Ребекка

За два дні до Різдва

Фабіо і мене запросили на вечірку, тому нам потрібно було вирішити всі свої справи, перш ніж ми туди вирушимо.

— Ребекко, ти вибрала сукню?

Згадую про червону сукню, яку нещодавно купила разом із Веронікою, і посміхаюся чоловікові.

— Так. Я більш ніж готова до вечірки.

— Добре. Зараз ми ще заїдемо в одне місце і поїдемо додому.

Киваю і спрямовую свій погляд на вид за вікном, спостерігаючи за гарними різдвяними вивісками. Люди гуляють містом, кудись поспішають, купують подарунки для близьких та насолоджуються часом, проведеним разом із сім'єю.

Я так довго дивлюся на місто, що не одразу помічаю, як ми їдемо в бік аеропорту. Повертаю голову до чоловіка і здивовано дивлюсь на нього.

— Куди ми їдемо? — бачу, як куточки його губ піднімаються в невеликій посмішці.

Фабіо продовжує дивитися на дорогу і рукою торкається моєї долоні, після чого переплітає наші пальці.

— В аеропорт, — відповідає він за кілька секунд.

— Навіщо?

— Побачиш.

Мені варто вже звикнути до того, що він ніколи нічого мені не говорить до того моменту, поки я не побачу все на власні очі.

Фабіо під'їжджає ближче до входу і зупиняє машину, глушить мотор, після чого відкидається на спинку сидіння. Мене починає напружувати тиша в машині і, як завжди, цікавість не дає мені спокою. Я мовчу кілька хвилин, але потім моє терпіння завершується. Схрещую руки на грудях, хмурюся і знову дивлюся на Фабіо.

— Чому ми тут?

— Побачиш, — він усміхається і переводить свій погляд на вихід із аеропорту.

Закочую очі на його чергове: "Побачиш", після чого теж дивлюся на вихід без найменшого поняття чого я взагалі чекаю. Можливо, хтось із родичів Фабіо має прилетіти до нас на Різдво.

Двері вже вкотре відчиняються і я помічаю дівчину в чорній куртці з чорним волоссям. Мої очі трохи розширюються від шоку. Я не вірю у те, що бачу.

— Це має бути жарт, — тихо кажу я і відчиняю двері машини, після чого виходжу з неї.

Мої дії повторює Фабіо, який напружений і обережний, хоч і виглядає спокійним. Він тримає руку ближче до пістолета у кобурі, а я так і стою спостерігаючи за дівчиною. Чоловік бачить мою нерішучість і підходить до мене, після чого однією рукою обіймає талію і легенько підштовхує мене вперед. Очі застилають сльози. Я не можу щось сказати і просто дивлюся на чоловіка.

— Навіщо ти це зробив? — нарешті вимовляю.

— Тому що Різдво – це сімейне свято і ти маєш право святкувати його з родиною. Вона також наша сім'я і ми повинні триматися разом.

Фабіо відпускає мене і я йду до сестри, яка одразу притягує мене до своїх обіймів. Притискаюся до неї і радо плачу.

— Я так сумувала, Ребекко, — каже вона.

— І я сумувала, Келлі, — відповідаю пошепки. — Я так рада тебе бачити...

Ми стоїмо в обіймах близько двох хвилин. Стільки часу минуло з нашої останньої зустрічі, що я вже й забула як це мати молодшу сестру.

І відчула це знову завдяки Фабіо.

— Дівчатка, давайте застрибуйте в автомобіль. Я не хочу, щоб моя дружина замерзла, — каже хлопець і бере валізу моєї сестри.

Келлі сідає на заднє сидіння, в той час, як ми з Фабіо на передні. Він спритно виїжджає з території аеропорту та прямує додому. Дорогою туди, мій чоловік знову знаходить мою долоню і переплітає наші пальці. Я трохи здивовано дивлюсь на нього. Минулого разу я не звернула на це особливої ​​уваги, хоча варто було б. Адже це був перший раз, коли він так ніжно взяв мене за руку!

Це ж... як у закоханих.

Відриваю погляд від наших рук і підіймаю його на Фабіо. Він дивиться на дорогу з теплою усмішкою і однією рукою тримає кермо. Я теж усміхаюся і міцніше стискаю його руку.

Після приїзду до пентхаусу мій чоловік допомагає сестрі віднести валізу до її тимчасової кімнати. Келлі залишається відпочивати у себе, коли ми з Фабіо пішли в його спальню. Він не заперечував, коли я знову залишилась у нього. Навпаки. Він сам мене привів туди.

Відразу після душу ми обидва лягаємо в ліжко і він, як завжди, обіймає мене, а я притискаюся до нього якомога ближче.

Але я не можу заснути. Мене мучить багато запитань. З чого раптом Фабіо вирішив умовити мою сестру прилетіти до Нью-Йорка? Чому він так добре ставиться до мене? Чи відчуває якісь почуття? Що відбувається?

— Фабі? — тихо звертаюсь до нього, бо не знаю спить він чи ні.

— Що? — одразу відповідає він.

Голос все ще бадьорий, отже, він теж не може заснути.

— Чому ти такий добрий до мене? — підводжуся, спираючись на лікоть, і роздивляюся силует чоловіка в темряві.

— Тому що ти моя дружина, — відповідає Фабіо. — І я хочу, щоб ти була щаслива поруч зі мною.

— Хіба чоловіки в мафії не холодні, жорстокі та байдужі до всіх людей?

— З тобою в мене не виходить бути таким, — у темряві розглядаю його усмішку і чомусь мені стає тепліше на душі від його слів. — Я хочу дбати про тебе і щодня бачити твою посмішку.

Сама того, не помічаючи, повільно нахиляюся ближче до нього і наші обличчя залишаються в сантиметрі одне від одного. Боюся щось робити далі. Гублюся.

Фабіо уважно спостерігає за мною, в передчутті моїх наступних дій. Він трохи підіймається і наші губи торкаються один одного. Він ніжно цілує мене, не дозволяючи собі будь-яку грубість чи те, що може завдати мені дискомфорту. Він не поспішає, і я вдячна йому за це.

Поцілунок не був таким пристрасним, як описують у книгах чи показують у фільмах. Швидше просто звичайний поцілунок, що передає ніжність, тепло та турботу коханої людини. Я перша відсторонююся і брюнет з усмішкою бере мене до себе в обійми.

— Ребекко, — тихо звертається до мене Фабіо. — Я не хочу, щоб наш шлюб продовжував бути фіктивним. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Справжньою. Без будь-яких обов'язків та правил.

Посміхаюся і обіймаю його, після чого засинаю на його грудях.

Фабіо

Прокидаюся раніше за Ребекку. Блондинка спокійно спить на моєму плечі і однією рукою обіймає мене. Її волосся прикриває обличчя і я легенько прибираю пасма, щоб краще розглянути дружину.

Ребекка мені дуже подобається. Дівчина надто хороша для мене і така людина, як я, ніколи не буду гідний її, але вчора вона показала, що вибирає мене.

Скільки разів я стримався, щоб не поцілувати її? Я вже не порахую.

Трясця, я все зроблю, щоб вона була щасливою.

Я давно знав, що Ребекка ніколи не втече від мене, адже у нас у мафії є ​​одне правило — жодного розлучення. Чоловік може одружитися з іншою дівчиною лише у разі смерті своєї дружини. Так само відбувається і у дівчат із заміжжям. Ребекка завжди буде моєю і я нізащо не дозволю, щоб вона страждала чи була нещаслива.

Я міг би ще довго милуватися нею і думати про те, як мені пощастило, але поки я займався цим, то відчув, як заворушилася Ребекка і як напружилося її тіло поруч зі мною.

— Вибач, — каже вона, підводячись. — Я мабуть важка.

— Все гаразд. Лежи, — посміхаюся і знову притягаю її до себе, після чого цілую в чоло. — Як спалось?

— Добре, — її губи теж розпливаються в посмішці, і вона знову обіймає мене. — У твоїх обіймах дуже добре.

Перш ніж відпустити її, я міцніше притискаю дівчину до себе і цілую в щоку. Мені б хотілося ще так лежати, але, на жаль, якщо я зараз залишусь, то ми весь день тут лежатимемо (хоча я і не проти цього). Тому піднімаюся з ліжка і миттю одягаюсь, після чого допомагаю Ребеці зі сніданком. Сьогодні у мене немає жодних справ, але вечірка вже ввечері, тож нам потрібно готуватися до неї.

Її сестра спускається трохи згодом і снідає разом із нами. Келлі була стрункою і з досить привабливою зовнішністю. Чорне, як вугілля волосся, пухкі губи та сірі очі. Вона повна протилежність своєї сестри, тому я припустив, що Ребекка пішла у свою матір, тому що на батька вона зовсім не була схожа, на відміну від сестри.

— Вибач, що не казала тобі про сестру, — каже Ребекка, коли ми вже знаходимося в машині.

— Все нормально. Але ти впевнена, що варто відвозити її до свого батька? — бачу, як вона трохи напружується після мого питання і подумки лаю себе.

— Вона сама цього захотіла. Це не займе багато часу, і потім ми відвеземо її до друзів.

Щоб трохи заспокоїти її, беру за руку і переплітаю наші пальці. Вона вдячно мені посміхається і машина виїжджає з підземного паркінгу. Великим пальцем погладжую шкіру на руці своєї дружини, доки стежу за дорогою. Ми їдемо в цілковитій тиші, доки сестра Ребекки не вирішує влаштувати нам допит.

— Я так і не знаю подробиць ваших стосунків, — хитро посміхається Келлі і дивиться на Ребекку.

— Тобі й не треба знати, — відказую я замість дружини.

— Фабіо, будь ввічливим! — Ребекка хмуриться і невдоволено дивиться на мене, після чого переводить погляд на Келлі. — Він допоміг мені уникнути плати за батькові борги.

— Він завжди втягував усю сім'ю в борги... — бурмоче дрібна. — Я взагалі не розумію, навіщо ти весь цей час допомагала йому! Потрібно було тоді разом зі мною поїхати!

— Ти ніколи не зрозумієш мене, Келлі. В якомусь сенсі я рада, що залишилася, бо тоді Фабіо не знайшов би мене, — усміхається блондинка. — Давай просто більше не торкатися цієї теми, добре? Як довго ти будеш у нас у гостях?

— Вже хочеш позбутися мене? — Келлі посміхається, і я не можу стриматися від коментаря.

— Я б з радістю, — кажу я і отримую по плечу від дружини. — Чого знову б'єш мене? Просив ж не битися.

— Поводься добре, — суворо каже Ребекка.

— Правильно, сестро. Не давай йому розслабитися, бо він вважає, що йому все можна.

— Загалом так і є, малявко, — усміхаюся я.

— Сам ти малявка! Я молодша за Ребекку лише на півтора роки!

— Годі вам уже! — кричить Ребекка. — Поводитеся, як діти!

— Ми приїхали, — перериваю суперечку і зупиняю машину біля будинку, де мешкає батько Ребекки. — Іди, ми на тебе чекаємо.

— Ви не підете? — запитує Келлі.

— Я більше ніколи не відпущу свою дружину до цього покидька.

— І то правда, — вона посміхається і виходить із машини.

Андерсона немає близько 30 хвилин. За цей час Ребекка заснула в автомобілі. Келлі виходить із дому разом зі своїм батьком і тоді я вирішую розбудити свою дружину. Брюнетка дивиться на нас і каже щось чоловікові, перш ніж сісти до нас у машину.

— Про що ви говорили? — цікавиться Ребекка.

— Нічого особливого. Просто питав, як у мене справи. Він не дуже зрадів, коли побачив мене.

— Йому просто начхати, — відповідає моя дружина, важко зітхаючи. — Так було майже завжди.

— Ще він запитав, як у тебе справи з твоїм чоловіком. Я відповіла, що якщо захоче дізнатися, то нехай сам дзвонить та питає. Але не будемо про нього. Відвезіть мене та насолоджуйтесь компанією один одного.

— Ти мені нагадуєш мого брата. Він така ж колючка в дупі, як і ти, — посміхаюся і бачу, як вона теж усміхається.

— Познайом мене з ним. Ми разом набридатимемо тобі.

Лаюся і незабаром позбавляюся від набридливої ​​сестри Ребекки. Та щось шепоче на вухо моїй дружині, після короткої розмови і посміхається, після чого йде до своїх друзів. Блондинка назад сідає в автомобіль і ми нарешті їдемо додому.

Дорога не займає багато часу, тому зовсім скоро ми опиняємось у пентхаусі. Я прямую в душ, поки Ребекка йде до своєї кімнати.

— Може досить вже бігати по речі з однієї кімнати в іншу? – кричу я. — Я хочу щоб твої речі так само, як і ти знаходилися тут!

— Мрій! — сміється блондинка.

Ребекка

Абсолютно готова, я виходжу зі своєї кімнати і спускаюся на перший поверх, де на мене вже чекає невдоволений Фабіо. Він давно на мене чекав і обурювався з приводу того, що я довго збираюся.

— Ну нарешті! — він підіймає свій погляд на мене та оцінює вигляд, після чого посміхається. — Мені доведеться вбити кожного, хто погляне на тебе в цій сукні.

На мені була та сама сукня, яку я купила разом з Веронікою. Кроваво-червона, до підлоги, на бретельках і з вирізом на стегні. Я знала, що вона йому сподобається.

Фабіо підходить до мене і, обійнявши однією рукою за талію, веде до ліфту. Бачу його трохи потемнілий погляд у дзеркалі ліфта і можу лише здогадуватися про його думки.

Незабаром ми вже опиняємось на вечірці. Як сказав Фабіо, я тут особливо вирізнялася, бо в інших жінок абсолютно нудні сукні. Вероніка стояла разом із Вільямом щось обговорюючи, після чого невдоволено нахмурила брови. Її чоловік зітхнув і щось сказав, на що вона посміхнулася. Ця парочка точно заслуговувала один одного. Між ними є якийсь особливий зв'язок. Хотілося б і мені мати таку саму людину.

— Тобі щось принести? — цікавиться Фабі.

— Вибери на власний смак. Сьогодні всі заборони до біса, — відповідаю йому і посміхаюся.

— Бекко, тобі можна все. Ти ж моя дружина, — він ховається десь у натовпі, а я поки що стою осторонь, роздивляючись людей навколо.

Знаю як кожен із них зневажає мене. Знаю, як вони ненавидять мене, але я намагаюся не звертати на це уваги. Тепер, коли я стала дружиною майбутнього Дона, мені взагалі потрібно начхати на думку інших.

— Я сподіваюся, ти не проти, — Фабіо повертається і простягає мені келих шампанського.

Киваю йому, після чого він ставить свою руку мені на талію і веде у бік свого брата та його дружини, але зупиняється. До них щойно підійшов батько братів Кано, який незрозуміло де взявся. Знаю, що у них погані стосунки, тому навіть нічого не говорю чоловікові. Він і так починає напружуватися і я не хочу роздратувати його більше.

— Батьку, — вітає його Вільям і вони тиснуть один одному руки.

— Привіт, Вільям, — його обличчя залишається таким же черствим, а погляд до безумства холодним. — Вероніка, люба, як твої справи?

Балакаючи кілька хвилин з ними, Майкл все ж таки звертає на нас увагу. Він вибачається перед своїм старшим сином і прямує до нас. Найменше, що мені зараз хочеться, — це говорити з ним. Думаю, що Фабіо тієї ж думки.

— Фабіо, — він простягає руку синові і кидає погляд на мене. — Ребекка Андерсон.

— Кано, — поправляє його мій чоловік.

— Так, звичайно, Кано, — з якоюсь огидою вимовляє старий. — Як у вас справи?

— Було краще, поки тебе не побачили, — відповідає Фабі і посміхається. — Тобі щось потрібно?

— Ні.

— Тоді ми підемо, — він легенько підштовхує мене і ми йдемо до Роні та Вільяма. — Чорт, він мене вже дістав.

— Ти його роздратував весіллям, так що тепер він буде дратувати тебе своєю присутністю, — усміхається Вільям і робить ковток свого напою. — Ну що, Ребекко, як пройшла ваша зустріч із сестрою?

— Не сумнівалася, що ти в курсі, — посміхаючись, я продовжую: — все гаразд, хоча в нас і не було багато часу поговорити.

Ми розмовляємо разом близько години. Нам навіть не потрібно спілкуватися з рештою гостей, бо вистачало й такої компанії. Фабіо не хотів залишатися тут до півночі і зустрічати тут Різдво, тому ми вирішуємо піти додому.

— Дідько, я забув дещо сказати Вільяму. Зачекай мене тут, гаразд?

Я киваю і брюнет ховається у натовпі. Голова починає трохи гудіти від випитого мною алкоголю та гучної музики, але мені залишається лише терпіти, поки ми не опинимося вдома і тоді я зможу випити знеболювальне.

— То це ти дружина Кано, — обертаюся і оцінюю поглядом дівчину, яка стоїть переді мною.

— Ти хто така? — запитую в неї і вона посміхається.

— Хлоя Беккер. Поки ти не з'явилася, я мала стати дружиною Фабіо.

— А, то це ти та наречена? — усміхаюся і очі дівчини наповнюються ще більшою ненавистю до моєї персони.

— А це ти та повія, яка відібрала в мене його?

— Замовкни! — я нічого не встигаю відповісти, бо в цей момент поряд зі мною з'являється Фабіо. — Тебе не вчили манерам у присутності чоловіків та інших важливих людей у ​​мафії?

— Фабі, вона не варта твоєї уваги. Ходімо, — шепочу я і беру його за руку, ніжно переплітаючи наші пальці, але він пропалює брюнетку поглядом і навіть не рухається з місця.

— Бекер! — кричить мій чоловік і незабаром з'являється батько Хлої.  Якого біса твоя дочка ображає мою дружину?!

— Вибач, Фабіо, цього більше не повториться. Будь впевнений, вона за це буде покарана, — він суворо дивиться на свою дочку.

— Я хочу, щоб усі вдовбали собі в голову, що кожен, хто ображатиме мою дружину, буде покараний, — каже Фабіо гостям, які до цього часу вже спостерігали за шоу. — І мені начхати, якими важливими людьми ви є в мафії.

— Та ким ти себе взагалі уявив? — бурмоче чийсь голос у залі.

Бачу, як у очах Фабіо спалахнули вогні і той з кривою усмішкою обертається на голос.

— Хто це сказав?

— Ну, припустимо я, — з натовпу виходить чоловік років сорока і посміхається до мого чоловіка.

— Дядько, ти думаєш, що якщо ми родичі, то я терпітиму твої образи?

— Твій батько не дозволить тобі вбити мене і поки він Дон — я можу говорити все, що мені заманеться. Твоя дружина лише пішак у цій грі. Тут усі знають, хто вона така. Жалюгідна, брудна сучка.

— Ти недооцінюєш мене, — Фабіо посміхається і звертається до мене: — Ребекка, кохана, Метью відвезе тебе додому. Мені потрібно розібратися з пишномовними покидьками.

— Фабі, облиш його, — шепочу я, стискаючи міцніше його руку. — Будь ласка. Давай поїдемо додому.

Він кидає на мене свій розлючений погляд, який відразу пом'якшується. Хлопець важко зітхає і великим пальцем гладить мою руку все ще з такою ж ніжністю...

— Сьогодні твій щасливий день. Насолоджуйся життям ще кілька днів. Клянуся, я вб'ю тебе за те лайно, яке ти сказав, — грізно каже Фабіо. — Ходімо додому, Ребекко.

Не чекаючи моєї відповіді, він легенько підштовхує мене і ми йдемо у бік виходу. Кано йде ззаду і пропалює кожного з присутніх у залі своїм сердитим поглядом. Навіть в автомобілі він мовчить. Фабіо сердиться. Дуже сильно злиться. Йому не подобається, коли в мій бік летять образи.

Лише коли ми заходимо до пентхаусу, він трохи розслабляється і обіймає мене.

— Вибач. Ти не заслуговуєш такого, — шепоче він.

— Все гаразд, Фабі. Бувало й гірше, — теж обіймаю його і торкаючись обличчям грудей.

— Як мені покращити твій настрій?

— Проведи зі мною Різдво. Тільки ти і я. Всю ніч і весь день, – відповідаю я і він відсовується.

— Добре, — Фабіо вимикає звук на телефоні і кладе його в кишеню штанів. — Зустрінемо Різдво разом.

Радію, наче маленька дитина, і йду до кімнати. Швидко знявши сукню, я переодягаюся в домашній одяг і спускаюся у вітальню до Фабіо. Він сидить на дивані, насолоджуючись вином, і вмикає один із моїх улюблених різдвяних фільмів. Сідаю поряд з ним і відразу потрапляю в його обійми. Світло вимкнене і кімнату освітлюють лише гірлянди на ялинці, а також неонове підсвічування жовтого кольору.

— Ти не будеш злитися? — запитую і кладу голову на його плече.

— Через що? — цікавиться Фабіо.

— Я попросила відволіктися від роботи, хоча знаю, як тобі важливо завжди залишатися на зв'язку.

— Ти важливіша за всіх інших, Ребекко. Запам'ятай це, — він залишає поцілунок на маківці і ми продовжуємо дивитися фільм.