Вона знала, що цілує його останній раз,
Тому була готова вдихнути кожний м'яз.
Знала, що востаннє торкається теплих рук,
Не рахуючи дні їхніх нестерпних розлук.

І знаєте - це не просто якийсь канон,
Де сказано, що сама зупинить вагон.
І це знаєте не те, що головою написано -
Серце просто в той день було списано.

Вона і він просто стояли, не в змозі вдихнути,
Лише пристрасть повітря бувало могла колихнути.
А коли не в силах стало навіть стояти -
Довелося останній його подих закарбувати.

А він прощався й прощав тоді мовчанням -
Сам мабуть розумів цінність ридання,
Тому уважно так дивився їй у вічі
У спробах, взаємних, запам'ятати рідні плечі.

У обох душа тоді без слів закричала,
У обох вона притулку нічного шукала,
Але ніхто вже не був готовий їх прийняти,
Тому довелося останнє тепло навік запам'ятати...

Він пішов, бо знав - сама вона не піде,
Та й якщо мовчати, то слово якесь й упаде.
Тому, щоб не псувати пристрасті ночі -
Він йшов і мокрими ставали темні очі.

І ось кінець: вона бачить його темну спину,
Ніч навіть постать жувала безупину.
Тому коли не стало поруч чутно кроків -
Розлилося полем коло гірких звуків.

Так і сталося: більше жодних листів,
Не надходило на телефон нових дзвінків.
Тепер лише тиша та пам'ять про любов
Пам'ять про те, до чого не повернуться знов.