"Під час війни світ втрачає свої яскраві кольори і перетворюється на монотонний пейзаж руйнування та болю"

Наступні місяці були ніби уві сні. Не встигла Мар'яна відійти від першої сесії, як в університеті почалася друга. Навіть під час тривоги за вікном та бомб, що падали з нервового неба, життя українців продовжувалося. Особливо це було відчутно у підвалах пологових будинків та садочках, в які ще не потрапили ракети; у посмішках маленьких дітей та надії у чистих серцях їхніх батьків.

- Мар'яно, - мати Тараса майже відразу як той поїхав, запросила дівчину до себе і вони ще довго плакали разом на кухні. - Він нічого не писав?

Тарасу на початку весни виповнилося 18 і його одразу ж забрали на передову, але було заборонено знати куди саме. Його рідним залишалося тільки молитися за нього і чекати хоч плюса у повідомленнях. Але останній місяць не приніс ані плюс, ані мінус. Останнє, коли він виходив на зв'язок, Тарас сказав, що дуже усіх любить і усе буде гаразд, але кожен відчував, як тремтів його голос від втриманих сліз. Всі зрозуміли, його висилають у саме серце пекла.

- Ні, мамо, нічого.

На цьому розмови завжди закінчувалися, неначе усі сили шли на це жорстке, з різким смаком "Нічого".

Дівчина сиділа біля вікна, дивлячись десь у далекий небокрай. Її дім в Ірпені був зруйнований, знайомі розкидані по світу, деякі загинули, родина жила у Швейцарії на останні гроші, коханий зник. Життя котилося у прірву, та Мар'яна просто сиділа біля вікна і дивилася на вечірнє небо.

- Втомилася? - сусід Тараса, з яким вона пішла у волонтери, присів поряд і протягнув пиріжок з м'ясом.

- Взагалі ні.

- Він не виходив на зв'язок? - та дівчина не відповіла, надкусила запропонований пиріжок і тяжко зітхнула. Недавно лікарі сказали, що в неї ракова кахексія, але вона не хотіла кому-небудь казати. Як і про те, що відмовилася від лікування - час не відповідній.

Голова паморочилася від нудоти, та Мар'яна через біль доїла пиріжок. День був майже тихим - ніяких бомб та рекет, тільки що годину волала тривога, від якої вже боліли і голова, і душа. Навіть сонце тепло світило на країну, та усе було занадто безколірним; кудись ділася зелена трава, яка зазвичай з'являється навесні; зникла насиченість кольору, ніби хтось вибрав інший фільтр на фотоапараті, та співи пташок усе рідше можна було знайти у парках.

За останні кілька місяців вона багато разів дивилась на цю картину, але зараз її думки були далеко від лютої панорами міста. Мар'яна дивилася на друга поруч і в неочікуваний момент з'явилася думка, що тепер вони усі - діти війни. Вона згадала свого маленького брата, якого давно вже не обіймала. Війна змінила все. Тепер вони живуть в іншому світі, де смерть завжди наступає на п'яти. Кожен день Мар'яна живе, не знаючи, чи зустріне вона свого брата знову.

Фізично вона відчувала напругу в м'язах і дихала роз'ярено, її серце билося швидше, ніж зазвичай. Це було спричинено не тільки страхом, а й гнівом на війну і на тих, хто її розпочав. Мар'яна хотіла, щоб все це скінчилося, щоб вони з братом знову могли жити без страху і без переживань. Але вона знала, що цього не станеться, і їй доведеться продовжувати життя в цьому страшному світі, де війна - це єдине, що панує.

У кишені вібрував телефон, дівчина неохоче відповіла на дзвінок.

- Мамо, привіт, що у вас?

На відео з'явилася гарна жінка з чорнявим волоссям, але де-не-де можна було помітити сиві волосинки і втомлені зморшки. Вона була незвичайно сірою і вибитою з сил. Посивіле обличчя маминих зморшків і глибокі темні кола під очима свідчили про багато безсонних ночей та глибоку тривогу. Мама виглядала старішою, ніж їй насправді було, її голос був слабким і дрібним. Кожен раз, коли вона здавалася надто стомленою, її тіло похилялося до камери, ніби вона збирається зникнути від зусиль, що вимагають від неї ці миті розмови з дочкою.

- Доню, ти виглядаєш жахливо, щось сталося? - Мар'яна й дійсно виглядала стомленою, блідою, та все одно краса не покидала її худе обличчя, а майже потухлі великі очі ще іскрилися надією.

- Усе гаразд, просто готуюсь до сесії.

- Доню, тут така справа.. Мати Матвія... - жінка зупинилася, на очах виступили сльози. - Її знайшли у Ірпені, підтвердили, що була вбита.

- О ні.. - Мар'яна стримала блювоту і дозволила Олексію себе підтримати, щоб не впасти. - А що Матвій?

- Вона встигла зробити документи опіки сина на мене, тож тепер він у нашій родині. Але я йому ще не казала нічого.

Тиша. Така тиша наступає тільки перед чимось важливим, лячним, життєвим. Рідко коли можна зустріти таку тишу, мабуть, вона була викликана невідомістю майбутнього або ще гірше - очікуванням чогось жахливого. Але коли вона з'явилася у житті Мар'яни, то забрала не тільки спокій, а ще й час. Багато часу. Хвилини замінялися годинами, години днями, а дні швидко виростали у місяці. Тиша була смертельною. Навіть шум навкруги не міг прогнати цю тишу. Таке затишшя перед бурею зазвичай тримається не більше декількох миттєвостей, але цих кілька моментів можуть здаватися вічністю.

***

Тарас пішов на фронт одразу після свого дня народження. Вісімнадцятиріччя він зустрів при багатті з побратимами, тримаючи однією рукою букетик квітів, зібраний новими друзями на полі, а іншою - надкушену картоплю, щойно із вогню. Але той короткий веселий момент швидко розвіявся. Схопивши автомат і свою сумку, Тараса вивезли до найближчої точки фронту. Хлопці тут ще посміхалися, але майже непомітно, тихо, боронячи навіть цю маленьку приємність. Телефони відібрали, сказавши, що ні в якому разі не можна нічого казати про місцеперебування або іншу важливу інформацію. Тільки раз у тиждень вони могли дзвонити родині.

Перша вилазка на поле бою відбулася майже одразу. Місяць, коли Європа ще замикала очі та відверталася, очікуючи на ті жахливі "Кієв-за-трі-дня", був найважчим, але той дух, що вітав у повітрі серед молодих - та вже не дуже - хлопців підбадьорював Тараса триматися. І він тримався. Щоразу, повертаючись с запеклого бою, де чужі танки жорстоко вбивали братів Тараса, а бомби падали з самісінького неба на голови, хлопець падав у виритий окоп та з вірою цілував хрест на грудях. Відвага таких саме молодих хлопців дозволила витримати удар аж до моменту помочі зі сторони Європи.

Останнього місяця весни їхній батальйон вислали на найпекучіше місце бою. З того моменту, Тарас не мав часу і можливість писати близьким, лише на стінах земляних окопів залишалися коротенькі рими, нашкрябані камінцем. Він постійно відчував, як ноги тремтіли під час виходу на передову. Він був готовий битися, але його переслідувала одна думка: "Я не зможу". Він намагався зігнати цю думку на коліно, але вона витривало поверталася до нього, руйнуючи будь-яку впевненість у своїх силах.

Тарас знав, що йому доведеться зіткнутися з багатьма перешкодами та ворогами на цій війні. Але найбільшим ворогом був він сам. Він мусив перемогти свій страх, щоб вижити й захищати свою країну. Коли він був у тилу, то думки про війну переставали переслідувати його. Але на передовій вони поверталися з новою силою, перетворюючись на жахливі візії про його смерть.

Тарас вирішив, що йому потрібно діяти, незалежно від своїх страхів. Він став сильнішим, рішучішим і готовим битися до кінця. Він знав, що його долі пов'язані з долею його країни та що він не може піддатися страху, який руйнує його впевненість. Він був на передовій вже кілька тижнів, але його страх не зникав. Він бачив, як його товариші падають поруч з ним, відчував запах гарячої крові і постійно чув гуркіт снарядів над головою. Це був постійний стрес, який не давав йому спокою ні днем, ні вночі.

Кожен день на передовій був для Тараса випробуванням на міцність. Він намагався не думати про те, що може статися з ним за кілька годин, але це було майже неможливо. Він відчував, як його серце б'ється швидше, коли почував гуркіт снарядів. Він був на межі виснаження, але не міг дозволити собі відпочинок.

Одного разу під час нічної вахти, Тарас дізнався, що його товариш по зброї потрапив в пастку. У той момент уся планета встала нерухомо. Юнак біг уздовж окопів, витягуючи руки вперед, намагаючись не втратити рівновагу під час стрімкого бігу. Неспокій в його серці розгортався все більш і більш, коли він чув вибухи гранат та вила розриваючи повітря довкола нього. Він мав лише одну мету - знайти свого побратима, з яким вони були вже як родичі.

Він знав, що побратим був десь поруч, але ніяк не міг знайти його серед купи криків і вогню, який випромінювався з різних кутів. Та нічка не дуже відрізнялася від інших - така ж сувора і холодна, як усі, але, хоча цього разу серце Тараса пропускало удари від надривного переживання, він не відчував страху - тільки єдине бажання захистити друга. І коли він врешті-решт знайшов свого побратима, той був напівживий, лежав на холодній землі, у калюжі власної крові, без свідомості та поранений. Тарас не роздумував двічі, він схопив побратима на спину і хутчіше помчав назад, під обстрілами триклятих бомб. Він бігав по смітті, що залишалося після вибухів, його дихання ставало все швидше та швидше.

Під час цього бігу, ворожа артилерія обстрілювала їхні території, і Тарасу довелось швидко прийняти рішення. Він розгубився, не знаючи, куди йти, але зрештою знайшов укриття під великими кущами біля дороги, щоб перевести дух. На своє щастя, рани друга не були смертельними й вже скоро кров зупинилася під перев'язаними бинтами.

Тарас дихав адреналіном і змішаною радістю, коли він зміг забезпечити своєму побратимові безпечний вихід з передової. Тоді він зрозумів, що ніяк не можна здаватися і потрібно продовжувати захищати те, що любиш наперекір усьому. Він почував, що його страх поступово зникає, а внутрішня сила зростає з кожним новим випробуванням. Того дня, після успішного повернення до окопу і свого командира, він був визнаний товаришами як надійний боєць.

- Якщо я помру, - щоночі говорив він зорям, згадуючи усіх, кого любить, - не плачте. Просто подивіться вгору і скажіть "Прощавай".

"Тільки той, хто не боїться боротьби зі своїми демонами, здатен досягти внутрішньої гармонії."