Ребекка

Не пам'ятаю, як дісталася до готелю, де був Фабіо. Ноги самі несли мене туди, а розум був затуманений.

«Скажи йому, що кохаєш»,  — фраза, що не давала мені спокою.

Я стукаю в двері, після чого він одразу відчиняє мені.

— Ребекка?

— Фабіо...

Я обіймаю його, плачучи. Нарешті все стане на свої місця. Більше ніяких таємниць та ніякого болю.

— Що сталося?

Він був здивований, адже вже було пізно. Сонце давно сіло за горизонт, а люди вже спали.

— Я кохаю тебе, — виривається з мене. — Кохаю. Дуже кохаю. Я хочу бути поруч.

Хлопець нічого не відповідає, а лише міцніше притискає мене до себе, зачиняючи двері. Його ніс заривається в моє волосся. Я відчуваю його тепло.

Я вдома.

Тепер я це відчуваю.

Я вдома поруч з ним.

І не важливо, де ми знаходимося.

— Я зроблю все, щоб ти була щаслива.

— Щоб ми були щасливі, — тихо промовляю я.

— Так, ми.

— Ні, ти не зрозумів, — беру його руку і кладу на свій живіт, в страху підіймаючи погляд на нього.

Фабіо поглянув на наші руки на моєму животі і важко ковтнув, задумуючись. Здається, ніби в нього зупинилося серце. Чую його важке диханння, після чого чоловіча рука гладить мій живіт і Кано підіймає свій погляд на мене.

— Ти вагітна? — тихо запитує він.

— Так, — водночас киваю і плачу, але не розумію чи то від радості, чи від страху.

— Чому плачеш? — хлопець знову притискає мене до себе і гладить по голові. — Заспокойся. Все гаразд, Бекко.

— Ти злишся?

— Ні. Чому мені злитися?

Одна його рука лежить на моїй талії, тоді як інша гладить по голові. Я відчуваю тепло. Від нього пахне домом. Я розумію, що безнадійно закохана в цю людину і що б не трапилося, я завжди кохатиму його.

— Я дуже щасливий, — тихим, хриплим голосом промовляє він. — Я кохаю тебе, Бекко, і вже люблю нашу дитину. Я радий, що матір'ю моєї дитини будеш саме ти.

***

Фабіо спав, поки мене мучило безсоння. Моя голова лежала на його плечі, поки рука виводила візерунки на голих грудях. Він обіймав мене і спокійно спав, а я згадувала все, що сталося.

Сьогодні ми повернулися додому.

— Чому ти не спиш? — чую його голос і трохи здригаюся від переляку. Він помічає це та починає заспокоююче гладити мене. — Вибач. Я тебе налякав?

— Я думала ти вже заснув.

— Як я можу заснути, коли ти лоскочеш мене? — усміхається Фабіо. — Припини водити пальцем мені по шкірі.

— Пробач, — тихо сміюся.

Він продовжує гладити мене і в якийсь момент цілує в чоло. Мене мучить дуже багато запитань і я хочу дізнатися на них відповіді, але боюся запитати Фабіо. Ні, я не боюся його злості чи ще чогось Мені страшно почути всю правду.

— Хочеш поговорити? — запитує Фабіо і я киваю. — Добре. Що тебе турбує?

— Що відбувалося у той час, поки мене не було?

Фабіо кілька секунд мовчить. Здається, він про щось задумався. Чи є щось, що він б хотів від мене приховати?

— Про це трохи складно говорити, — тихо вимовляє брюнет. — Спочатку, коли я думав, що ти померла, я не міг знайти собі місця. У цей час я жив у будинку Вільяма та Вероніки. Вони турбувалися про мене. Бувало, що мені зривало дах, і я міг зносити все на своєму шляху через пориви злості. Але згодом я заспокоївся і повернувся додому, а також до своїх обов'язків.

— Ти так само кохав мене?

— Так, — одразу ж відповідає Фабіо, без жодного вагання чи натяку на сумніви. — І досі кохаю. А ще я люблю нашу дитину, — посміхаюся і обіймаю її. — А ти? Що ти робила весь цей час?

— Перші два тижні я жила в невеликому хостелі і час від часу виходила гуляти Лас-Вегасом. Так я й натрапила на бар, який належав Фернандо, — Фабіо уважно слухав, не перебиваючи мене, навіть якщо йому не подобалося те, що я говорю про Фернандо. — Спочатку я познайомилася з його барменом. Кріс дуже хороша людина. Пізніше я потроху впізнавала й самого Россі. Він раніше не був таким, яким ти його бачив. Я не знаю, в який момент він перетворився на таку жорстоку людину. Ми багато часу проводили разом. Він допоміг мені з житлом, з документами для Джессіки, а ще впоратися з болем після розлучення з тобою.

— Ти сумуєш за ним?

Я мовчу. Цього вечора я забула про Вегас і нарешті відчула себе живою.

— Сумую, — зізнаюся. — Він був важливим для мене.

— Вас щось пов'язувало окрім роботи? — цікавиться Фабіо.

— Ні, — відповідаю, не вагаючись.

Кано взяв мене за руку, переплітаючи наші пальці, і поцілував тильний бік моєї долоні. Як і раніше, він гладив мене великим пальцем по руці, що змусило мене на секунду поринути у спогади.

— А ти? В тебе була жінка?

— Жінка? — здивувався Фабіо. — Ти серйозно питаєш це після того, як я розповів тобі, що божеволів через твоє зникнення?

— Просто дай відповідь «Так» чи «Ні», — я знала, якою буде відповідь, але дуже хотілося почути це саме від Фабіо, щоб остаточно переконатися і назавжди забути про це.

— Ні, — зітхаючи, відповів Фабіо.

— А що пов'язувало тебе з твоєю нареченою?

— Колишньою нареченою, — зауважив хлопець. — Нас нічого не пов'язувало. Ви мені навіть заручини зірвали.

Усміхаюся і тішуся від того, що справді зірвала його заручини. Не хочу ні з ким ділити його. Хай Фабі буде лише моїм.

— Ти вже думала про ім'я для дитини? — раптом запитує Фабіо.

— Ні. Я дізналася про вагітність тільки перед нашою зустріччю і в мене не було часу думати про щось інше, окрім вашої безпеки.

— Тоді придумаємо разом, — відповідає він і цілує мене в чоло. — Як ти почуваєшся?

— Краще, — відповідаю, притискаючись до нього сильніше.

— Тоді спи, — шепоче Фабіо. — На добраніч, amore mio.

— На добраніч, — шепочу йому у відповідь і незабаром засинаю.

***

Прокидаюся близько одинадцятої години. Фабіо швидше за все пішов на роботу, тому я не поспішаю вставати з ліжка. Поруч зі мною лежить Карамель і я не стримуюсь: починаю гладити кішку, від чого та муркоче.

— Прокинулася? — підіймаю погляд на двері і помічаю Фабіо. — Доброго ранку, — вже з усмішкою додає він і сідає поруч.

— Доброго ранку, — тягну до нього руки і Фабіо притягує мене до своїх обіймів, після чого цілує в губи.

— Як ти спала? Добре почуваєшся? — кладу голову на його плече, і хлопець гладить мене по голові.

— Все гаразд, — відповідаю йому. — Я гадала, що ти вже пішов.

— У мене сьогодні є справи, але в них не входить мафія, — відповідає він і посміхається. — Насамперед ми з тобою з'їздимо до лікаря.

— Ну ні, не хочу. Я не люблю лікарів, — хмурюся і відсторонююсь від нього.

— Це не обговорюється. Вероніка сказала, що це обов'язково, — відповідає він, назад притягуючи мене до себе.

— Ти розповів їм про мою вагітність? — хмурюся ще сильніше. — Чому ти в мене нічого не спитав? Можливо, я не хотіла так поспішати!

— Тихо, тихо, — заспокоює Фабіо. — Це вийшло випадково. Я не збирався їм говорити, але вони мені розповіли одну гарну новину і я не втримався, — посміхнувся він, закладаючи пасмо мого волосся за вухо.

— Яку новину? — цікавлюся.

— Цієї ночі на світ з'явився хлопчик на ім'я Алессандро, — з усмішкою відповідає.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, про що він говорить. Хто такий Алессандро?

Дивлюся на Фабіо і до мене доходить, що Вероніка була вагітна! Вона народила цієї ночі сина!

— Вітаю, вітаю, — говорю я, обіймаючи Фабіо. — Ти ж тепер став дядьком!

— А ти тіткою, — відповів він.

— Хіба?

— Звичайно, — посміхнувся Фабіо. — Після того, як з'їздимо до лікаря — одразу ж поїдемо до них.

На цьому наша розмова закінчується. Я починаю снідати, поки Фабіо грається з кішкою. Він дорікав їй у тому, що вона схожа характером на мене: така ж шкідлива, приставуча і ревнива. За ці слова він отримав подушкою в обличчя, після чого ще й почав лоскотати мене за допомогою поцілунків у шию.

Так ми дуріли ще пів години. Потім таки зібралися і поїхали до лікаря. З нами була Джессіка, яка, до речі, сподобалася Фабіо! Це було для мене великим полегшенням, оскільки крім нас у неї більше нікого немає. Фабіо ставився до неї, як до молодшої сестри і, поки ми були в машині, він дізнавався про її захоплення та життя.

Джессіці теж сподобався Фабіо. Виявляється, що поки я спала, він приготував сніданок не тільки для мене, а й для неї! За словами Джесс, вона дуже не хотіла виходити з кімнати, бо боялася Фабіо, але він сам до неї постукав і поговорив із нею. Дивно, яким милим може бути!

Цікаво, чи це моя вагітність так на мене впливає, чи я просто завжди була такою емоційною?

— Не хвилюйся, Бекко, все буде добре.

Фабіо почав мене заспокоювати, як тільки ми зайшли до лікарні. Мені було страшно йти до лікаря. Я їх змалку не любила.

Огляд тривав довго. Лікар переконав нас, що все добре і вагітність протікає нормально. Мені прописали потрібні вітаміни, розповіли про те, що можна їсти, що не можна, і відпустили, взявши з нас слово, що регулярно приходитимемо на огляд. Разом з Фабіо за руку, я вийшла на вулицю і нарешті видихнула.

Відчуття, ніби я не дихала весь цей час.

— Бачиш, все добре, — посміхнувся Фабіо і обійняв мене. — Ти даремно хвилювалася.

— Хочу їсти, — перебиваю його і він сміється.

— Добре, зараз підемо тобі купимо їсти.

Ми поїхали до фастфуду, куди я захотіла піти перекусити. Фабіо звичайно був проти, але сперечатися з вагітною дівчиною не наважився. Він так само взяв перекусити Джессіці, а потім відвіз нас до Вероніки. Джессіка ще не була знайома з нею та Вільямом, тому дуже хвилювалася через зустріч.

Медсестра в лікарні одразу впізнала Фабіо, тож без зайвих питань провела нас у палату до Вероніки. Хлопець тихо постукав і відчинив двері, після чого пропустив мене і Джессіку, а потім і сам зайшов, зачинивши за собою двері.

— Як я рада нарешті зустрітися, Ребекко, — звернулася до мене Вероніка.

Вона посміхнулася мені і я взяла її за руку, поки дівчина лежала і розповідала про своє самопочуття.

— Джесс, — звертаюсь до неї. — Це Вільям, брат Фабіо, та його дружина Вероніка.

— Приємно познайомитись, Джессіка. Дуже багато про тебе чула, — посміхнулася Роні.

— Я теж багато про вас чула, — з усмішкою відповіла Джессіка і приєдналася до розмови.

Фабіо тим часом вітав Вільяма і про щось із ним говорив, іноді кидаючи погляди на маленького Алессандро. Я знаю, про що він думає. Менше ніж через 8 місяців його теж чекає зустріч з його дитиною і, здається, він трохи хвилювався.

— Він такий гарний, — кажу я, коли прокидається малюк Алессандро. — Схожий на тебе, Роні.

— Хочеш його потримати? — запитує вона і я невпевнено киваю.

Вільям допомагає мені і невдовзі маленький хлопчик лежить на моїх руках, тихо прицмокуючи губами.

Це таке щастя — тримати новонароджену дитину на руках.

— Скоро ти теж так триматимеш своє маля, — каже Вероніка і я посміхаюся, розглядаючи її сина. — Ви будете хорошими батьками.

— Ви теж, — відповідаю.