Сьогодні я знову зазирнув у її очі -
Побачив безмежні зелені поля.
Мабуть, це називають - кохання,
Коли згадуєш той голос наодинці,
Шукаючи хоч якісь фото у скриньці,
Листаючи спогади на зупинці.

Як же давно я мріяв побачити її,
Відчути у душі крихкій не крихкі мрії.
А тепер вона переді мною -
Щось малює у повітрі тендітною рукою.
Але чомусь не віє коханням
Від тієї, про яку молився янголам.

Не я залишив її, не вона залишила мене,
Тому і вірив, що смерть почуття мине.
Тоді чому в рідних очах я тону,
А вона шепоче: "Відійдіть - я пройду"?
Мабуть, для неї висохли мої поля
І тепер не відчуваю я, а хворію тим, що зовуть "кохання".