Амелія

— Руслан! — посміхаюся своєю найгарнішою посмішкою, тому що рада нарешті почути його.

— Привіт, Лія, — радісно промовляє хлопець. — Як твої справи?

Руслан — мій найкращий друг. Ще коли я жила в Україні, перед тим, як поїхати вчитися за кордон, то ми майже щодня бачилися і проводили час разом.

З Русланом ми познайомилися, коли я навчалася в 9 класі. В мене не було друзів і він замінив мені всіх. Руслан і я були одним цілим. Ми завжди все робили разом. Навіть коли він зустрічався з кимось, то ніколи не забував про мене.

— Все добре. А в тебе як?

— Чудово!

Ми розмовляли близько двадцяти хвилин. Він розповідав останні новини свого життя, потім їх розповідала я. Ми разом сміялися, ділилися враженнями та просто насолоджувались цим недовгим часом разом. У нас не часто виходило розмовляти, не кажучи вже про те, щоб зустрітися.

— До речі, я забув ще одну важливу новину. Пам'ятаєш Анну?

— Звичайно. Це одна із найкращих дівчат, з якими ти тільки міг зустрічатися, — з посмішкою відповідаю я.

Анна була сонцем посеред дощових хмар, яке завжди піднімало нам настрій. Ця неймовірна дівчина кохала Руслана всім серцем, як і він її. Вони зустрічалися чотири роки, але їй довелося поїхати з міста. Ніхто не знав причину, окрім Руслана. Навіть я — його найкраща подруга.

Але згодом вона повернулася і вони продовжили спілкування. Не знаю, що відбувалося між ними. Руслан мовчав весь місяць і не розповідав мені.

— Отже, я б хотів, щоб ти перша про все дізналася..

— Все гаразд?

Я почала хвилюватися. Раптом щось із нею трапилося? Чому Руслан був таким схвильованим?

— Так, все гаразд.

— Тоді в чому справа?

Він глибоко вдихає, перш ніж відповісти мені:

— Я зробив їй пропозицію.

— Що?!

Піднімаюсь з дивану, на якому тільки що сиділа. Як мені взагалі реагувати на це?

В мене досить змішані почуття. Радість. Сум. Щастя. Страх. Гордість. Злість. Що першим показати? Все таки, я змушую себе посміхнутися і вітаю його, поки він пояснює мені всю ситуацію.

Руслан та Анна деякий час були не разом, але коли вона повернулася до рідного міста, то вони не витримали і в секреті від усіх продовжили стосунки. Це дійшло до пропозиції, на яку Руслан наважився дуже скоро.

Я дійсно була щаслива за Руслана. Він запросив мене на весілля. Навіть сказав, щоб за можливості, я була не сама, а з хлопцем. Звичайно, цього не буде. Він сам це розумів. Він сам знав причину.

***

Після того, як я помстилася Даніелю, пройшло два дні. Весь цей час я присвятила собі і місту, в якому я живу. Я обійшла абсолютно кожну вуличку і насолоджувалася прекрасною архітектурною і навіть спілкувалася з жителями. Тут добре. Відчувається, ніби я вдома.

— Привіт, — посміхнувся Крістоф. — Шкода, що кожен твій робочий день не співпадає із моїм, інакше ми б постійно проводили час разом.

— Заспокойся, Ромео, — сміється Мія. — Амелія, напевно, не з тих, хто так швидко закохується. За цією квіточкою потрібно добре доглядати.

— Саме так, — посміхаюся я і стаю поруч з Крістофом.

— Ну нічого, ми ще побачимо хто кого, — сміється Крістоф і я здивовано на нього дивлюся. — Жартую.

— За такі жарти можна і ляпаса отримати, — кажу я, жартуючи у відповідь.

Мія прощається з нами і йде до ресторану, а ми з Крістофом починаємо працювати. Я не настільки наївна, як він думає. Я бачу, що подобаюся йому. На жаль, я ніколи не зможу відповісти йому взаємністю. Я ніколи не зможу йому навіть сказати причину цього. До того ж, в готелі діє заборона на службові романи.

— Доброго дня, раді вітати вас в «D&B Hotel», — промовляє Крістоф до хлопця, який заходить в хол. — Чим я можу вам допомогти?

— Доброго дня. Я шукаю дівчину, на ім'я... — він дивиться до телефону, — ... Амелія Скотт.

— Це я, — відповідаю йому і він посміхається. — Щось трапилося?

— Вам надіслали квіти. Розпишіться, будь ласка, — каже він, протягуючи мені бланк. — Ось Ваш букет. Гарного дня, пані.

Я беру до рук букет і швидко розглядаю його. Рожеві еустоми, обгорнуті рожевим пакувальним папером. Вони неймовірно гарно виглядали. Але на мій погляд, тут було занадто багато рожевого.

— Від кого букет? — запитує Крістоф.

Я шукаю хоча б якусь записку, але нічого немає. Напевно, той хто їх надіслав, вирішив залишитися анонімом.

— Не знаю. Тут не написано, — кажу я, насолоджуючись квітами.

Шкода, що це не мої улюблені півонії.

— Я принесу вазу, — каже Крістоф і ховається за дверима.

Я тримаю букет в руках, насолоджуючись квітами. Хто б його не відправив — він знав, що мені буде приємно.

— Боже, чортенятам ще квіти дарують?

Піднімаю погляд і бачу, як до стійки йде Даніель. Він пильно розглядає мене та квіти в моїх руках.

— Так. На відміну від тебе, я комусь подобаюсь.

— Натякаєш на те, що мене ніхто не любить?

— Здається, я прямо це сказала. Без жодного натяку.

— Паскудне дівчисько, — бурмоче Даніель з якоюсь дивною посмішкою. — За що мені це все?

— За всі твої гріхи.

— Припини зі мною говорити на «Ти».

— Коли ти на це заслуговуватимеш, тоді, можливо, припиню.

— Я тебе...

— Звільниш? Не набридло вже погрожувати мені цим? Якщо хочеш — то звільни вже, а не розкидай орожніми погрозами.

Даніель нахмурився. Чудово, тепер я ще його розлютила.

— Попередження, пані Скотт.

— Справді? Тепер будеш цим мені погрожувати?

— Друге попередження. Я не жартую. Ще одне і ти підеш.

Він справді не жартував. Я це бачила в його очах. Даніель дуже гнівався і, якби я продовжила далі так розмовляти, він би із радістю мене звільнив.

— Прошу вибачення, пане Філц, — тихо бормочу я і помічаю його здивований погляд.

Він киває мені і йде до ліфту, востаннє дивлячись на квіти. Я проводжаю його поглядом і приходжу до тями тільки коли рука Крістофа лягає на моє плече.

— Все добре?

Дивлюся йому у вічі, намагаючись зрозуміти, що сталося. Даніель особливо дивний. Так, він дивний завжди, але сьогодні щось зовсім по-іншому. Зазвичай він сміявся з того, як я йому відповідала і називав мене чортеням, але сьогодні він розгнівався.

— Так, все добре.

Крістоф ставить переді мною вазу, наповнену водою. Я кладу букет у вазу і милуюся квітами.

Можливо, Крістоф їх замовив?

Я думаю, що так. Після нашої розмови це цілком логічний крок.

***

— Гарного вечора! — кажу я співробітникам і зачиняю за собою двері.

На вулиці дощило вже майже дві години. Гроза ніяк не вщухала і, напевно, сьогодні мені доведеться викликати додому таксі, аби не промокнути.

Беру до рук свій смартфон, але згадую, що за час свого перебування я навіть і не дізналася як тут замовити таксі. Доведеться повертатися в готель і питатися у когось із колег.

Було б добре, якби тут був Крістоф. Але він через сімейні обставини був змушений піти одразу ж після обідньої перерви додому.

Як тільки хочу зайти всередину готеля, з нього виходить Даніель. Він тримає в руках ключі від машини і прямує до парковки. Не знаю чому, але замість того, щоб йти до готелю, я стою на місці і спостерігаю за ним.

Він сідає в своє авто і виїжджає з парковки. Чомусь, я сподівалася, що він запропонує свою допомогу мені, але Філц навіть не подивився в мій бік, а просто поїхав геть.

— Ну і не треба, — бормочу я, перед тим як все ж таки зайти до готелю.

Ще й ходжу з цим дурнуватим букетом. Він надто великий і тому з ним не зручно.

— Мія, — кличу подругу, яка теж збиралася додому. — Ти можеш допомогти мені з таксі?

— В цей час дуже важко викликати авто. Зараз всі їдуть додому, але я можу спробувати.

— Я була б тобі дуже вдячна, — кажу їй із посмішкою.

Майже двадцять хвилин ми намагалися викликати таксі, але все було безуспішно. Зрештою, я подякувала Мії і пішла. Напевно, доведеться трохи промокнути, поки буду йти до автобусної зупинки.

Виходжу з готелю і, важко видихаючи, знімаю із себе джинсову куртку, після чого накидую її на голову та плечі, щоб не так сильно промокнути.

На жаль, злива посилилася і навіть куртка мене не врятувала.

Проходжу мимо парковки і прямую до зупинки, як до мене під'їжджає автомобіль з опущеним склом.

— Сідай!

Даніель Філц тільки що запропонував мені сісти до його автомобіля?

— Я що, повинен два рази повторювати?!

Він відчиняє мені двері із середини і я швидко сідаю на пасажирське сидіння. Хутко зачиняю дверцята і Даніель забирає в мене куртку та букет, закидуючи їх на заднє сидіння.

— Я звісно розумію, що ти чортеня, і що тобі нічого не страшно. Але якого біса ти йдеш пішки в таку зливу? Давно хворіла?

— Я йшла тільки до автобусної зупинки. Тут недалеко. Була би вдячна, якби ти мене туди підвіз.

— Я краще підвезу тебе додому. Ти і так промокла. Не хочу додавати пані Вернер ще одну роботу — шукати тобі заміну.

— Не потрібно.

— Потрібно.

— Ні.

— Так.

— Ні!

— Невже так важко подякувати мені і помовчати?!

Хмурюся і відвертаюся від нього, спостерігаючи за зливою у вікно. По моєму тілу бігають мурашки від холоду. Не вистачало ще застудитися.

— Тримай, — каже Даніель, протягуючи мені свою куртку.

— Не потрібно.

— Амелія, — нахмурюючись, промовляє Даніель. — Просто вдягни цю куртку і не дій мені на нерви.

— Можливо, мені подобається діяти тобі на нерви? — кажу я, злісно посміхаючись і одягаючи куртку.

— Точно чортеня, — він закочує очі і виїжджає з парковки. — Хоча б адресу скажеш?

— А що, ти не знаєш абсолютно все про своїх співробітників?

— Як же ти мене дратуєш. Я вже шкодую, що везу тебе додому.

Я сміюся і кажу йому адресу. Ми їдемо мовчки. Ніхто нічого не каже, не запитує. Даніель спостерігає за дорогою, а я за краплями дощу, які стікають по вікну. Іноді я помічаю погляди Філца, які затримуються на мені довше, ніж мали б затримуватися. Від цих поглядів мені чомусь стає незручно і я червонію, але намагаюся це приховати від нього.

— Як так вийшло, що ти був поруч? — запитую в нього, намагаючись хоч якось скоротити час перебування в цьому автомобілі.

— Випадковість.

— Не вірю. Ти до цього поїхав геть, навіть не дивлячись в мій бік.

— Не вір. Мені що до того?

Наша розмова закінчилась. Було дуже пізнавально. Дякую.

Даніель зупиняє авто навпроти вхідних дверей в будинок. Я віддаю йому його куртку і беру свою із заднього сидіння. Вона майже повністю мокра. Букет також. Я беру речі в свої руки і вже хочу виходити із автомобіля, як зупиняю себе і дивлюся на Даніеля.

— Дякую, — кажу йому. — За те, що підвіз.

— Прошу.

Відчиняю двері і виходжу із авто. Злива вже майже вщухла і на вулиці йде дрібненький дощик. Доведеться зараз прийняти гарячу ванну, аби не застудитися.

— Гарний букет. Але він не підходить тобі, — каже Філц, коли я йду до дверей будинку.

Я здивовано обертаюся і тільки хочу відповісти йому, як він їде геть. Мені залишається тільки дивитися на його автомобіль і думати, що сьогодні з ним відбувається.