Фабіо

— Я не можу стати Доном, поки не одружуся з Хлоєю, але, чорт, якщо я це зроблю він вб'є Ребекку! Вона під моїм захистом тільки коли носить моє прізвище! — кричу я.

— Заспокойся. Ми все вирішимо, — відповідає Вільям. - Для початку тобі треба розібратися з Ребеккою. Ти маєш їй все розповісти.

— Я не можу їй нічого розповісти, поки живий цей старий ублюдок. Чорт, якби його хтось прибрав мені було б набагато простіше, — повертаю кермо і машина їде прямо до багатоповерхівки, де я живу.

— Ти ж знаєш, що ніхто не наважиться вистрілити в нашого батька. Це буде зрада і цього сміливця просто вб'ють, — відповідає Вільям. — Якщо тільки...

— Якщо тільки не підлаштувати самогубство. Так, я знаю, але це не варіант, Вільяме. Хтось та й пронюхає все.

— На той момент ти вже будеш Доном і ніхто під тебе не копатиме.

— Чому ніхто? Лас-Вегас може. Вони чекають, щоб я...

— Не нагадуй мені про Вегас, я прошу тебе, — каже Вільям. — Ти ж знаєш, що для Вероніки це болюча тема.

— Гаразд. У будь-якому випадку мені потрібна буде твоя допомога, щоб розгребти все.

— Я з тобою, брате, і... пробач за те, що дав тобі в морду.

— Я заслужив, — усміхаюся я. — Давай, до завтра.

Відключивши виклик, я прямую до ліфта. Щоразу мені не хотілося сюди повертатися. Я звик жити з Ребеккою, а зараз, зайшовши до порожнього пентхаусу, мені ніби чогось не вистачало.

Мені не вистачало її.

Її запаху, її сміху, її посмішки, її танців на кухні, поки вона готує, а я потай спостерігаю. Мені не вистачало її книги сидячою на підвіконні за читанням книги, її закутаною в плед в моїх обіймах у вітальні за переглядом чергового фільму. Мені не вистачало того, що вона зустрічає мене після роботи, накинувшись з обіймами та поцілунками.

Мені просто не вистачало Ребекки.

Моєї Ребекки.

— Поводжуся як підліток... — бурмочу я, прямуючи у ванну.

Закинувши в кошик для брудної білизни чорну сорочку, я переодягаюся у домашні сірі спортивні штани та йду до тренажерного залу, який нещодавно зробив. По дорозі я вирішив зайти в спальню і залишити там телефон, щоб під час тренування мене не турбували, і яке було в мене здивування, коли я побачив на ліжку чорну коробку.

Хто міг пролізти до пентхаусу?

Це точно не Вільям та Вероніка, бо з ними у нас були напружені стосунки. Тоді може бути Меттью? Або Філіп?

Беру пістолет з шафи і знімаю з запобіжника. У моєму пентхаусі в кожній кімнаті було по пістолету, адже ніколи не знаєш, що на тебе чекає. Мало що може бути в цій коробці.

Підійшовши ближче до ліжка, я обережно підіймаю кришку і готуюся до пострілу. Можливо, змію підкинули? Пацюка? Ще щось? Але там виявилася записка і... годинник?

«Цей подарунок мав бути подарований тобі за інших обставин, але ніхто не знав, що таке станеться.

Я думала залишити його, але навіщо мені чоловічий годинник?

У будь-якому разі, тобі він підійде більше, ніж мені.

З днем ​​народження Фабіо Кано.

Ребекка»

Точно. У мене завтра...

Дивлюсь на годинник і розумію, що вже дванадцята ночі.

Сьогодні мій день народження.

Я був здивований, що Ребекка пам'ятала і приготувала мені подарунок з огляду на наші стосунки зараз.

Ставлю пістолет назад в тумбу і сідаю на ліжко. Взявши в руки годинник із коробки, я почав розглядати їх. Такого годинника я ніде не бачив. Ймовірно, він був зроблений на замовлення і Ребекка сама вигадала дизайн.

— Трясця, який же я дурень, — бурмочу я.

Залишивши годинник на тумбі, я відразу ж починаю поспіхом одягатися. Дурень. Треба було послухатись Вільяма і одразу ж їхати до неї.

Я розповім усе Ребеці.

Все відбувається як в тумані. Я зачиняю двері пентхаусу і кидаюсь у ліфт.

19 поверх. 18. 17....

Я не зрадив тебе. Не зрадив, кохана.

Дурний ліфт, здається, спускається цілу вічність.

Кулею виходжу з кабінки ліфта і сідаю за кермо. Ребекка має бути у Келлі, тому я прямую саме туди. Не пам'ятаю, як доїжджаю до її будинку, як підіймаюсь на потрібний мені поверх, і як стукаю у двері. Начхати на те, що зараз вже ніч.

Мені відчиняє двері сонна Келлі і я, не чекаючи її обурень, заходжу в квартиру.

— Може тобі вже вистачить приходити в мій дім, коли тобі заманеться?! — обурюється дівчина.

— Де Ребекка? — запитую, ігноруючи її питання.

— Її тут немає, — відповідає Келлі.

— Де вона, твою матір?! Зараз майже перша година ночі! Куди вона могла піти? — підходжу до дівчини максимально близько і помічаю переляк, який майже миттєво зник.

— Я повторю: її тут немає. Ія не скажу тобі де вона.

— Тобто ти знаєш, де вона?

— Чорт, ні. Вона мені не повідомила куди точно прямує.

— Вона поїхала?!

— Точніше полетіла...

— Твою ж... Коли я знайду її ви в мене обидві отримаєте! — гаркаю я і прямую до дверей. — Наполегливо рекомендую тобі сидіти вдома! І коли я дзвоню — ти підіймаєш трубку, зрозуміла мене?!

Не дочекавшись її відповіді, відразу виходжу з квартири і прямую в офіс. Я не знаю коли поїхала Ребекка, тому розумніше буде дізнатися в який літак вона сіла і вирушити за нею.

Дорогою я дзвоню кільком хакерам, які були частиною мафії, і на той час коли я прибуваю в офіс, вони вже були там і працювали. Хлопці зламували систему аеропорту, щоб дізнатися, на який літак Ребекка купила квиток.

Я просидів в офісі до ранку. Декілька чашок кави добре допомогли хлопцям, які працювали, не відриваючи очей від монітора та пальців від клавіатури. Я ж не випив жодної краплі кави. Навіть без неї я й так не зможу заснути.

Ребекка важливіше.

Я її знайду.

Я розповім їй все, і ми знову будемо разом.

— Трясця, Ребекко, коли я знайду тебе, то ти в мене отримаєш за свою витівку, — лаюся я.

Вже протягом години я б'ю грушу в одному зі спортзалів. Мені треба було кудись спрямувати свій гнів. Краще я рознесу грушу, ніж половину офісу.

— Вони дізналися, куди вирушила Ребекка, — Вільям зупиняється за два метри від мене. — Але боюся те, що я збираюся тобі сказати, не буде таким радісним, як ти очікував.

***

— Літак рейсом Нью-Йорк — Рим кілька годин тому перестав виходити на зв'язок. Він має приземлитися в аеропорту Рим-Чампіно, але цього не сталося. Літак зник десь в Атлантичному океані.

Фабіо вимикає відео на телефоні і отримує ляпас. Його щока вмить починає червоніти.

Він знав, що заслужив на це.

Якби не він — Ребекка б не втекла.

— Через тебе... — Келлі тицьнула йому пальцем у груди. — Через тебе, покидька, я втратила сестру. Через тебе Ребекка загинула. Якби не ти, вона була б жива, — у сльозах каже дівчина. — Йди до біса звідси і більше ніколи не з'являйся у мене на очах. Ти винен у її смерті. Тільки ти. Я ненавиджу тебе та всю твою родину. Будь проклятий той день, коли тобі на думку спала ця бісова ідея одружитися.

Келлі йде до кімнати, а Фабіо так і стоїть посеред коридору. Голова була опущена, очі, які раніше сяяли, побачивши кохану дружину, згасли.

Він втратив її.

Він втратив ту, яка була йому така дорога.

Знову.

Кано кладе телефон до задньої кишені джинс і прямує до автомобіля. Хлопець не розумів своїх дій до кінця. Він взагалі зараз не міг думати. Ним керувала лють та біль.

— Сер, вам сюди не можна. У вашого батька нарада, — каже охоронець, але Фабіо лише стріляє в нього та заходить до кабінету батька.

Руда дівчина, що сидить на його столі, одразу відходить від чоловіка і поспіхом вибігає з кабінету.

— Чого тобі? Ти перервав мене, — питає він, поправляючи краватку.

— Це все через тебе, — прошипів Фабіо і направив пістолет на батька. — Через тебе я втратив її! Ти, трясця, змусив мене зробити їй боляче! Ти нагодував мене наркотиками, коли я відмовився кинути Ребекку! Ти вмовив Беккер записати те відео! Ти, трясця твоїй матері, винен у смерті Ребекки! Через тебе я втратив її довіру! Через тебе я втратив найважливішу людину в моєму житті! Саме ти змусив мене віддалитись від неї! Я це зробив лише для того, щоб вона була у безпеці!

— Не роби дурниці, Фабіо.

— Пам'ятаєш, я казав, що вб'ю тебе? Я це зроблю! Ти більше не ламатимеш чужі життя! Ніхто більше не постраждає від твоїх рук!

Він вистрілив у його руку, яка вже шукала пістолет у тумбі, а потім і вистрілив у нього.

Фабіо вбив батька.

Він вбив того, через кого померла його дружина.

Фабіо

— У зв'язку зі смертю Майкла Джонсона, його молодший син — Фабіо Кано, який разом зі своїм старшим братом взяв прізвище покійної матері — Джулії Кано, призначається новим Доном Нью-Йоркської мафії.

Я мало що пам'ятав з того дня. Відразу після того, як я став Доном, я поїхав на кладовище до своєї дружини. Щодня я приходив сюди і залишав троянди, які так любила Ребекка.

Я не знаю, скільки ночей я вже не спав. Я забув, що це нормальний сон. Я забув як це — нормально жити. Без неї все здавалося таким непотрібним.

Залишивши улюблені троянди дружини поряд з її могилою, я сів навпочіпки. Сльози одна за одною почали скочуватися по щоках і розбиватися об землю, допомагаючи дощу робити її вологою.

— Пробач мені, — шепочу я. — Пробач, Ребекко. Це все я винен... Якби не я... Треба було одразу ж залишити цю бісову мафію і забрати тебе звідси, — сідаю навколішки, геть забувши про дощ, що вбирався в мій одяг. — Я кохаю тебе. І завжди кохав. Пробач, що не встиг тобі сказати цього...

Далі буде...