Увесь подальший навчальний день Юлю не покидав образ, перенесений Олесем на папір. Він виникав у неї перед очима на кожному уроці. Навіть був причиною того, що вона плуталась у задачах з фізики. Хоча переплутати степені у мега- та гіга- міг кожен, від Юлі, як відмінниці класу, подібного не очікували. Це викликало насмішкуваті висловлювання зі сторони деяких хлопців та стурбованість у вчителів. Навчальний день сьогодні тягнувся особливо повільно.

Враховуючи те, що усі Юлині однокласники якось примудрилися проживати у якомога віддалених один від одного районах, після уроків вона зазвичай йшла з Елою хіба що до найближчої зупинки. Ті «прогулянки» завжди супроводжувалися легкими та невимушеними розмовами. Їм рідко коли вдавалось зідзвонюватись після школи через домашнє завдання, гуртки та особисті справи, тож ці кілька хвилин ставали від того тільки ціннішими. Ела розповідала про якогось хлопця, що чіплявся до неї, проте Юлині думки були десь далеко звідти і єдине на що вона була здатна — час від часу кивати.

Після того, як вона вкотре загубила нитку розмови, Ела почала мʼяко цікавитись причиною того, що відбувалося.

— То, що сьогодні сталося? — запитально поглядаючи спитала Ела.

— Га? — збентежено відповіла Юля, чим вкотре довела, що з нею щось не так: — Що ти маєш на увазі?

— Тобто ти сама ще не здогадалась? — з певною дружньою претензією запитала Ела, оббігши Юлю й йдучи прямо перед нею спиною вперед: Ти після того мистецтва стала як сама не своя! На уроках — збиваєшся; мене чуєш — з десятого разу. Ти перевтомилась чи що?

— Чесно, гадки не маю, — сама не розуміючи свого стану, мовила Юля.

Неквапливою ходою вони дійшли до зупинки, де якраз стояла «пʼятірка», тобто Елина маршрутка, що йшла пʼятим маршрутом прямо до її дому.

— Коротше, Юль, — сказала Ела, забігаючи до салону автобусу, — мені треба вже додому, тобі теж. Я тобі пізніше передзвоню, а ти, — у той момент вона тицьнула вказівним пальцем у Юлин ніс, — якраз подумаєш про те, що з тобою сьогодні не так.

На цих словах двері маршрутки зі скрипом зачинилися, а Юля провела ту, махаючи Елі. Після того вона десь двадцять хвилин йшла у напрямку дому. Тротуарну доріжку оточувала скошена трава, що неймовірно пахла свіжістю, а вздовж будинку, яким вона йшла, квітнули абрикосові дерева, засипаючи все довкола ніжними біло-рожевими пелюстками. Цей час для неї пролітав непомітно за прослуховуванням музики. Навушники вона носила з собою всюди, надаючи перевагу «старомодним» дротовим, і незважаючи на те, що їх майже щоразу необхідно розплутувати, вона їх любила: любила крутити на пальці дріт, що висів й те, що їх не потрібно заряджати.

Іноді Юлі казали, що вона «не від світу сього». Вона була одна з тих, кого вважали диваками. Одна з таких її «дивацьких» рис — танцювати та співати на вулиці, в класі, машині та й будь-де, коли вона слухає музику. Через навушники, до неї співав вокаліст:

"They said this has been motionless orbit flight
Around each other intoxicating their minds
Dancing in the street under suburban lights
They stumbled to the concrete without a hurt"

У навушниках лунає пісня її улюбленого гурту, а вона, не приховуючи усмішки, крутиться навколо себе, підспівуючи вголос, чим викликає зацікавлені погляди перехожих. Іноді здавалося, що вони вважають її за божевільну. Юлі ті були байдужі, у навушниках вона поринала у свій власний фільм у жанрі мюзиклу. А іноді перехожі кидали на неї милі погляди та щиру усмішку. Здавалося ніби вони щиро радіють тому, що люди ще не розучилися тішитися просто так, незважаючи ні на що.

Повернувшись додому, Юля розігріла собі обід та сіла дивитись фільм. Справ у неї не було, домашнє завдання давати перестали, а батьки були на роботі тож наступні кілька годин були повністю у її розпорядженні. Вона передивлялась його вже мабуть у сотий раз, якщо не більше, а він все ще їй не набридав. Вона чітко промовляла репліки разом із героями, занурюючись у атмосферу.

Проте недовго вона була зосередженна на тому, що відбувалося на екрані, як у її памʼяті знову виринув портрет. Рідко коли вона запамʼятовувала чужі обличчя, проте це, вона могла майже точно уявити вкотре за день. Вона побачила його сьогодні вперше, проте здавалося, що вона тримала цей образ у глибині душі довгий час. Наче дежавю, що виринало, здавалося б, нізвідки.

Раптово її думки потурбував дзвінок телефону. Це була Ела, як вона і обіцяла. Та почала одразу ж питати усі подробиці того, що відбулося, поки вона ходила до їдальні.

— Тобто ти зараз на повному серйозі хочеш сказати, що причиною твоїх відволікань, — здивовано перепитувала Ела: — був портрет якогось чувака, якого намалював Войтош?

Юля на це схвально кивнула. На це Ела лише ляснула себе долонею по лобі.

— Я звісно знаю, що від тебе можна очікувати будь-чого, але щоб такого... — з поглядом у нікуди висловлювалась Ела.

— Ти не розумієш, — мовила Юля підігнувши коліна до тіла, — от якби ти його побачила...

— Тобто ти весь день думала про той малюнок, — із ще більш шокованим голосом питала Ела, — але примудрилася не взяти його?! Що з тобою взагалі сьогодні?!

— Не знаю! — ледь не крикнула на екран Юля.

Після того запала кількасекундна мовчанка, яку перервала Ела: «Давай так, завтра ти візьмеш той малюнок і ми з тобою усе вияснимо?». На це Юля схвально мугикнула. Задача видавалась простою адже...

Ну серйозно, що складного у тому, аби просто попросити у Олеся малюнок?

Принаймні це видавалось простим.

——————————

А/Н: так, це було коротко, а процес довгим. Зазвичай у мене так і буває, тож зрозумійте мене будь ласочка)

Як можна зрозуміти, розділи виходитимуть раз на тиждень, тож очікуйте наступний вже скоро)

Як вам доречі? Що б ви хотіли побачити? Як вам герої? Подобається чи ні? Як справи? Напишіть. Хоч щось. Буду НЕЙМОВІРНО вдячна

Сподіваюсь тут є люди, що зрозуміли, що то була за пісня і гурт. Маякніть якось. Принаймні я буду не сама :')

Rage & Love