— Міс Беккер, ви повинні піти в безпечне місце, — промовив охоронець. — Східна мафія напала на місто. Поки все не владнають, ваш батько просив подбати мені про вас.

— Добре. Чекай мене внизу, я тільки візьму свої речі.

Брюнетка попрямувала прямо коридором до сходів, які вели на другий поверх. Охоронець тим часом пішов надвір, щоб перевірити чи готовий автомобіль.

Дівчина піднялася нагору і попрямувала до своєї спальні, як тут раптом почула позаду тихі кроки. І ні, це не той випадок де людина, яка йде за нею, намагається бути тихою. Навпаки. Ця людина навмисне привертала до себе увагу і змусила брюнетку обернутися.

— Привіт, — посміхнулася блондинка і притиснула її до стіни, прикладаючи ніж до шиї.

— Не чіпай мене, психопатко, — відповіла Беккер. — Як ти взагалі тут з'явилася? Всім сказали, що ти загинула!

— Як бачиш, я всіх розчарувала. Не змогла цього зробити, — відповіла Ребекка. — А зараз ти замовкнеш і відкриватимеш свій рот лише для того, щоб відповісти на мої запитання, інакше я переріжу тобі горло. Я зрозуміло пояснила?

— Пішла ти! — крикнула Хлоя і блондинка дужче натиснула ножем на горло. — Добре. Я зрозуміла!

— Розумниця, — посміхнулася Ребекка. — Тепер розкажи мені, шльондра, що було тієї ночі, коли мені надіслали те кляте відео!

— Не було нічого!

— Більш детально! Я знаю, ти багато чого хочеш розповісти мені!

— Ми обдурили Фабіо, коли він пішов до ресторану! Йому таємно підсипали наркоту на прохання його батька. Майкл сказав, що ти чергова повіє і тебе треба позбутися! Він заплатив мені, щоб я підробила відео та відправила тобі.

— Погань! — Ребекка дістала рукою пістолет і приклала їй до живота. — Як думаєш, за скільки часу ти помреш, якщо я зараз натисну на курок?

— Прошу, не треба!

— Не треба було лізти в наше життя, — відповіла Ребекка.

***

Почувши стукіт вхідних дверей, Фабіо миттю вийшов у коридор. Він навмисно не зачинив двері, щоб Ребекка змогла зайти одразу ж, як тільки прийде. Тепер він міг розглянути її. Його кохана сильно змінилася за два роки. Вона подорослішала, але назавжди залишиться його маленькою коханою дівчинкою.

— У тебе кров? — він хотів до неї підійти, але вона не дозволила це зробити.

— Не хвилюйся. Це не моя кров, — відповіла білявка. — Перш ніж ми поговоримо, я хотіла б прийняти в тебе душ.

— Звісно. Я залишу тобі свій одяг, — відповів Фабіо. — Як тільки закінчиш, проходь на кухню. Я чекатиму на тебе там.

— Добре.

Минуло трохи менше тридцяти хвилин, перш ніж Кано почув кроки дівчини. На ній були його футболка та спортивні штани. Бачити її такою домашньою було невимовним щастям для нього.

— Будеш чай чи може кави?

— Не відмовлюсь від зеленого чаю, — відповіла вона і сіла за стіл.

Фабіо миттю поставив чайник і дістав коробочку з чаєм. Хлопець знав — це був її улюблений. Він навіть не викинув її улюблену чашку. Зберіг усе, що залишилося. А таких речей знайшов дуже мало. Практично нічого. Тільки чашку, сережки, подаровані ним, та одну книга. Хлопець перечитав її кілька разів. Кано настільки дорожив цією річчю, що навіть залишив усі закладки на своїх місцях і не стер жодної нотатки. Навпаки. Він навіть писав свої.

— У тебе тут нічого не змінилося. Все, як було, — порушила тишу дівчина.

— Я не хотів нічого міняти. Тут все нагадувало тебе, — відповів брюнет.

Тиша. Фабіо поставив перед нею чашку і та миттю торкнулася її долонями. Зробивши ковток, вона залишила її на столі і ледь чутно скрикнула з переляку. На її колінах з'явилася пухнаста кішка! Вона зручно вмостилася на колінах Ребекки і почала голосно муркотіти.

— Вона відчула запах своєї власниці, — сказав Фабіо з усмішкою. — Це Карамель.

— У твоєму будинку кішка? Серйозно? — посміялася Ребекка.

— Так. Я знайшов її після того, як ти... Після того, як всі думали, що ти загинула. Вона дуже схожа на тебе. Така ж шкідлива, але водночас така ж солодка, що хочеться мало не до смерті обіймати, — сумно посміхнувся Фабіо, дивлячись на Карамель, яка ніжилися на ногах у Ребекки і насолоджувалися тим, що її гладять. — Ребекко, я...

— Я знаю. Вільям мені все розповів, — відповіла Ребекка.

— Тоді в чому проблема? Ти все знаєш, і ми можемо повернути все, як було! Ти навіть досі моя дружина за документами!

— Ні, Фабіо. Я вже два роки, як не твоя дружина. До того ж у тебе є наречена. Не розбивай хоч їй серце.

— Моя дружина — ти! Завжди нею була, є і будеш!

— Я більше не твоя дружина. Я змінила паспорт та своє життя. Ми більше ніхто один одному, — сказала Ребекка. — Це все було помилкою, — вона підвелася з місця, прибравши перед цим кішку. — Не треба було сюди повертатись. Я йду.

— Куди ти підеш вночі? У тебе навіть немає одягу чистого, — відповів Фабіо, підводячись. — Залишися тут. Давай поговоримо. Ми можемо все виправити разом.

— Ні, Фабіо! Ми нічого не можемо виправити! У тебе своє життя, а в мене своє! Між нами все скінчено!

— Перестань це казати! Ти уявити собі не можеш, що зі мною було ці два роки! Ти не знаєш моїх почуттів, не знаєш моїх думок! Ти не знаєш, що я пережив! Я думав, ти померла! Думав, що втратив тебе назавжди!

— Мені також було нелегко, Фабіо! Не роби тільки з себе жертву! Я теж страждала! Але я змогла це пережити, а отже, зможеш і ти! Почни нове життя так само, як це зробила я!

Фабіо скоротив між ними відстань. Хотів загнати її в пастку, але дівчина спритно ухилилася і відійшла подалі.

— Я більше нічого не відчуваю до тебе! Розумієш? Нічого!

— Ти брешеш. Якби ти нічого не відчувала, ти не прийшла б сьогодні! Ти б не рятувала мене!

— Я врятувала тебе лише тому, що мене про це попросив Вільям!

— Брешеш! — він підійшов впритул і обійняв руками її за талію, після чого притулився до губ.

Як давно він про це мріяв: відчувати тіло коханої і смак її губ. Як давно він хотів знову бути поруч із нею, але думав, що більше цього не станеться. І ось сьогодні вона тут. Поряд з ним. У їхньому пентхаусі. Вона нарешті повернулася до нього. Вона повернулася додому. Він наївно думав, що вона не відштовхне його. Як він помилився.

Ребекка відштовхнула Фабіо і вліпила йому ляпас.

— Я ж сказала, що між нами все скінчено, — прошипіла вона, витираючи тильною стороною долоні губи.

Дівчина обернулася і попрямувала в бік вхідних дверей. Їй було начхати, що вона в його одязі. Вона мала гроші, на які вона могла купити собі одяг, після чого повернеться до Лас-Вегасу. Їй треба було зробити це якнайшвидше, інакше вона не зможе піти. Фабіо не відпустить її.

— Я кохаю тебе, — сказав він і блондинка, сповільнивши крок, зупинилася.

— Надто пізно, Фабіо. Мені потрібні були ці слова два роки тому, — тихо відповіла Ребекка.

Блондинка вже опинилася біля дверей і хотіла піти, як Фабіо притиснув її до стіни, тримаючи зап'ястя над головою, і знову поцілував. Він вірив, що це лише її маска, щоб відпустити її. Кано не хотів просто так здаватися. Він до останнього сподівався, що Ребекка така ж, як він пам'ятає.

Дівчина намагалася вирватися. Хотіла вдарити його ногами, але не вийшло. Він перехопив ногу однією рукою, в той час як друга досі тримала зап'ястя. Ребекка прикусила його губу, але брюнет стерпів і цей біль, після чого вона розслабилася і нарешті почала відповідати на поцілунок!

Він не схибив! Її почуття ще не згасли до кінця!

На свій страх і ризик він відпустив її і трохи відсторонився. Фабіо глянув на дівчину і побачив у рідних зелених очах проблиски тепла.

Це все було грою.

І вона в ній програла.

— Бекка...

— Замовкни, — вона знову припала до його губ, обнявши руками за шию і притулилася до брюнета.

Як їй хотілося піти...

Вона намагалася змусити себе відштовхнути його, але серце було сильніше за розум.

Скільки разів вона хотіла знову опинитися в його обіймах?

Скільки разів вона хотіла повернути час назад?

Вона обов'язково пошкодує про вчинок. Це буде завтра чи, можливо, навіть сьогодні вночі. Але все це Ребекка залишить на потім і розбереться пізніше. Зараз хотілося лише танути під його дотиками і насолодитися цією короткою миттю щастя.

Фабіо підхопив її на руки і відніс до спальні. Нарешті він засне не на самоті, не з кішкою, а поруч із коханою дівчиною. Тільки поруч з нею він міг спати спокійно. Тільки з нею він почував себе живим. Ребекка пробуджувала в ньому все те світло, те тепло і всі ті добрі якості, які він поховав разом з нею ще два роки тому.

— Я люблю тебе. Так сильно люблю... — шепотів він, цілуючи її шию. — Ніколи більше не відпущу тебе, чуєш? Ніколи. У нас все буде добре. Ми впораємося з усім, — додав Фабіо, торкаючись долонями її обличчя.

— Я теж тебе кохаю, — прошепотіла вона йому в губи, і вони знову злилися в поцілунку.

***

Сидячи на краю ліжка, Ребекка прикривалася легкою ковдрою і стирала сльози з щоки. Вона знала, що це востаннє, коли вони бачилися. Вона більше не повернеться сюди.

Ніколи.

Підхопивши одяг, який дав їй Фабіо, вона обережно склала його і залишила у ванній кімнаті, де після цього переодяглася у свій.

Знову повернувшись у спальню, вона подивилася на Кано, який тихо сопів у ліжку, сховавшись під ковдрою до пояса. Ребекка опустилася навпочіпки поруч з ним і легким дотиком прибрала трохи відросле волосся з його обличчя.

— Будь ласка, пробач мені і будь щасливий, — прошепотіла вона торкаючись його чола своїми губами в легкому поцілунку. — Я кохаю тебе.