«Перший сніг завжди буде приносити спогади про тебе, про твоє тепло і ніжність, про нашу любов, яку вітер не здатен зірвати»

Кожна зустріч з Мар'яною була для Тараса новим відкриттям. Він не міг зупинити свою захопленість, яка росла з кожною миттю, проведеною разом. Розмови лилися якось дуже швидко та затишно, здавалося, що вони теревенили про все і ні про що одночасно. Та час йшов, одна зустріч у бібліотеці замінялася зустріччю в кав'ярні, а вона - спільним походом по центру і так цілі два місяці, майже кожен день вони разом вибиралися кудись; а якщо не вистачало сил, то зустрічалися у своїх кімнатах, або в університеті.

Так було і в той день. Це був тільки початок довгої першої сесії. Сил не вистачало вже ні на що, та Мар'яна спустилася у майстерню Тараса зі своїм комп'ютером. Це була невелика кімната для двадцяти осіб, повсюди був "художній хаос" із мольбертів та хостів, десь лежали брудні пензлі, усюди стояли скульптурні фігури та голови. Окрім двох студентів, тут більше нікого не було. Мар'яна сиділа на єдиному м'якому кріслі з ноутбуком на колінах прямо навпроти Тараса. Хлопець був захоплений скульптурною головою, котру робив останній місяць по образу своєї подруги, як завдання на проєкт.

- Сонечко, поверни голову трішки вліво. - проспівав Тарас, поправляючи глиняний ніс, та дівчину поглинув її проєкт під назвою "Власний сайт" і вона не звернула увагу на слова.

- А ну ходи сюди, скажи, як тобі такий дизайн? Минулий мені не подобався.

Хлопець відклав інструмент, з маленьким металевим ромбом для невеликих частин, і підійшов до крісла, витираючи брудні руки рушником. Тарас присів поруч, повернув до себе ноутбук і нахмурився.

- Це взагалі не естетично. Твій сайт для архітекторів, я ж робив тобі концепцію для сайта, чому ти його не використовуєш? Дивись, ти накидала цілий смітник кольорів. Ні, звичайно, є люди, котрим це сподобається, але ти робиш сайт про професійного архітектора.

- Я відчувала, що щось не так. То що мені змінити?

Мар'яна працювала над проектом сама, бо в її групі усі хлопці розбіглися до купи, а про дівчину просто забули. Але це їй навіть подобалося. Змушувати когось працювати, змінювати людину, старатися замість нього, щоб він потім просто отримав оцінку - усе це вона вже проходила у школі, бо хто ще буде цілу ніч робити проект, а зранку все змінювати через те, що більше не подобалося?

- Так, дай мені руку, бо моя дуже брудна. - Тарас обережно схопив дівчину за палець і показав на яскраву картинку, та "висячі" на ній літери. - Оце треба замінити на шоколадний або темно-молочний тон; прибрати зайву інформацію про школу, залиш тільки інформацію про університет та зроблені проекти; а моє фото збільш, маленькому мені важко буде довіритися.

- Ніби ти у житті такий вже й велетень. - тихо засміялась дівчина, та сміх скінчився застиглою посмішкою: Тарас сидів поруч, та тільки коли повернувся до неї, вона зрозуміла наскільки близько він був.

Вони мовчали, але їхні очі говорили більше, ніж будь-які слова. Дихання було настільки співвіднесене, що здавалося, ніби вони були одним цілим. Дівчина відчула, як її серце забилося швидше, адже тепло дихання торкалося її обличчя; ніжне, з присмаком кави та глини.

Йому також не менш важко було зберегти спокій, він відчував магнітне притягнення до неї вже досить довгий час. Обличчя до обличчя, очі в очі - це момент, який запам'ятається їм обом назавжди.

- Що ж, я зміню це.

Мар'яна перша прийшла до тями, відпустила велику руку з прилипанною глиною і відкрила код, щоб ввести усі поправки. Тарас ще секунду понаблюдав за серйозним лицем подруги, тихо вздохнув і повернувся до скульптури.

- Іноді ти здаєшся такою холодною, мов криґа.

Дівчина у відповідь промолчала і показала лівий профіль, як просив друг, лише мочка її вушка була зачервоніла.

За вікном вже давно сіло сонце, останні теплі промінчики зникли під темним лицем листопада, залишивши тільки пам'ять про теплі дні. Таку тишу ледве щось могло порушити, тож університет мовчки дивився, як почався перший цієї осени сніг. Київ, занурений у темряву листопадового вечора, з деякою тривогою спостерігав за вогником у вікні майстерні. Та Мар'яна і Тарас занурені в свою роботу зовсім не звернули уваги на мерехтливі сніжинки, що кружляли над містом.

Проте раптом Мар'яна підняла голову до віконця, на якому ще зберігались сліди дощу від минулої ночі. Тарас теж поглянув у тому напрямку; від захвату цієї красоти він перевів погляд на усмішку подруги, лише для того щоб почути сильне биття у грудній клітці. Ні слова не сказавши, вони обидва відчули, як їхні серця зігріваються теплом.

Тарас любив цікавитися усілякими прикметами та "символами життя". Для більшості країн зустріч першого снігу з людиною вважалося чимось дуже особливим, романтичним. У Китаї навіть кажуть, що той, з ким зустрінеш перший сніг - є твоїм соулмейтом, або долею - називайте як хочете. Та для Тараса, це було щось ніби "знаком Всесвіту", тільки чи відчувала дівчина те саме?

Хлопець підійшов до неї, вони разом встали біля вікна, дивлячись на тихий сніг, що спадав на землю великими пластівцями, танув від тепла ще осінньої землі, та позволяв вітру колихати себе від дерева до дерева. Їхні душі з кожною танувшею сніжинкою мовчки тягнулися до один одного; вони відчули як перший сніг може стати їхнім натхненням для нових початків.

- Мар'я, невже ми дійсно зустріли сніг разом?

- Ну то й що? - посміхнулася дівчина. - Але згодна, це чудовий вечір перед труднощами сесії. Може зустрінемо перший сніг і наступного року, що скажеш?

Хлопець не встиг відповісти: двері до майстерні відчинилися, впустивши до кімнати високу жіночку у теплій шубі та сапогах на шпильці, на ній була маска - нагадуюча про ще не минувший коронавірус - та коротке, окрашене білою фарбою, волосся. Вона гордо оглянула хаос архітектури, відштовхнула від себе якусь суху ганчірку та підійшла до двох підлітків.

- Вибачте, чим можемо-

- Мамо? - з подивом прошепотів Тарас, коли жінка притягнута його для обіймів. - Як ти мене знайшла? Чому ти тут?

- Просто хотіла підтвердити, що це місце не для тебе. Ти дивись, як тут брудно і дешево!

Мар'яна поглядом привернула на себе увагу друга і, піднявши брови домиком, мовчки ніби запитала:

«А ти не казав, що твоя мати - вчитель математики?»

- Синку, я тобі привезла їжу, ще теплий одяг і гроші. Ну чого ти завмер як йолуп, скажи щось. - жінка помітила тендітну, навіть хрупку, дівчину поряд і погляд її змінився на майже ненависний, тільки уст торкнулася лицемірна посмішка. - Дівчинко, а ти хто?

- Добрий вечір, я Мар'яна, подруга..

- Мамо, я казав тобі не з'являтися у моєму житті без попередження. Просто.. Просто повертайся додому, потім поговоримо.

Жінка оцінююче оглядала Мар'яну. На превеликий жаль останньої, в цей момент вона виглядала зовсім по домашньому; довге навчання змушувало її часто працювати уночі, через що з'явилися синці під очима; а жорстка дієта зробила тон шкіри сірим, майже хворим, та загострила риси обличчя. На тонких плечах висіла спортивна кофта більшого розміру, ніж потрібно, так само як і величезні штанці для спорту. Якби вона хоча б була вищою, то може і ця сувора жінка зм'ягчила свої нахмурені брови, тільки Мар'яна була не вище її підборіддя, маленька, мов лялька.

- Ти робив скульптуру з.. неї? У цьому університеті вбивають смак, чи це просто жарт?

- Мамо! - хлопець швидко витягнув з майстерні жінку, кинувши на кінець "Чекай, я скоро повернуся", та повів до чорного Ленд Роверу. - Мам, що я тобі казав? Ніколи не переходити межу.

- Ніколи не переходити межу.

Разом закінчили вони. Та хоча ця жінка була рідною матір'ю Тараса, їх ніколи у житті нічого не зв'язувало і навіть близької схожості між ними не було видно. Нажаль, молода Катруся завагітніла зовсім рано, у дев'ятнадцять, вона була тільки звичайною студенткою, а через вагітність була змушена відмовитися від своїх мрій. Тож вибір став між сім'єю та кар'єрою у своїй власній фірмі. Коли час народжувати прийшов - вона зробила свій вибір: перші два роки провела як сім'я, та після - залишила сина на його бабусю і дідуся. Чоловік, батько Тараса, був не зовсім доброю людиною, часто випивав, та бив жінку на очах маленької дитини. Те невелике місто-село у центрі України, ніяк не могло з цим порадити.

- Синку, слухай свою матір, ця дівчина не для тебе. Ти в мене виріс таким високим, гарним та розумним хлопчиком, а вона? Звичайна селючка.

Тарас вже не слухав цю дивну жінку, що з'явилася у його житті кілька місяців тому, перевернувши усе догори дриґом. До цього моменту їй було начхати, а тут раптово згадала, що виявляється є ким командувати! Замкнувши дверцята машини, він мовчки пішов назад.

- Тарасе, не гнівайся. Коли виростеш - усе зрозумієш.

Ні, він знав, що ніколи не зрозуміє. Як можна зрозуміти те, що рідна мати кинула його з п'янецею-батьком і його батьками, обравши гроші? Як можна зрозуміти, що сім'я не стоїть на першому місці, а повернутися до неї можна коли хочеш, ніби нічого й не трапилося? Та не зважаючи на усе, він знав точно - він любив цю жінку і давно пробачив їй втечу.

- Вибач за це, моя мати іноді буває надто суворою. Власниця кількох філіалів комерційних банків, як не як. Ще й вчитель математики за фахом, а ти знаєш які вони грізні бувають.

- Нічого, я рада, що познайомилася з нею. Тепер і ти мусиш зустрітися з моїми батьками. - дівчина ще сиділа біля вікна, згорнувшись у куртку мов у кокон. Необдумані слова, здавалося, не образили її, тільки гостре "вбиває смак" досі било у скроню.

Втомлена та енергійна; весела, серйозна та сумна; безнадійна мрійниця та грізна реалістка - Тарас бачив її різною, але завжди дивився так, мов вона була єдиною такою, неповторною, надзвичайною.

Він присів поруч, накрив її завжди холодні руки своїми і перевів погляд у снігову бурю, що тільки почала набирати оберти.

- Колись ми усі зберемося: я, ти, та наші сім'ї, будемо випивати за наше здоров'я та весело сміятися. Моя мати сперечатиметься з твоєю, я розкажу анекдот твоєму батькові, а ти підскажеш коли мені слід замовкнути.

- Відчуваю, це буде божевільний день.

- Ще й який! Але ми любимо божевілля, еге ж?

- Ще б пак, Тарасе, ще б пак.

Так вони й просиділи той вечір у вікна, даючи собі кілька хвилин відпочинку перед довгою боротьбою за гарні оцінки та своє майбутнє. Можливо, у той самий вечір вони й знайшли відповідь на своє головне питання, тільки для чогось зовсім не хотіли це озвучувати. А може, просто боялись втратити те тимчасове щастя? Страх робить людину слабкішою, але любов завжди важніша і могутніша за будь-який страх. Чи не так?

Друзі.. Сьогодні він просто друг, а завтра ти бажаєш пройти життя і смерть разом. Сьогодні він залишається поруч фізично, а завтра - його душа зростається з твоєю.