Маю кілька хвилин, щоб непомітно виїхати звідси.

Поки Джессіка відволікає Кевіна, я миттю прослизаю до дверей і, схопивши взуття, виходжу з квартири. Вже на сходах взуваюся, після чого миттю спускаюся на вулицю.

Сідаю в машину та виїжджаю з паркінгу. Мені потрібно близько тридцяти хвилин, щоб приїхати туди. Сумніваюсь, що Фернандо та Фабіо спокійно розмовлятимуть. Особливо, якщо однією з причин їхньої ворожнечі я!

Додавши швидкості, мені вдалося приїхати туди раніше, ніж я розраховувала. Паркую машину трохи далі за потрібне мені місце і виходжу з неї. Чую як стріляють, чую крики та інші страшні звуки.

Невже я не встигла?

Йду на звук і намагаюсь бути непоміченою. Ховаюся за дерево та оцінюю ситуацію. Нерозумно стати між ними, як минулого разу, бо я буду, як мішень. У мене легко потрапить куля. Було б добре їх відволікти чимось!

Максимум, що я можу, це прицілитися біля них, і в мене це виходить. Вони відразу переключили всю свою увагу в мій бік і я вийшла зі свого укриття.

— Не стріляти! — кричить Фернандо.

Звісно, я знала що він це зробить, адже він не переживе якщо в мене потрапить куля.

— Вас це теж стосується! — звертається Фабіо до своїх солдатів.

Моє серце шалено стукає. Я міцно стискаю пістолет у руках і сподіваюся на те, що моя куля була останньою на сьогодні. Сподіваюся, що більше не почую жодних пострілів чи криків солдатів, які корчать від болю. Я не хочу, щоб хтось з них постраждав. Як би я ненавиділа Фернандо, або як би я не кохала Фабіо, вони обидва мені важливі.

Кожен по-своєму.

Кожен з них зробив моє життя цікавим і щасливим.

Шкода, що все добре рано чи пізно закінчується. Для мене це сталося зарано. Сподіваюся, моя дитина ніколи не відчує такого. Я зроблю все, щоб він, чи вона, був щасливим.

— Я ж тобі сказав, сидіти вдома! — кричить на мене Фернандо.

— І чекати, доки ти повернешся додому? Ти серйозно? Думав, що я залишу тебе одного, поки ти йдеш на вірну смерть? — зупиняюся поруч з ним.

Потрібно розіграти виставу, щоб Фабіо повірив у те, що ми з Россі близькі. Можливо, як пара, можливо ні. До біса. Головне, щоби він не постраждав. Хочу, щоб він цілий і неушкоджений повернувся додому.

— Ти, — я обертаюся до Кано, збираючи всю свою сміливість, і намагаюся якнайкраще показати свою холоднокровність і ненависть до нього.

Нехай він не страждає і живе своїм життям.

Нехай забуде мене.

Нехай буде щасливим.

— Якого біса ти сюди приперся?!

— Не твоя справа, — відповідає Фабіо. — Я помилився в тобі. Замість того, щоб нормально поговорити, ти підіслала їх сюди?!

— Ти сподівався, що я з тобою залишусь? —посміхаюся, ніби дивуюся його наївності.

Поводжуся, як стерво, а всередині мене серце ламається на шматки. Від нього залишається лише пил. Хочу плакати, кричати і просити пробачення, але я не можу цього зробити!

— Тобто всі твої слова про кохання були брехнею так? Тоді, коли ти була в моєму ліжку, ти брехала мені?

— Ти повірив, що я досі закохана? Ти серйозно? Прокинься, Фабіо! Минуло два роки!

— Я тобі не вірю. Моя Ребекка б так не сказала!

— Жодної твоєї Ребеки немає! Її ніколи не було!

Очі Фабіо трохи розширилися від почутих слів. Я й сама зрозуміла, що трохи перегинаю, але до біса. Якщо я не зроблю цього, Фернандо його просто вб'є!

Як же хочеться підійти до нього, обійняти, поцілувати та поїхати подалі!

— Чим він кращий за мене? — питає Фабіо і в голові крутиться лише одна відповідь.

Він ніколи не зрівняється з тобою.

— Чому ти обрала цього виродка?!

— Ти нічого не знаєш, тож не смій говорити так про нього. Саме він був поруч зі мною, коли я потребувала допомоги. Він терпів усе: істерики, ляпаси, образи. Йому навіть було начхати, що я його відштовхувала і мало не вбила! А що ти зробив? — чекаю кілька секунд, бо думаю, що він почне виправдовуватися, а потім, коли бачу, як Фабіо мовчить, продовжую: — Нічого. Ти нічого не зробив.

Повертаюся спиною до нього, беру Фернандо за руку і тягну в бік своєї машини. Потрібно йти звідси, інакше я більше не зможу стримуватись. Я запла́чу прямо тут.

Мій світ уже й так розвалився.

Я хочу забути все і почати жити знову.

— Ребекко, — тихо звертається до мене Фернандо.

— Просто замовкни, — відповідаю так само тихо я і йду далі.

— Ребекко! — уже голосніше кричить він.

— Та що таке?! — запитую в нього і обертаюся.

Все відбувається за кілька секунд. Фернандо відштовхує мене, після чого я чую постріл, а потім мій одяг просочується кров'ю.

— Ні, ні, ні! — тихо повторюю я і Фернандо падає на мої руки.

Я не можу його тримати, тому сідаю навколішки. Його голова лягає на моє плече і я чую позаду себе швидкі кроки. Фабіо щось кричить, а потім лунає ще один постріл.

— Ти чуєш мене? — запитую у Россі, долонею прибираючи волосся з його обличчя, а потім перевіряю пульс. — Будь ласка, скажи щось. Я тебе дуже прошу, — кажу я, схлипуючи. — Я відчуваю, що ти живий.

Як я могла це допустити?

Сльози одна за одною скочуються по щоках, доки я тримаю його обличчя у своїх долонях. Винна у всьому я. Через мене почалося це! Якби я була трохи розумнішою, то могла всього цього уникнути.

— Ребекко, ходімо, — промовляє Фабіо, намагаючись мене підійняти.

— Ні, ні! — кричу, не стримуючи сліз.

До нас підходить Крістіан і сідає поряд з Фернандо. Фабіо підіймає мене, тоді як солдати разом з Крістіаном кудись йдуть разом з непритомним Фернандо. В мене починається істерика. Я потрапляю в міцні обійми Кано, з яких не можу вирватися, як би я не намагалася. Б'ю його по грудях, прошу відпустити мене, але все марно. Він не відпускає мене нікуди, а лише міцніше притискає себе і намагається заспокоїти.

— Він намагався врятувати твоє життя, — додає хлопець, однією рукою обіймаючи мене за талію, тоді як друга гладить мене по волоссю. — Ходімо звідси, Ребекко.

— Ні, будь ласка, ні! — кричу в істериці.

Я вже не в змозі впоратися з цим болем, тому відчуваю, як втрачаю свідомість і мене підхоплюють його руки. Він щось шепоче мені, але я не чую.

У його руках спокійно, але я не знаю, як швидко зможу прийти до тями після побаченого.

***

Приходжу до тями лише через кілька годин. Сідаю на ліжку і відчуваю, як мене сильно болить голова. Розглядаю кімнату, де перебуваю і помічаю, що я в своїй кімнаті.

Якого біса?! Чому я тут? І найголовніше: як я сюди потрапила?

Чую, як відчиняються двері і бачу, як до кімнати заходить Джессіка.

— Ребекко, ти вже прокинулася? — запитує дівчина і я відповідаю коротке «Так», після чого вона закриває двері і сідає навпроти мене. — Я так хвилювалася за тебе...

— Чому ми тут? Що трапилося? — промовляю, підіймаючись.

— Тихіше, тихіше, — каже Джессіка і ставить руки на мої плечі, повертаючи мене на ліжко. — Все добре. Не хвилюйся.

— Поясни мені, — вимагаю я і дівчина лише зітхає.

— Після того, як ти поїхала з дому... — починає вона говорити і я помічаю, як їй важко. — Минуло трохи більше двох годин, як додому повернулися Лівіо та Крістіан. З ними був Фабіо. Лівіо сказав, щоб я збирала всі свої речі і Фабіо відвезе мене до тебе. Я одразу зрозуміла, що щось пішло не за планом. Поки я збирала валізу, до мене зайшов Крістіан і сказав, що Фернандо в лікарні. В нього вистрілив снайпер твого чоловіка. Він... цілився в тебе, але Фернандо... — в очах Джессіки почали скупчуватися сльози, тому я сама закінчила цю фразу:

— Врятував мене. Він прикрив мене собою.

Вона киває, і я обіймаю її. Уявляю, який це був удар для неї. Фернандо добре ставився до неї і здається, вона навіть вважала його своїм братом, не дивлячись на його останні вчинки.

Мені й самій тяжко. Я провела з Фернандо багато часу. Усі ці два роки не було жодного дня, щоб я не чула його голосу. Він завжди був поруч і допомагав мені. Мені шкода, що останнім часом наші стосунки погіршилися.

— Чому снайпер стріляв у мене?

— Він вважав тебе загрозою для життя Фабіо, адже ти була на боці ворога, тобто зрадницею, і вирішив стріляти без наказу.

— Фабіо щось зробив?

— Він вбив його.

Чую стукіт у двері, після чого вона відкривається і Фабіо показується на порозі. В руках у нього таця з їжею. Джессіка усувається і витирає сльози.

— Я приніс тобі перекусити, — каже Фабіо. — Впустиш?

Киваю йому, після чого він входить до кімнати і ставить тацю на тумбу. Джессіка йде, залишаючи нас самих, тоді як Фабіо займає її місце. На відміну від неї, Кано боїться торкнутися чи сказати щось. І я його розумію. Я й сама боюся.

— Як ти почуваєшся? — він перший порушує тишу, і я відчуваю на собі всю напруженість ситуації.

— Я в порядку, — брешу, бо не хочу, щоб він хвилювався за мене.

Та навіть якщо скажу правду, ми не зможемо нормально поговорити.

— Ребекко, — тихо звертається. — Я хочу поговорити.

— Я тебе слухаю.

Я зрозумію, якщо він кине мене і не захоче більше бачити. Зрештою, я його зрадила.

— Те, що трапилося... — він на кілька секунд замислюється.

Можу лише здогадуватись, який хаос у нього зараз у голові.

— Те, що сталося за ці два роки, та й учора... Не можу передати тобі словами настільки лайново я почуваюся. Я злий, Ребекко. Дуже злий на тебе. І я повинен був зненавидіти тебе за все, що ти зробила, правда? — Фабіо бере мене за руки і зустрічається зі мною поглядами. — Але я не можу. Як би боляче мені не було. Моє кохання сильніше за все інше.

— 1:1, — відповідаю йому я і куточки його губ піднімаються у сумній усмішці. — Колись і ти зробив мені боляче. Ми обидва хороші в цьому.

— Так, — відповідає він. — Але я хочу переступити все це. Я хочу забути все, як страшний сон. Я хочу, щоб ти знову була зі мною і я зроблю все для цього. Будь ласка, давай почнемо все спочатку.

— Я не можу так забути. Занадто багато сталося.

— Я прошу тебе, — повторює він. — Так, я розумію, що це складно, але ми разом через це пройдемо. Якщо ти будеш падати — я підхоплю тебе. Якщо не знатимеш, що робити — я підкажу. Якщо ти засумніваєшся у чомусь — я буду поряд і підтримаю. Тільки скажи мені, що ти хочеш цього так само сильно, як і я.

— А як же твоя наречена? — питаю я, відчуваючи, як сльози течуть по щоках, після його слів.

— У Адріани, як виявилося, є кохана людина. І він хоче одружитися з нею, тому я розірвав заручини ще до того, як ти поїхала, — спокійно відповідає Фабіо і бере моє обличчя у свої долоні. — Я хочу одружитися з тобою знову, Ребекко. Я хочу, щоб ми знову були разом. Як раніше. Я відвезу тебе до Італії, як і обіцяв. Ми проведемо там цілий місяць разом. Тільки ти і я.

— Обіцяєш?

— Звичайно, — відповідає він і торкається мого чола своїм. — Я більше нікому не дозволю зіпсувати наші стосунки. Я зроблю все для тебе.

— Дай мені трохи часу, будь ласка. Мені треба подумати.

— Гаразд. Але зроби це до одужання Фернандо, адже у нас тимчасове перемир'я з Лас-Вегасом, яке ми обговорили з Крістіаном та його братом. Коли приймеш рішення — повідом мене.

Я киваю, і поглядом слідкую за тим, як Фабіо йде.

***

— Він отямився годину тому, але йому не варто зараз хвилюватися чи злитися. Будь обережна, — промовив Крістіан, перш ніж впустити мене до палати.

Заходжу, спрямовуючи погляд на Фернандо, який прикутий до ліжка. На ньому декілька закривавлених бинтів, крапельниця та шрами.

Що я накоїла?

Мені не вистачає сміливості щось сказати, коли він дивиться на мене. Замість цього з моїх очей одна за одною стікають крапельки сліз, що падають на одяг.

— Привіт, — промовляє хлопець. — Сідай. Не бійся.

Злегка киваю, після чого сідаю на краєчок ліжка, і дивлюся на підлогу.

Мені страшно.

Мені боляче.

— Ребекко, поглянь на мене.

Я хитаю головою, показуючи свій страх, і Фернандо торкається вільною від крапельниці рукою до мене.

— Поглянь, — знову просить він і я, зітхаючи, все таки наважуюся це зробити. — Не звинувачуй себе.

— На твоєму місці мала опинитися я...

— Ти з глузду з'їхала?

— А якби ти помер?

— Краще я, ніж ти. Я не дозволив б тобі померти. Ні тобі, ні Лівіо, ні Крістіану. Навіть Джессіці. Ви моя сім'я.

— Але...

— Послухай. Я мав час подумати про все. Тобі варто поїхати якнайдалі від моєї території. Ти не будеш більше моїм Консільєрі. Я прошу вибачення за все і відпускаю тебе.

— Але ж...

— Не перебивай, — просить він. — Сюди приходив Фабіо. Я бачив його очі. Саме з таким поглядом я дивлюся на тебе. З коханням. Він краще про тебе буде піклуватися, ніж я.

— Фернандо, чому?

— Кажуть, що якщо кохаєш — потрібно відпустити. Ти не будеш щаслива тут. Тебе вбиває це життя. Ти будеш щаслива тільки поруч з ним.

— А як щодо тебе?

— В мене ще є Лівіо та Крістіан. Вони мене не залишуть.

Я плачу, потряпляючи в обійми хлопця.

— Йди до нього. Він чекає. Скажи йому, що кохаєш.