тут я хоча б дізнаюся про що ці дами розмовляють на таких вечірках.

Я бачила кожен їх недружелюбний погляд на собі, я чула перешіптування гостей, я знала, як вони мене ненавидять, і я повністю ігнорувала їх. До одного моменту.

— Ребекка Андерсон... вона ж чергова повія Кано, яка робить із себе зарозумілу сучку. Поводиться так, ніби їй тут все належить, — за моєю спиною пролунав голос чоловіка, і я обернулася подивитися в обличчя цьому смертному.

Фабіо, мабуть, зітре його в порох.

— Даніель, замовкни, — сказала Вероніка, намагаючись уникнути скандалу. — Ребекка — його майбутня дружина.

— Де він узагалі знайшов її? Він міг одружитися з моєю сестрою, але вибрав цю... не зрозуміти кого! Впевнений, у неї вже був не один чоловік. А як узагалі відреагував його батько? Син пішов проти правил мафії! Мабуть, він сказився через таку новину.

Я відчувала сильне приниження. Ніхто ще так не говорив зі мною. Вероніка намагалася взяти мене за руку і відвести подалі, але я відштовхнула її долоню і впевненим кроком попрямувала до цього сміливця.

— Якого біса ти принижуєш мене? — я тицьнула пальцем йому в груди, злісно дивлячись на нього. — Ти навіть не знаєш, хто я така, щоб судити! — він посміхнувся і роздивлявся мене, оцінюючи мій зовнішній вигляд.

— Мені достатньо того, що бачу, — відповів Даніель.

У залі була мертва тиша. Тільки дуже тиха музика порушувала цей спокій. Я почула кроки і побачила Фабіо, який миттю опинився за спиною цього виродка.

— Що ти сказав про неї? — промовив він хлопцю над вухом, що той аж здригнувся від жаху.

Фабіо підійшов до мене і обійняв однією рукою за талію. Я ніколи не бачила його таким. Звичайно, хлопець був злий поряд зі мною далеко не один раз, але те, що відбувалося з ним зараз... це було страшним видовищем навіть для мене.

— Кохана, їдь додому. Я скоро повернусь.

Він поцілував мене в плече і я подивилася в його очі, які були сповнені люті. На обличчі була крива посмішка і я вже не бачила у цій людині Фабіо. То був не він. Скоріше диявол, ніж мій наречений.

— Хочеш щось зробити перед тим як піти? — запитав він і я кивнула.

Підійшовши до Даніеля, я вліпила йому ляпаса. Гості ахнули від побаченого, а щока хлопця вмить почала червоніти.

— Я сподіваюся, що Фабіо змусить тебе пошкодувати твої слова, — прошепотіла я йому на вухо і знову підійшла до нареченого.

— Мої люди відвезуть тебе. Не чекай на мене і лягай спати, добре? — він заклав одне з моїх пасм волосся за вухо і глянув у вічі.

— Що ти збираєшся з ним робити?

— Не турбуйся про це. Просто їдь додому.

— Будь обережним, — прошепотіла я і поцілувала його в щоку, на що Фабіо посміхнувся і відпустив мене до охоронця.

Краєм ока я побачила як Фабіо вдарив Даніеля по обличчю і потяг його кудись убік. Слідом за ним пішов і Вільям, який також відправив свою дружину додому.
Зараз я могла лише здогадуватися, що вони збираються з ним зробити.