Ребекка

— Прокидайся!

Вже декілька днів я живу у цьому пентхаусі. Два дні тому я спромоглася забрати свої речі з дому. Тата не було вдома, і я навіть зраділа. Кано погрожував прибити його за те, що він зробив зі мною. Якби про це говорив хтось інший, я б не сприймала це серйозно, але коли це каже майбутній Дон — стає справді страшно.

Фабіо вже кілька хвилин намагався мене розбудити, але все було безуспішним. Вчора я досить довго не могла заснути. Через це мені вдалося поспати лише приблизно 6 годин. Він зайшов у мою кімнату без стуку і намагався розбудити якомога спокійніше, але я закопалася з головою під ковдру, аби не вставати, чим вивела його з себе. Я навіть відчула, як увірвався його терпець.

— Ребекко, вставай!

Як би там не було, мені страшенно подобалося його дратувати. Якщо наважився одружитися зі мною — нехай терпить.

— Перестань діяти мені на нерви! — він тягне мене за ноги і я падаю з ліжка.

— Ти як із дівчиною поводишся?! — кричу я, вибираючись з-під ковдри.

— А не треба було випробовувати на міцність моє терпіння! Наступного разу я виллю на тебе відро холодної води!

— Засранець! — кричу йому в слід, а він іде, голосно грюкаючи дверима.

Він лютує і я, задоволена тим, що вивела його з себе, усміхаюся.

Сьогодні має відбутися вечірка на честь заручин. Фабіо хотів її організувати пізніше, але потім у нього з'явився непоганий план, на який я погодилася не відразу. Суть полягала в тому, щоб розлютити його батька і мені від цього було не по собі.

Раніше*

— Ребекко, вечірка переноситься на завтра, — сказав Фабіо, як тільки повернувся додому.

— В чому справа?

Він зупиняється біля мене з хитрою усмішкою.

— Мій батько вирішив перенести вечірку на честь моїх заручин на завтра. Повинна з'явитися та дівчина, на якій я маю одружитися. Ми розіграємо невелику виставу, — він взяв мене за руку і повів у бік дверей, після чого ми опинилися в ліфті. — Тебе привезе один із охоронців. На той час я вже стоятиму на сцені і оголошуватиму, що збираюся одружитися. Уяви: всі чекають, що я скажу про ту дівчинку, але тут я вказую на тебе. Ти виходиш у неперевершеній, божевільно-красивій сукні, з гордою ходою, потім я оголошую тебе своєю нареченою, а мій розлючений батько йде додому.

— Граєш із вогнем, Фабіо.

Мені трохи не подобалася ця ідея. Кано божевільний, якщо йде на це. Його батько не просто буде в люті, він може побити свого сина. І, якщо чесно, я трохи хвилююсь.

— Знаю. І мені це подобається, — усміхнувся брюнет.

— Добре, — якщо він так певен, то й мені не треба хвилюватися. Адже правда? — Як там щодо частини про сукню? У мене немає нічого такого приголомшливого.

— Саме тому ми зараз прямуємо до торгового центру. Ти можеш вибрати абсолютно будь-яку сукню і навіть не дивитися на цінник, — відповів на запитання він і потягнув мене до своєї машини.

— Ну, якщо ти наполягаєш... — я посміхнулася і навіть уявити не могла скільки в нього грошей, коли він не хвилювався за ціну сукні. Цікаво, чи можна обанкротити мафіозі?

Зараз*

— Що на сніданок?  запитую я, спустившись на перший поверх, і заходжу до кухні.

— Який, до біса, сніданок? Ти бачила час? — роздратовано запитує Фабіо і стукає пальцем по наручному годиннику. — Поснідаєш у салоні, поки тобі робитимуть зачіску.

— Добре. Хотіла запитати, чому ти наполягав на тому, щоб сукня була чорного кольору? — мені справді було цікаво дізнатися відповідь на це запитання, тому що раніше я майже не мала речей такого кольору.

— Чорний колір заборонений для дівчат у нашій мафії на всіх заходах, — відповідає той, намагаючись зав'язати краватку. — Якщо ми вже вирішили йти проти правил, то зробимо це гарно.

— Я зовсім не проти, — посміхаюся і прибираю його руки, після чого сама починаю зав'язувати краватку.

Коли батько ще працював, мама навчила мене зав'язувати йому краватку, бо сама не завжди мала час, щоб допомогти йому.

— Мені навіть подобається чорний. Підкреслює мою талію, чи не вважаєш?

— Самозакоханістю тебе не обділили, — посміхається Фабіо і я роблю крок назад, коли закінчую з краваткою. — Ходімо. В нас багато справ.

— В нас?

— Ну ти зараз ідеш у салон на свої манікюри, педикюри, а мені треба по справах з'їздити, — відповідає Фабіо.

— Бити пики поганим хлопцям? — посміхаюся я і мене вмить притискують до стіни.

— Не виводь мене, білявка, — люто шипить брюнет. — Чи це тебе збуджує?

— Вирішив одружитися зі мною — терпи.

Хлопець усміхається через мою відповідь і легенько вдаряє вказівним пальцем по носі. Здається, як би я його не дратувала — йому подобалася ідея з угодою. Можливо, колись він навіть зможе змиритися з моїм характером.

— Гаразд, моя маленька стерва, ходімо, — він бере мене за руку і веде у бік ліфту.

Пізніше ми вже спускаємось на нульовий поверх, де знаходиться підземний паркінг. Фабіо відчиняє двері чорного мерседеса і жестом запрошує мене сідати. Як тільки він відвозить мене до салону, то відразу ж їде, залишивши разом зі мною охоронця.

У салоні я сиджу близько трьох годин, поки наді мною чаклують працівники салону, і поки не повертається Фабіо. Мені тут вже дуже набридло сидіти. Чоловікам простіше — одягнувся і пішов. Не потрібно наносити тонни макіяжу та робити зачіску.

— Ще довго? — цікавиться Фабіо.

Кано виглядав досить змученим і я думаю, що було б непогано, якби він відпочив хоч трохи.

— Ще десять хвилин і міс Андерсон буде готова, — відповідає візажист.

— Гаразд.

Мої очі закриті і я не можу побачити Фабіо. Але я на всі 100% впевнена, що його очі зараз уважно дивляться на мене та оцінюють усі частини мого тіла.

Візажист малює невеликі стрілки і закінчує макіяж, після чого починає складати свої речі.

— Залишіть нас, — наказує Фабіо і дівчина одразу кудись іде.

— Я втомилася тут сидіти, — говорю я, потираючи шию.

— Вірю, — посміхається Фабіо і підходить до мене. — Тримай.

Брюнет простягає мені відкриту чорну коробочку з обручкою. Це було чудове срібне кільце зі світло-блакитним камінчиком. Впевнена, що він витратив не одну сотню доларів на таке і навіть оком не моргнув, коли сплачував покупку!

— Ого... а що то за камінь? — цікавлюся я, розглядаючи обручку.

— Сапфір, — відповідає Фабіо. — Давай руку.

Простягаю йому свою праву руку і він надягає кільце на мій палець. Зізнаюся, мені подобається, як воно виглядало, але трохи лякало те, що воно коштувало шалених грошей. Мені доведеться бути з ним дуже обережною.

— Вибач, ти напевно хотіла гарну пропозицію на березі моря і з купою пелюсток троянд, — саркастично вимовляє брюнет.

Любить же знущатися.

— Переживу, — усміхаюся я. — Скільки у нас залишилося часу?

— Мені вже треба їхати. Ти поки що переодягайся. Водій відвезе тебе за п'ятнадцять хвилин. Як тільки будеш на місці — одразу заходь у зал.

— Добре.

— До зустрічі, кохана, — Фабіо посміхається до мене і йде.

Яка я йому, до біса, кохана?!

Чорт із ним. У мене є лише п'ятнадцять хвилин на те, щоб закінчити все. Сьогоднішній вечір має бути веселим і сподіваюся, що він вартий всього цього.

Фабіо

Коли зібралися всі гості, батько вирішив, що мені потрібно саме зараз показати свою наречену. Я ще не встиг познайомитися з нею, але вже бачив її. Це була якась розпещена сімнадцятирічна брюнетка, якій через місяць виповниться вісімнадцять років. Я навіть не намагався запам'ятати її ім'я.

Тато багато усміхався, коли розмовляв із її батьками. Як же шкода переривати його радість. Він ще не знає, що задумав його син. І, ох, це ж тільки початок! Попереду на нього стільки чекає!

— Пора, сину мій, — вимовляє він і я піднімаюсь на невелику сцену в залі, після чого підходжу до мікрофона, тримаючи в руках келих з віскі.

— Доброго вечора. Дякую, що прийшли на моє свято. Для мене це велика честь бачити вас усіх тут, — говорю я.

Через вікно я бачу як приїжджає одна з моїх машин і звідти, разом із охоронцем, виходить Ребекка. Вона трохи нервувала — це було помітно по її обличчю, але я впевнений, що вона впорається з цією роллю.

— Хочу сказати, що я зовсім не збирався одружуватися, — починаю свою промову я, передчуваючи виставу, яку задумав. У відповідь на мою фразу в залі почулися смішки і я трохи посміхаюся. — Мій батько наполягав на цьому і, знаючи наші традиції, я погодився. Як тільки я побачив її... я зрозумів, яка вона прекрасна. Я зрозумів, що вона моя, і що нікому її не віддам, — Ребекка показується на дверях і зітхає, перш ніж кивнути мені.

Вона готова. Добре. Діємо за планом.

— Прошу любити і шанувати, — усміхаюся знову я і бачу усмішку на обличчі дівчини. Їй напевно почала подобатися ця гра. Маленьке чортеня. — Моя наречена — Ребекка Андерсон. Люба, підійди сюди.

Я бачив як почав злитися мій батько, а батьки тієї брюнетки, на якій я мав одружитися, здивовано дивилися на Ребекку і мені подобалося те, що я бачу. Дівчина, незважаючи на всі погляди, з гордо піднятою головою, зовсім не поспішаючи, прямувала до мене. Серед усіх вона виглядає як королева і, чорт забирай, Ребекка справді нею була. Ніхто б не зрівнявся з її красою. Чорна сукня з вирізом у стегна лише підкреслювала вигини її тіла, і я вже рахував кількість хлопців, яких уб'ю лише за одні погляди на мою наречену.

Йдучи з впевненою ходою і стукаючи підборами, вона підходить до мене і я обіймаю її за талію так, щоб кожен зрозумів, що вона моя. Гості починають шепотіти. Я знав, що нам буде нелегко, але не відступлю. Брюнетка разом зі своєю сім'єю вже пішли, а батько попрямував у наш з Ребеккою бік, як тільки ми спустилися зі сцени.

— Ти що влаштував, шмаркач?! — шипить він мені в обличчя, схопивши за піджак. — Як я тепер виглядаю перед своїми людьми? Мало того, що вона не належить мафії, то вона ще й одяглася в чорний! Ти, як ніхто інших, знаєш правила! Вона навіть не італійка, чорт забирай!

— Відпусти мене, — говорю я і батько відштовхує мене.

На щастя, я не падаю, тому що твердо стою на ногах, і все ще тримаю Ребекку за талію. Насамперед, мені зараз потрібно думати про неї та її безпеку. Уявляю, як вона зараз налякана через мого батька.

— Ми ще з тобою поговоримо, — гаркає він і зникає десь у натовпі.

— Ти як? — запитую у Ребекки.

Мені справді зараз важливо було дізнатися про її самопочуття. У першу, та останню, зустріч з моїм батьком вона пережила страшний стрес, і я впевнений, що дівчина дуже сильно його боялася.

— Все в порядку. Я добре впоралася? — усміхнувшись мені, запитує Ребекка.

— Краще тебе точно ніхто не впорався б із цим, — помічаю свого брата з його дружиною неподалік. — Чи не проти знайомства з моїм братом?

— А я маю вибір? — усміхаюся у відповідь на її слова і повертаюся у бік брата, все ще не прибираючи руки з талії Ребекки.

Мені не треба було кликати його, бо він сам помітив нас і миттю підійшов.

— О це так зустріч, — усміхається мій брат, дивлячись на Ребекку.

— Не очікувала тебе побачити, Вільяме, — відповідає Андерсон і посміхається йому.

— Ви знайомі? — цікавлюся я.

Мене здивувало те, що мій брат знайомий із нею! Зазвичай він розповідає мені про всі свої знайомства і, мало того, вони стають у нас спільними. То чому ж тут Вільям промовчав?

— Так. Вона працює у ресторані Макса. Я, можна сказати, врятував її там на зустрічі із британцями, — відповідає мій брат. — Ребекко, це моя дружина — Вероніка, — я зазираю на дівчину і не можу не помітити, що з останньої нашої зустрічі вона стала гарнішою. Вільяму дуже пощастило з нею і мені хотілося б, щоб колись і в мене були такі стосунки.

— Приємно познайомиться, — усміхається Ребекка.

— Мені теж, — відповідає Роні. — Як давно ви знайомі? — цікавиться вона у Ребекки.

— Кілька днів. Але ж ти знаєш мафію. Один погляд на жінку і ти розумієш, що вона твоя, — відповідаю я з усмішкою, тим самим рятуючи Ребекку від допиту.

— Дай-но вгадаю... Ти отримав від батька за чорну сукню та за шоу, яке ви влаштували, — посміхається мій брат.

— Погодься, що Ребеці воно підходить краще за інші кольори. Чорний ніби був створений для неї, — говорю я і притягую наречену ближче до себе, після чого цілую у скроню. — У ньому вона виглядає приголомшливо, хоча, хочу сказати, що я б зараз вважав за краще побачити її без сукні.

— Як ти терпиш його, Ребекко? — запитує Вероніка, закочуючи очі. — Скільки знайома з ним і досі не можу звикнути до його характеру.

— Повір, тут терпіти треба мені, — відповідаю я і отримую легкий удар у ребра, після чого Вільям з дружиною сміються. — Чого б'єшся? — звертаюсь я до Ребекки.

— Ми з тобою вдома поговоримо

— Бачу тут дуже цікаво. Ми мабуть підемо, — Вільям підморгує мені і йде з Веронікою.

— Нам довго треба тут пробути? — пошепки питає Ребека.

— Думаю, що всі скоро самі звідси підуть, — усміхаюся я.

І це виявляється правдою. Не минає й години, як усі починають йти. На прощання всі вітають мене із заручинами.

Я бачив їхні косі погляди у бік Ребекки, але вона добре приховувала свої емоції і з гордо піднятою головою посміхалася. Я чув як усі засуджували її за чорну сукню, говорили що вона якась брудна дівчина, яка прагне моїх грошей, уваги та інші подібні речі. Деякі відкрито говорили це їй, але вона лише усміхалася, залишаючи натовп стерв'ятників без відповіді.

Мені починає подобається її стервозний характер.

— Жах. На мене це чекає тепер увесь час? Всі ці зустрічі та погляди? — запитує вона вже вдома.

— На жаль, так. Але не хвилюйся. Я буду поряд і допоможу. До речі, маю визнати, що ти молодець, — усміхаюся я і зупиняюся біля кімнати. — На добраніч, Ребекко.

— На добраніч, — відповідає дівчина і ховається за дверима своєї спальні.