Як і обіцяв Фабіо, він повертається додому ще до півночі, з досить втомленим виглядом.

— Меттью, можеш йти додому, — вимовляє брюнет.

— Добре, бос, — відповідає хлопець, вдягаючи куртку. — Ребекка у спальні. Вона не виходила звідти вже близько двох годин. Думаю, вона заснула, тому я не став її турбувати, — додає він, стоячи біля дверей.

— Добре. Дякую.

Метью йде, після чого Кано зачиняє за ним двері. Фабіо починає знімати куртку, але зупиняється, коли чує кроки і підіймає погляд на сходи, де стоїть його дружина.

— Вибач, що так довго, — вимовляє він і вішає куртку на гачок.

Фабіо дивиться на дівчину і помічає, що щось змінилося. Зовні вона така ж, а ось з настроєм і її станом щось не те.

— Ребекка? Що сталося?

Дівчина зітхає та відкриває на телефоні фото, яке одразу ж показує йому. Це були документи про кінець стажування. Фабіо перечитує їх і трохи розгублено повертає погляд на дружину.

— Що це означає?

— Я відмовилася від стажування, — відповідає Ребекка, прибираючи телефон.

— Що? Чому? — Фабіо дивується та підходить до неї ближче.

— Тому що я якби я випустила статтю, то твою особу незабаром би розкрили.

Очі Фабіо темніють від жаху і він розуміє, про що йдеться.

Вона дізналася те, що він приховував роками. І не це привело його в жах, а зовсім інше.

По-перше, він довго приховував це від неї.

По-друге, це могло зашкодити їхнім стосункам.

— Як ти...

— Мені не треба було бути генієм, щоб здогадатися, — відповідає Ребекка. — Це стало очевидним, як тільки ми повернулися з Мальдів. Вільям казав, що добре знайомий із гонщиком, а ти постійно пропадав на час перегонів і навіть вимикав телефон. Під час відпочинку не було жодної гонки за твоєю участю, а щойно ми повернулися ти одразу пішов на гонку. А ще... ти розповів про свою сім'ю та дружину.

— Ребекко, вибач...

— Я не звинувачую тебе. Я все розумію і готова пожертвувати цим заради тебе, — відповідає дівчина.

— Чорт, Ребекко, — хлопець згрібає її в обійми, важко зітхнувши. — Ти неймовірна. Я не вартий тебе.

— Ніхто не вартий, — хихикає дівчина, обіймаючи його.

— Так і є, — усміхається хлопець і блондинка міцніше до нього притискається.

Фабіо прямує в душ, поки Ребека лежить у ліжку і дивиться новини в телефоні. Вона чує вібрацію, яка долинає з тумби біля ліжка. Звук долинає зі смартфону Фабіо. Спочатку вона хоче взяти його, але потім різко передумує і кричить чоловікові:

— Фабі! Тобі дзвонять!

— Подивися хто там! — відповідає він їй з душу.

Ребекка

Підсовуюся ближче до тумби і беру телефон Фабіо в руки. Поглянувши на ім'я, написане на екрані смартфона, я знову звертаюся до чоловіка:

— Це Вільям!

— Візьми трубку! Я зараз вийду!

Приймаю дзвінок і підношу телефон до вуха. Сумніваюсь, що його брат дзвонить із радісними новинами. Швидше за все, щось трапилося

— Так?

— Ребекка? — запитує на іншому кінці телефону Вільям.

— Так, це я, — відказую йому.

— Де Фабіо?

— Він у душі.

— Мені треба з ним поговорити, — вимовляє він, важко дихаючи.

Тепер я ще більше впевнена, що щось трапилося.

— Можеш дати йому слухавку?

— Почекай кілька хвилин, він зараз вийде.

Чую, як Фабіо вимикає воду, а це означає, що з хвилини на хвилину він буде тут. Поки Вільям мовчки чекає, коли я передам слухавку чоловікові, я чую виття сирени і не на жарт починаю хвилюватися.

— Вільям? Що там у тебе відбувається? — питаю у нього.

— Дай мені Фабіо.

— Що відбувається?! — я не на жарт розлютилася на нього. — Де ти, трясця твоїй матері?!

— Я з Веронікою. Ми в швидкій допомозі. Їй погано.

— Що?

— Ребекко, чого ти так кричиш? — Фабіо заходить до кімнати і підходить до мене, витираючи волосся рушником. —Що сказав Вільям? Чому ти з таким обличчям сидиш?

— Скинь адресу лікарні, ми скоро будемо, — говорю я і завершую виклик. — Фабіо, одягайся. Вероніці стало погано і її забрала швидка.

— Дідько, — Фабіо відразу кидає рушник і починає швидко одягатися, так само як і я.

Вероніка була зі мною, коли мені було погано і я мала підтримати її.

Фабіо, як брат її чоловіка, теж має бути там.

Ми миттю спускаємось на паркінг і сідаємо в автомобіль, який з величезною швидкістю зривається з місця.

— Фабі, будь ласка, давай повільніше, — дивлюся на нього, але він ніби не чує мене. — Фабіо, зменш швидкість!

— Вибач, я просто хвилююся за Вероніку. Окрім них і тебе в мене більше нікого немає, — відповідає Фабіо, коли починає їхати повільніше. — Я сподіваюся, з нею все буде гаразд. Вони дуже довго намагалися завести дитину і уяви, який це удар буде для Вероніки, якщо вони її втратять.

Однією рукою він тримає кермо, а другою міцно тримає мою руку, переплітаючи наші пальці.

Кожен з нас зараз думав про своє.

Я розумію Вероніку. Їй буде дуже важко, якщо дитину не вдасться врятувати. А що буде з Вільямом? Йому також буде нелегко. Це буде великим ударом не лише для них, а й для нас із Фабіо.

Ми в'їхали на паркінг, після чого обидва виходимо з машини. Я попрямувала до входу до лікарні, коли Фабіо зупиняє мене і розвертає обличчям до себе.

— Ребекко, будь ласка, тримай себе в руках. Я знаю, це буде важко, але просто подумай, перш ніж щось сказати. Не дозволяй емоціям взяти нагору.

— Ти теж, — говорю йому, цілуючи в губи.

Відходжу і дивлюся йому в очі.

— Ми впораємося, чуєш? Вероніка сильна, і я впевнена, що все буде добре.

— Що б я без тебе робив... — шепоче він, обіймаючи мене. — Я дуже радий, що зустрів тебе.

Більше ми не затримуємось. Фабіо бере мене за руку і ми разом заходимо до лікарні. Він веде мене до стійки реєстрації, де сидить одна з медсестер. Як тільки вона помічає мого чоловіка, то одразу підіймається.

Мабуть, у місті добре знали, хто такий Фабіо Кано.

— Вероніка Кано, — каже мій чоловік медсестрі.

— Сто дев'ятнадцята палата. Другий поверх, — відповідає кучерява блондинка і ми, не втрачаючи жодної секунди, прямуємо до ліфта.

Фабіо так само тримає мене за руку, коли ми заходимо до палати Вероніки. Вільям сидить поруч із її ліжком, на невеликому стільці. До неї підключено крапельницю та кілька різних трубочок. Все, що ми бачимо, жахає. Невже все так погано..?

— Будьте тихіше, вона нещодавно заснула, — шепоче Вільям.

— Як вона? — цікавлюся я.

— Їй вкололи заспокійливе, — відповідає Вільям і цього вистачає, щоб зрозуміти, як важко було Вероніці.

Видно, як Вільяму й самому боляче. Він дуже любив Роні і дуже турбувався. Для нього найважливіше у житті — це його дружина. Його руки тримали руку Вероніки. Здається, він не відпускав її весь час, доки перебував тут. Можу лише здогадуватись, які думки його відвідували весь цей час.

— Як дитина? — Фабіо підходить до брата і ставить йому руку на плече.

— Дитини більше немає, — відповідає Вільям, важко видихнувши і витираючи однією рукою очі.

Прикриваю рота долонею і не стримую сльози. Бачу, як і в старшого з братів Кано течуть сльози. Тільки Фабіо стоїть, задумавшись, і міцніше стискає мою долоню. Після кількох секунд він притягує мене до себе, обіймаючи і гладить рукою по голові. Ми мовчимо. Нині не час розмовляти.

Ми сиділи тут близько півгодини, іноді спілкуючись із Вільямом, після чого поїхали додому. Звичайно ж, ми пообіцяли відвідати Вероніку пізніше, коли вона прокинеться.

Я не могла заснути, на відміну від Фабіо. Він заснув майже відразу через сильну перевтому і стрес, хоча я думаю він, якщо потрібно, може не спати і кілька діб.

Обережно вибираюсь із його обіймів і підходжу до вікна. Нічний Нью-Йорк найкраще видовище у моєму житті. Він трохи заспокоює мене, але думки про сьогоднішній вечір все ніяк не покидають голову. Страшно уявити, що було, якби на місці Вероніки опинилася я.

Відчиняючи вікно, вдихаю прохолодне, нічне повітря міста. Це мене трохи заспокоїло, але тіло все ще було напружене. Я ніяк не могла позбутися поганих думок.

— Бекка, — я й не чула, як до мене підійшов сонний Фабіо. — Чому ти не в ліжку? — він обіймає мене за талію ззаду і цілує в оголену шкіру на плечі.

— Не можу заснути. Я дуже хвилююся через Вероніку.

— Я теж хвилююся, — зізнається Кано. — Але зараз найкраще, що ми можемо зробити — це набратися сил перед завтрашнім днем. Сумніваюся, що Вероніка зрадіє, коли побачить нас такими кислими. Тобі потрібно відпочити. Ходімо.

Фабіо ставить мені руки на плечі і веде назад у ліжко. Як тільки лягаю на нього, він одразу вкриває мене і цілує в лоба, після чого і сам укладається поряд. Чоловік обіймає мене за талію та притягує ближче до себе.

— Спи, amore mio. З Веронікою все буде добре, — прошепотів Фабі.

Втикаюсь носом у його оголені груди і намагаюся заснути, але сон знову не приходить. Я знаю, що Фабіо також не спить. Його долоня погладжує мою спину, що дозволяє мені розслабитись у його теплих обіймах.

— Фабіо? — тихо звертаюсь до нього я.

— Що? — напівсонним голосом питає чоловік.

— А ти хотів би колись завести дитину та повноцінну сім'ю?

Відсовуюся від нього і підіймаюся на ліктях. У темряві я бачу його силует. Фабіо зітхає і перевертається на спину, дивлячись у стелю.

— Я люблю дітей, але не можу собі цього дозволити, — відповідає він. — Мій батько дуже жорстоко виховував нас із Вільямом. А ще він дуже багато болю завдав моєї матері, тому що у Дона на першому місці мафія, а не його сім'я. Так було, є і завжди буде. Звичайно, на першому місці для мене Вільям, Роні і ти, але все ж таки я не хочу, щоб моя дитина жила в такому світі.

Я бачу, як важко йому дається ця розмова. Він, здається, ще ніколи не говорив про це. Фабіо не чекав, що я заведу таку розмову і захочу, щоб вона відкрилася мені.

Всі ці спогади були глибоким шрамом на душі.

— Упевнена, ти був би добрим батьком для своєї дитини, — кажу я, малюючи пальцем візерунки на його руці, щоб трохи заспокоїти.

— Я боюся все зіпсувати, розумієш? Я все своє життя прожив у крові, бійках та перестрілках. Я ніколи навіть немовля в руках не тримав. Дитина — це надто велика відповідальність. Я не знаю, як поводитися поряд з ним. Я боюся завдати йому болю, зламати щось, якщо не розрахую силу, боюся вдарити, боюся побачити сльози на очах. Якби не моя мама, я б навіть не знав, що таке любов.

— Фабі, твій батько, звичайно, той ще покидьок, але я знаю ти не такий, — кладу голову йому на груди і залишаю поцілунок на оголеній шкірі. — Ти ніколи не завдаси біль тим, хто важливий для тебе. Ти не повинен звинувачувати себе за вчинки свого батька, — ніжно рукою торкаюся його плеча і обіймаю. — Ти набагато кращий, ніж ти думаєш.

— Ребекко, я вбивця. Досить шукати в мені щось хороше.

— Для мене ти хороший, — відповідаю йому без вагань.

— Чому ти раптом запитала про дитину?

— Просто стало цікаво.

— Ти не..?

— Ні! — занадто різко відреагувала я і піднялася. — Не хвилюйся, я не вагітна. Я приймаю таблетки після того, як ми... ну... ти сам знаєш.

— Переспали?

Мені не треба було його бачити. Я знала, що він зараз усміхається.

— Так, — сором'язливо відповіла я.

Добре, що зараз темно і він не побачить, як сильно я почервоніла.

— Я й забув, яка ти в мене скромна, — саркастично відповідає Фабіо, і я легенько вдаряю його в плече. — Тобі не треба цього соромитися, Ребекко. Принаймні поруч зі мною точно не потрібно.

— Знаю, — притискаюся до нього, знову обіймаю і шепочу: — я кохаю тебе.

Він теж обіймає мене. Я опиняюся затиснутою в його обіймах, лежу на грудях хлопця, коли його долоні погладжують мою спину. Мені стало набагато легше після цієї розмови і я навіть на деякий час забула про те, що сталося з Веронікою.

Я нарешті змогла заснути в його обіймах.