Коли я повертаюся до свого робочого місця — Даніеля уже немає. Так само немає і ніякого натяку на те, що ми пили разом алкоголь. Він все прибрав і пішов, ніби його тут і не було.

Моє серце без зупину билося в шаленому ритмі. То так алкоголь подіяв чи то мене ще досі не відпускав страх перед роялем? Чи може причина зовсім в іншому..?

Не варто зараз думати про Даніеля.

Знаходжу на столі свої AirPods і підключаю їх до смартфону, вмикаючи музику. Потрібно відволіктися. Терміново. Гортаю свій давно створений плейлист і методом «випадковості» обираю пісню «James Young — Infinity».

Спочатку я слухаю абсолютно спокійно, але коли починається приспів і до мене доходять слова: «Тому що я люблю тебе до нескінченності», я різко вимикаю пісню. Моє серце знову майже вистрибує і я не можу не згадати той момент, коли Даніель доторкнувся своїми руками до мого обличчя. Його долоні були теплими та ніжними, що мене дуже здивувало. Від такої суворої людини я очікувала щось на кшталт грубої і холодної шкіри, і від такого дотику моє серце б покрилося ще одним товстим шаром криги.

Але все сталося навпаки. Крига навколо мого серця почала танути.

Решту часу проходить не краще, тому що я згадувала руки Даніеля знову і знову. Як мені тепер викинути це із голови? Чому пан Нахаба так засів у моїй голові, зовсім не бажаючи йти геть?

Вранці, коли до готелю нарешті прийшла Катрін, я майже за п'ять хвилин переодягнулася і пішла додому, не бажаючи зустрітися із Філцом. Нехай Катрін його сьогодні замучить. Можливо тоді він відчепиться від мене, тому що буде настільки втомлений, що навіть не захоче виходити із свого номеру.

Прийшовши додому, я одразу ж прийняла теплу ванну і пішла до ліжка. Але скільки б я не намагалася заснути — все було марно. Будь ти проклятий, Даніель Філц.

Зрештою, мені вдалося заснути і я спала декілька годин, після чого прокинулася і вирішила приготувати собі щось на обід-вечерю, тому що годинник показував 16:10 і я не знала, як назвати цей прийом їжі. Поки я готувала, на телефон прийшло смс-повідомлення від Крістофа, який запропонував мені піти прогулятися. Звичайно ж, я погодилася. Можливо так мені вдасться забути Даніеля.

Близько сьомої години до мене зайшов Крістоф з невеличким букетом квітів і мені чомусь здалося, що це не прогулянка, а побачення. Крістоф подарував мені рожеві еустоми. Я промовчала, хоча дуже хотілося сказати йому, що я не хочу, аби він дарував мені квіти. Крістоф був моїм другом і я не хотіла розчаровувати його.

Поклавши квіти у вазу, я взяла сумочку, взула кросівки і вийшла з квартири одразу ж після Крістофа. Зачинивши двері на ключ, ми пішли на вулицю і він повів мене гуляти прямісінько в самий центр міста.

— Можливо, ти хочеш щось перекусити?

— Ні, дякую, — відповідаю йому.

Поруч із Крістофом я відчувала себе... дивно і дуже некомфортно. Він весь час намагався фліртувати і по-різному показувати всю свою увагу: запитував, чи не холодно мені, чи я не втомилася, цікавився моїм життям і сміявся майже з кожного мого безглуздого жарту. Я навмисне так жартувала, аби перевірити його реакцію.

Здається, я влипла.

О дев'ятій тридцять ми стояли під моїм будинком. Я знала, що повинна щось сказати Крістофу, поки флірт не перейшов у щось більше. Я не хотіла розбивати серце своєму другові. До того ж, якби не він, то не знаю, що робила б у тому готелі.

— До завтра, Амеліє, — Крістоф нахиляється, щоб поцілувати мене у щічку, але я роблю крок назад і він не потрапляє у ціль, залишаючи поцілунок десь в повітрі.

— Крістофе, — звертаюся до нього. — Я не хочу зробити тобі боляче. Будь ласка, не потрібно цього робити... Ти для мене тільки друг і я сподіваюся, що все так і залишиться. Я не готова до стосунків.

— Я щось зробив не так? — у його очах пробігає розчарування, і я розумію, що все таки зробила йому боляче.

— Ні, ні... Ти чудовий. Це прозвучить дивно, банально, зовсім як у фільмах, але справа не в тобі, а...

— В тобі, — завершує він, замість мене.

— Так. В мене є досить поважні причини так казати. Вони досить особисті, пов'язані з минулим, і я не хочу про це говорити. Буде краще, якщо ми залишимося друзями.

— Добре, — посміхається Крістоф. — Якщо ти так хочеш, то я обіцяю, що більше не буду чіплятися до тебе.

— То... все гаразд?

— Так, — досі з посмішкою відповідає Крістоф. — Немає жодних проблем.

— Добре. І ще... дякую за квіти, але не варто їх більше надсилати...

— Добре. Більше не буду.

Ми обійнялися на прощання і я пішла додому, умовно ставлячи галочку в пункті «Не давати Крістофу хибних надій і зберегти дружбу». Він теж одразу ж пішов додому, навіть не поглянувши в мій бік. Як би він не намагався щиро посміхатися, я бачила, що йому сумно.

Крістоф був хорошим хлопцем, але я не бачила у ньому щось більше, ніж наша дружба.

***

Сьогоднішня зміна знову випала на ніч. Не знаю, чому мені так пощастило.

Включно з 21:00 гостей зовсім не було. Для чого тоді взагалі тут сидіти всю ніч? А я поясню: посеред ночі, буває, що приїжджають туристи і шукають готель, куди можна заселитися, або, буває, що гостеві може стати погано, або може знадобитися допомога. Варіантів безліч, але зазвичай зміна проходить спокійно. Так ось, сьогоднішня ніч була не вийнятком. Нічого цікавого не ставалося, а годинник вже показував 02:13.

Роздивляючись хол, я помітила, що рояль стоїть відкритим. Як я раніше цього не помітила?

Підійшовши до роялю, я вирішила закрити його, щоб не було бажання заграти.

Але моє тіло робило все навпаки.

Я і не помітила, як вже сиділа перед роялем, піднімаючи праву руку. Мій великий палець зіграв першу ноту композиції «Jamie Duffy — Solas», беручи не ту тональність (трішки нижчу), потім повільно перейшла на другу ноту, третю, а потім четверту...

Моя ліва рука здіймається вгору, торкається клавіш, і руки, не слухаючи мозок, починають грати композицію. Я сиджу як зачарована, не розуміючи навіть, що зараз роблю. Мої руки ніби пливуть, сльози затьмарюють погляд, а мозок кричить: «Зупинись, Амеліє, зупинись!».

І зупиняюся я тільки тоді, коли на моє плече лягає чиясь рука. Мене ніби вдаряє струмом, і я різко забираю руки від клавіш, піднімаючись зі стільця. Швидко біжу до роздягальні, а звідти на вулицю. На дворі злива, але я не звертаю уваги і біжу, що є сили. Чую як хлюпає вода під моїми ногами, як позаду мене дуже голосно хтось йде, але, знову ж таки, не звертаю уваги. Біжу, доки мене не хапають чиїсь руки, поки вони мене не обертають обличчям до себе, і поки я не потрапляю в мокрі, але дуже теплі обійми.

Я плачу. Плачу так, як плакала рік тому. Не відчуваю нічого, окрім болю на подушечках пальців і в серці, після того, як доторкнулась до клавіш. Не відчуваю, як починаю падати, тому що ноги відмовляються мене тримати. Не відчуваю, як мене підхоплюють чиїсь руки. Не чую, як хтось тихо, засмучено, і навіть боляче, промовляє: «Не плач, маленька...».

Затьмареним поглядом я бачу, як мене відносять до ліфту. Тихо запитую: «А як же робота?» і мені відповідають: «Начхати на роботу. Твій стан — важливіше». Притуляюся головою до футболки, де чую стук серця, ховаючи в мокрій тканині своє обличчя та сльози.

Чую, як тихо відчиняються двері номеру, як мене заносять до ванної, і допомагають зняти мокрий одяг. Коли я залишаюся в спідній білизні, мені простягають теплий, великий рушник і пухнастий білий халат, після чого двері до ванної зачиняються. Я залишаюся одна, далі знімаючи мокрі речі і витираючи краплі дощу з тіла. Мені не соромно. Мені не лячно. Мені боляче і я хочу, щоб цей кошмар завершився якнайшвидше.

Закутуючись в халат, я виходжу із ванної. Зустрічаюся поглядом з світло-карими очима і мене одразу ж беруть під руку, ведучи до ліжка. Потім, мене закутують в теплу ковдру і дають гарячого чаю. «Тобі варто поспати. Я про все подбаю», — кажуть мені і двері спальні зачиняються, як тільки я засинаю.

— Амеліє...

Я майже нічого не чую, через галас, тому йду до місця, де більш тихіше.

— Руслане, привіт. Ти зараз дуже невчасно мені телефонуєш. Якщо це не терміново, тоді...

— Це терміново. Ти повинна повернутися в Україну.

— Чому?

— Христя...

Відчуваю, як мене трясуть за плечі, тому різко просинаюся і приймаю сидяче положення. Світло-карі очі із занепокоєнням дивляться на мене.

— Ти плакала, тому я вирішив тебе розбудити.

Киваю йому і витираю свої щоки від сліз. Даніель сідає поруч зі мною і з якимось сумом роздивляється моє обличчя.

— Звичайно, це не моя справа, але може розкажеш, чому ти так жахаєшся того роялю?

— Ні, — шепочу я. — Не можу.

— Гаразд, — він піднімається і йде до дверей. — Принесу тобі кави і сніданок. Можливо, це тобі допоможе.

Він зачиняє за собою двері і тільки зараз я помічаю, що на дворі вже ранок.

Я спала у номері Даніеля?! Він бачив мене у білизні?!

— Ідіотка... — кажу я, падаючи обличчям в подушку. — Як я так могла не контролювати себе?

Згадую вчорашній вечір і мої щоки починають палати. Даніель обійняв мене. Він носив мене на руках. Він приніс мене до себе в номер, майже до гола роздягнув, уклав спати і ще й несе мені сніданок!

— Амеліє, куди ти влипла? — майже стогну я, розуміючи, що це до добра не доведе.

Чую, як відчиняються двері номеру. Чую кроки і як на щось ставлять на стіл. Підіймаюся із ліжка, сильніше закутуюся в халат і виходжу зі спальні, прямо до вітальні.

— Опа, — зустрічаюся поглядом із нашим шеф-кухарем — Маркусом, і завмираю від його погляду. — Даніель, ти коли встиг разом із нею...

— Ми не спали! — в один голос кричу я і Даніель.

Маркус починає сміятися, після чого каже: «Добре. Поки що я вам вірю», і, обіцяючи, що про це ніхто не дізнається, йде геть.

— В тебе дах поїхав? Нащо ти його покликав у номер?

— Звідки мені було знати, що ти вийдеш до вітальні? Ще декілька годин тому ти навіть самостійно ходити не могла.

— А подумати?

Він закочує очі і сідає на диван, беручи до рук чашку з кавою. Я сідаю в м'яке крісло навпроти нього і теж беру гарячу каву. Ми снідаємо мовчки, нічого навіть не кажучи. Але в моїй голові є дуже багато питань, які не дають спокою.

— Даніель... — він підіймає погляд на мене і чекає, щоб я продовжила говорити, — коли ти мене сюди приніс... Хто працював решту ночі?

Він мовчить, декілька секунд уважно дивлячись в мій бік. Хлопець кладе чашку назад на стіл, опускаючи погляд, і знову підіймає очі на мене, тихо та впевнено промовляючи:

— Я.

Мої брови миттю підіймаються вгору, очі розширюються і я в шоці дивлюся на нього. Немає жодної ознаки того, що він жартує чи бреше.

— Чому? — запитую у нього.

— Тому що у моєму готелі прийнято допомогати один одному. Ми — сім'я, і ти теж стала її частиною.