— Це останнє, що я зроблю для тебе, — тицяю пальцем йому в груди і хмурюся.

Він свердлить мене злим поглядом і я бачу, як він починає втрачати над собою контроль, але все-таки з останніх сил тримає себе в руках, щоб не зірватися остаточно.

— Ребекко, та що з тобою?! Я не зрозумію! Я нічого такого не зробив!

— Нічого не робив?! Ти змусив мене залишитися тут, а я лише хотіла поїхати!

— Ти знаєш правила мафії, як ніхто інший!

— Ти Дон і міг би це вирішити! Ти міг би мене відпустити! Але ти думаєш лише про себе! Тобі начхати на те, що думаю і відчуваю я з цього приводу!

— Досить! — кричить Фернандо і я здригаюся. — Роби що хочеш, але спочатку ти уникнеш цієї війни! А далі йди куди хочеш!

— Дякую! Нарешті, ти дозволив мені це зробити! Я забираю з собою Джессіку!

— Та будь ласка! — кричить він і я йду, грюкаючи дверима.

Всередині мене вирує гнів. Не можу повірити в те, що він так поводиться зі мною! Я іноді думала, що ми могли б бути разом, але після його вчинку всі ці думки пішли!

Відразу ж після всього я поїду звідси. Разом із Джесс.

І нехай тільки Россі спробує перешкодити мені.

Спускаюся на перший поверх, де за барною стійкою стоїть Крістіан. Він щось обговорює з Лівіо, і, як тільки вони помічають мене, молодший Россі йде до брата.

— Ти як? — запитує у мене Крістіан, коли я втомлено сідаю на стілець.

— Не дуже, — відповідаю.

— Я знаю, що сталося. І я знаю Фернандо. Він розлютився. Дай йому час охолонути. Впевнений, що він не хотів всього цього тобі говорити, — додав Крістіан, після чого поклав переді мною склянку з безалкогольним мохіто. — Пригощайся.

— Ти завжди знав, як підняти мені настрій, — усміхаюся йому і через трубочку потягую напій. — Ти хороший друг, Кріс.

— Взаємно, Бекс.

Ми ще трохи розмовляємо, після чого Крістіан підіймається до Фернандо. Я залишаюся біля бару. Тут не було нікого, окрім мене. Лише світло від неонових стрічок на барі освітлювало весь зал. Сьогодні не було та не буде відвідувачів. Бар повністю закритий через можливий напад Східної мафії. З цієї нагоди Россі навіть залишив кількох своїх солдатів на вулиці, біля бару, щоб ті, в разі чого, допомагали.

Чую дзвінок. Беру телефон до рук і бачу знайомі мені цифри, хоч цей номер не був у списку моїх контактів. Приймаю дзвінок і підношу телефон до вуха, але мовчу.

Можливо, я помилилася, адже як він дізнався мій номер?

— Чому мовчиш? 

Я сподівалася більше не почути цей голос.

Як же приємно і водночас боляче...

— Тому що не знаю, що сказати, — відповідаю я і чекаю, доки він знову щось скаже.

Моя любов до нього знову з'явилася? Чи вона й нікуди не зникала, а просто тимчасово заснула і чекала свого моменту?

— Я хочу зустрітися з тобою. Без зайвих очей, — відповідає він і я розумію, що якщо зроблю це, то вже не зможу його відпустити.

— Ні. Якщо хочеш щось сказати, то кажи зараз.

— Будь ласка, — тихо промовляє він. — Востаннє.

Мовчу, обмірковуючи своє рішення. Чую його тихе дихання та стукіт свого серця. Так хочеться знову опинитися в його обіймах, відчути гаряче дихання на шиї. Хочу знову кохати і бути коханою.

І чому ж життя зіграло з нами поганий жарт?

— Добре, — тихо говорю я. — Де ти зараз?

— Я стою на в'їзді до міста.

— Залишайся там. Я буду за двадцять хвилин.

Завершую виклик і хапаю свою сумку, підіймаючись з місця. Потрібно попередити Фернандо, що я їду, інакше він переверне все місто у моїх пошуках і від цього буде лише гірше.

Навіть не стукаю в двері, а просто відчиняю її і входжу до кабінету Россі. Він, як і його молодший брат та друг Крістіан, сидить у кріслі. Начебто розслаблений, але бачу, як стукає пальцем по столу. Знаю цю його звичку. Він так постійно робив, коли хвилювався чи сердився.

— Мені треба від'їхати, — Фернандо підіймає стомлений і байдужий погляд на мене, після чого жестом просить Крістіана та Лівіо піти.

— Куди? — запитує Россі, як тільки двері за хлопцями зачиняються.

— Мені дзвонив Кано. Він хоче зустрітися, — відповідаю йому, після чого відразу ж додаю: — Не треба за мною стежити. Я не їхатиму з ним до Нью-Йорка. Я зроблю все, як домовлялися, — Фернандо підводиться і незадоволеним поглядом дивиться в мій бік. — Тобі до речі не набридло постійно виганяти Крістіана та Лівіо? Я думаю, вони могли б і слухати цю розмову. Тут немає нічого особистого. Тільки робота.

— Це не їхня справа, — відповідає Фернандо. — Тобі не варто їхати до нього. З ним купа солдатів.

— Він не завдасть мені шкоди. Він кохає мене.

— Ти так думаєш? — запитує Россі. — Я вважаю інакше. Ти зрадила його. Я впевнений, що він уже знає про те, де ти була ці два роки. Йому нічого не заважає позбутися тебе, якщо це знадобиться.

— Фабіо не такий.

— Хіба? Ти думаєш, він залишився таким самим, яким ти пам'ятаєш його два роки тому? Сумніваюсь.

— Ти нічого не знаєш про нього. Фабіо... — не помічаю, як Фернандо закриває мені якимсь шматком тканини ніс, після чого розумію, що починаю засипати.

— Вибач, Ребекко. Ти пізніше зрозумієш, чому я зробив це.

***

Мені знадобилося десять хвилин, перш ніж я змогла розплющити очі. Голова трохи боліла, тож я не одразу зрозуміла, де знаходжусь. Розглянувши все, я побачила, що лежу у спальні своєї квартири.

Ще кілька хвилин пішло на те, щоб пригадати, що трапилося перед тим, як я відключилася.

— Покидьок, — тихо промовляю я і підводжуся з ліжка.

Підходжу до дверей і смикаю її за ручку. Добре, що не зачинено. У коридорі я одразу помічаю Джессіку. Вона, як виявилося, сиділа під дверима і чекала поки я прийду до тями. Як тільки дівчина помітила мене, то одразу ж піднялася та обняла.

— З тобою все добре. — тихо вимовляє Джесс. — Я так хвилювалася.

— Що трапилося? Де Фернандо?

— Ребекко, ти тільки не хвилюйся, — каже дівчина і усувається. — Він та його солдати поїхали до Фабіо.

— Трясця, — лаюся я. — Мені треба їхати туди. Як давно вони поїхали?

— Десь п'ятнадцять хвилин тому, — відповідає Джессіка.

— Мені потрібна твоя допомога, — тихо говорю їй я. — Я маю встигнути виправити все. Вони обоє хочуть вбити один одного. Я не можу цього допустити. Тут ще хтось є?

— Кевін.

— Добре. Мені потрібно, щоб ти його відволікла, — кажу я, повертаючись до кімнати.

— Ребекко, ти ж повернешся?

Це питання застало мене зненацька. Що, якщо щось піде не так? Я про це навіть не подумала! Я можу загинути, нехай це малоймовірно.

Дивлюся на схвильовану Джессіку і бачу, як її очі заливаються сльозами.

— Я не знаю, Джесс, — тихо промовляю я. — Думаю що так.

— А якщо ні?

— Давай не думати про це, — додаю я і переді мною з'являється коробочка з тестом, яку тримає в руках Джессіка.

— Я думаю, що зараз саме час для цього. Можливо, якщо все так, як ми думаємо, то в тебе з'явиться ще одна мотивація, щоб врятувати всіх і жити далі.

Посміхаюся їй та обіймаю дівчину. Вона мені як молодша сестричка і я не знаю, щоб я робила без неї.

— Дякую, Джесіко. Я ціную те, що ти завжди зі мною.

— Якби не ти, то мене б тут не було, — відповідає вона і через якийсь час усувається. — А тепер йди. Я чекатиму на тебе тут.

Киваю їй і йду у ванну кімнату. Поки чекаю на результат тесту, приймаю душ.

Можливо, сьогодні я втрачу життя.

Можливо, сьогодні я нарешті дізнаюся, що мені робити далі.

Можливо, стану щасливою або навпаки, розіб'ю своє серце і більше ніколи не зможу посміхнутися.

Витираюсь насухо і вдягаю чистий чорний костюм. Дуже боюся дивитись на цей тест.

Що буде, якщо я дійсно чекаю на дитину?

Як це бути мамою?

Чи я буду щаслива, побачивши дві смужки?

Стільки запитань крутилося у мене в голові, а я не знала відповіді хоча б на одне з них.

— Джесс, — тихо кличу її і відчиняю двері до спальні.

Затискаю тест у руці і боюсь, що не зможу подивитись на нього.

— Що таке? Ти вагітна?

— Я ще не дивилася. мені страшно, — відповідаю і підходжу до неї.

— Хочеш, дізнаємось разом? — запитує вона і я киваю їй.

Вона бере мене за руку і перш ніж розкрити долоню, я зітхаю. Подумки роблю зворотний відлік від трьох до одного і відкриваю долоню. Ми дивимося на тест разом із Джесікою і бачимо одну яскраву смужку і менш помітну другу!

— Я вагітна... — сиджу в шоці і чую, як радісно пищить Джессіка, після чого обіймає мене. — Я стану мамою... — відчуваю, як по щоках котяться сльози.

— Вітаю, Ребекко! — каже Джессіка і я обіймаю її у відповідь. — Уяви тільки: через вісім місяців ти триматимеш малюка на руках! А потім ці маленькі ніжки бігатимуть твоєю квартирою!

Намагаюся посміхнутися крізь сльози, але не можу, адже уявляю перші кроки свого малюка.

Не так реагують нормальні люди, коли дізнаються про дитину.

Я не готова до цього.

Чи буду я гарною мамою для своєї дитини?

— Фабіо б напевно так зрадів, — шепочу я і стискаю Джесіку сильніше в обіймах, після чого розумію, що плачу сильніше.

Можливо, Фабіо ніколи не дізнається, що в нього є дитина.