"Любов - це не тільки почуття, а й вибір, і я вибираю тебе, не зважаючи на війну"

Війна почалася неочікувано, двадцять четвертого лютого двадцять другого року. Кожен українець назавжди пам'ятатиме цей день, коли о четвертій годині ранку - як у свій час починали нацисти - росія кинула свої жахливі бомби на країну. Першими були аеродроми та військові частини, Київ, як і усі інші міста, тоді згадав як звучить страшний грохіт і вибухи війни. Люди прокинулись від страху, тяжкого почуття непередбачуваної смерті; хапали усі речі, які були під рукою, своїх дітей та тварин, і бігли у бомбосховища. Ніхто не гадав, що у двадцять першому столітті може початися та страшна війна, яку дідусі та бабусі згадували зі слізьми на очах.

«Немає нічого страшнішого від війни» - завжди казали вони.

«Все дурниці, аби не було війни» - так вони підтримували своїх дітей у тяжку годину.

Та війна почалася, і усі вони мовчали, не знаходячи слів для підтримки.

Мар'яна і Тарас тоді вже закінчили свою сесію, дівчина - на відмінно, а хлопець - на четвірку, в них почався другий семестр навчання.

Сім'я Мар'яни жила у Ірпені, тóму, що був під Києвом. Мати дівчини завжди була дуже спокійною та сильною жінкою, до усього ставилася неймовірно серйозно і вимагала від дітей того самого - в неї було їх двоє: сімнадцятирічна Мар'яна та десятирічний Павло. Але коли почався цей хаос, а до Вкраїни вже увійшли чужі "солдатики", вона схопила малу дитину і стрімголов почалася геть. Сусідка, давня подруга що була лікарем, посадила свого сина до невеликої машини. Посміхаючись, вона казала синові, що це буде лише цікавою подорожжю до Європи і вони побачаться вже весною, але ніжне материнське серце передчувало, що це була остання їх зустріч. Рішення піти на фронт далося їй безсумнівно дуже тяжко, але хтось мусив піти - вирішила вона.

На цю машину чекав довгий шлях: спершу на міст, через який вони виїжджали, впала бомба. Лише сам Бог урятував їх, бо машина, що була позаду, з жінкою та її донькою, завалилася і впала до річки. Напевно, з того дня у Смерті почалися довгі дні роботи в Україні, без перерв та вихідних. Потім їх зустріли повільні лінії затору таких самих переляканих матусь із дітьми.

Через усю країну машина з двома маленькими хлопцями і наляканою (але досі із суворим поглядом темних очей) матір'ю переїжджала від одних вибухів до інших, від однієї смерті до іншої, поки не досягла кордон Польщі. З речей тоді була лише сумка з телефонем та паспорти, трохи грошей готівкої, і аптечка, що була у машині - це усе що в них було. Ані теплого одягу, ані їжі, ані ноутбуку, тільки телефон і аптечка. У перший день вони вже перетнули кордон та отримали від польского уряду усе, чого потребували.

Мар'яна відмовилася від втечі і залишилася у Києві разом з багатьма іншими студентами. Компанія, де вона працювала, почала новий проект над допомогою захисникам, котрий хоча й був цілком безкоштовний для їх працівників, уся команда з повною віддачею долучилася до нього. Враз усе навчання і робота відійшли далеко на останній план, кожен робив те, що міг, щоб допомогти урятувати Вкраїну.

- Мар'яно, - одного вечора Тарас, як завжди, прийшов до кімнати дівчини і впав на скрипуче ліжко. - В мене є важлива новина.

Дівчина відірвала погляд від екрану ноутбуку та зі страхом подивилася на друга. Той виглядав до сирот по шкірі серйозно, ніколи раніше вона не бачила такий погляд.

- Тарасе, що сталося, не лякай мене. Вони вже у Києві? Хтось ще помер? Я сьогодні не встигла прочитати новини.

- Ні, заспокойся, вони не досягли ще Києва... - Тарас закусив губу, під вимагаючий погляд дівчини він зовсім розгубився, але шляху назад вже не було. - Я йду на фронт. Подав заявку, як доброволець, і в наступному місяці, у вісімнадцятий день народження мене направлять воювати.

- О, Тарасе! - зламаним голосом прошепотіла вона.

Дівчина пригорнула друга у свої обійми і тихо заплакала. Насправді, вона рідко дозволяла собі плакати, навіть коли мати поїхала з-за кордон вона трималася, але у цей момент, коли друг сказав ці страшні слова, вона не витримала. Під лагідний шепіт Тараса, вона цілком віддалася емоціям, довгі хвилини не могла (і вже не хотіла) заспокоїтися.

З-за вікна лунала тривога, голосно, ніби була звідусіль. Серце дівчини билося у такт цього дикого божевілля, шумно стискала легені і виснажувала міокарду; та вона усе розуміла.

- Тарасе, будь обережним, я не можу тебе втратити. Ти вже усе вирішив? - вона заглянула у саму душу юнака, одразу, як заспокоїлась.

- Не хвилюйся, буду. Хтось мусить піти, Мар'яно. Якщо не ми, то хто? Уся країна впаде, якщо ми промовчемо і злякаємося. Завтра зранку мене заберуть на полігон вчитися, а через місяць вже на фронт. Я обіцяю, що буду берегти себе, ти теж пообіцяй.

Тарас тісніше обійняв її худе тіло, проводячи теплими ладонями по спині.

- Обіцяю, Тарасе. Повернись до мене живим та неушкодженим, я буду чекати.

- Домовилися. Я кохаю тебе.

Чомусь ці три слова не принесли Мар'яні ані радості, ані щастя. Вона давно вже запідозрила його закоханість і повністю розділяла її, але саме у цей момент, коли він мусить піти боронити країну, вона відчула себе покинутою.

Мар'яна не могла повірити, що це дійсно війна, а не сновидіння. Вона завжди вірила, що таке страшне не може статися з її країною, навіть у далекому 2014 гадала, що це ненадовго. Але зараз реальність ударила її в обличчя. Коханий стоїть перед нею, готовий відправитися на фронт захищати свою Батьківщину, як і батько, а мати з братом поїхали до чужої країни самі, без знань мови. Тієї неспокійної ночі, коли не відомо чи настане ранок, вона ще довго плакала, мов мала дитина, ховаючись під ковдрою.

Але ранок наступив, сльози висохли, серце застигло. Вона стояла біля воєнного автобусу, що збирав усіх охочих, і пустими очима дивилася на вивіску з рядками вірша Тараса Григоровича Шевченка:

"Свою Україну любіть. Любіть її во врем'я люте. В останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть"

Напис був виведений фарбою від руки, як зрозуміла Мар'яна, зовсім недавно. Тарас стояв поряд з рюкзаком речей, міцно тримав її руку і також дивився на вивіску. Вірші Шевченка вони знали ще зі школи, але тільки зараз, коли війна вдерлася до їх країни, вони не просто зрозуміли ці слова - вони відчували їх, як ніколи раніше.

- А знаєш, - першим заговорив Тарас. - Перший раз я тебе побачив саме на конкурсі читців у дев'ятому класі. На тобі було недовге чорне плаття і така смішна шляпка з пір'ям. Ти стояла на сцені настільки впевнена у перемозі, що кожен інший учасник почав нервувати; але не я, твій голос поглинув мене цілковито, тож коли настала моя черга, я читав вірш без емоційно.

- Знаю, - посміхнулася Мар'яна. - Ти гарно прочитав той вірш і увесь час дивився прямо на мене. Мені тоді здалося, що ти кидаєш мені виклик. А потім ти з'являвся усе частіше у нашому класі, подружився з моїми однокласниками, але так і не підійшов до мене. А я чекала.

Тарас дивився, як дівчина тихо посміхається, віддаючись згадкам минулого. Вони вчилися у паралельних класах дев'ять років, але він помітив її тільки на конкурсі. Після цього він дуже хотів стати другом, але так нервував, що кожного разу як заходив до класу, знайомився з усіма, окрім неї. А потім вона зникла.

- Наша сім'я тоді переїхала до Ірпеня і мене перевели до іншої школи. Та я одразу тебе впізнала у кав'ярні університету. Ти, нарешті, після стількох років, підійшов до мене знайомитись. Знав би ти, як я тоді нервувала; усе моє тіло було у мурахах.

Хлопець не міг повірити, хоча хто би зміг. Дівчина, яка йому подобалася чекала на його перші слова майже чотири роки, і сама доля дала йому новий шанс у Києві.

- Мар'яно.. - Тарас дивився як дівчина боязко піднімає очі, немов уперше спостерігав як тремтіли її довгі вії і пухкі губи утворювали сором'язливу посмішку, з однією ямочкою. - Невже.. Невже це правда?

- Звичайно, що так, дурнику.

Автобус на військовий полігон за кілька хвилин вже мусив вирушити. Тарас стояв поруч, зігрівав холодні руки дівчини в своїх, спробовавши щось сказати, але не зміг витиснути жодного слова з горла.

Замість усіх слів, він обережно, спостерігаючи за виразом обличчя дівчини, приблизився та поцілував її. Мар'яна спочатку розгубилася - це був не перший її поцілунок, та уперше з тим, кого кохала - але потім обійняла його за шию і притягнула ближче. Тарас відчув тепло її губ і заплющив очі, на мить забув про те, що через декілька хвилин він поїде на війну. Але як тільки їх губи роз'єдналися, реальність повернулася, і Тарас змушено розійшовся з Мар'яною.

- Тарасе, пиши іноді, як зможеш. Не зникай надовго, я благаю.

Хлопець на останок ще раз обійняв її, підхопив свій рюкзак та направився до автобусу. Мар'яна стояла на зупинці, дивлячись за автобусом, який забрав її коханого. Зараз життя повністю змінилося, і вона не знала, чи є у них майбутнє разом. Але в одному вона була певна - вона кохає Тараса і буде чекати його повернення, незалежно від того, як довго це займе.

А далі на неї чекає довга праця, виснажливе волонтерство і безкінечно глибинний страх за свою сім'ю, до котрої вже зарахувала й Тараса.

Коли вона поверталася до гуртожитку, навпроти автобусу, на якому вона їхала, впала бомба. Це, здавалося якимось фільмом, сценою у повільній зйомці, але без спецефектів, акторів і усе в реальному житті. Снаряд летів з дзвінким свистом донизу, стрімко нарощуючи швидкість, поки не врізався в житловий багатоповерховий будинок.

Шумний спалах.

Чийсь жалібний крик.

Плач.

Тільки через хвилину, дівчина зрозуміла, що то був саме її крик. Вибух застелив вухи, на якийсь час настала повна тиша. Водій маршрутки стягнув усіх пассажирів на підлогу, неначе це б могло урятовати їх від смерті, і затих. Замість чотирьох поверхів, від шістнадцятого до дев'ятнадцатого, вмить з'явився темний дим. Знизу не було видно, чи хтось постраждав, чи ні, але так чи інакше, скоро цей будинок покажуть у новинах і усе розкажуть.

Різниця між війною двадцятого і двадцять першого століття все ж була: зараз набагато легше і швидше можна розповсюдити потрібну інформацію. І вже зовсім скоро увесь світ побачив, що саме зробили терористи з тими, кого усе життя називав "братськім народом" і до чого веде їх так званий "рускій мір".

Війна - це не тільки смерть, а й порушення мирного життя людей. Її нічого не виправдає. Ніхто не має права знищувати чиєсь життя, бо життя кожної людини має свою вартість, і нічого не може її компенсувати.