Амелія

Виходжу з таксі і водій дістає мою валізу, віддаючи мені. Я дякую йому і йду до входу в аеропорт.

— Амелія!

Обертаюся і бачу Даніеля, який виходить зі свого автомобіля і посмішка, яка щойно з'явилася на моєму обличчі — зникає. На зміну їй приходять сльози на очах, адже хлопець вдягнув той самий костюм, який вдягнула і я.

Наші парні костюми.

Це випадковість чи ми дійсно досі закохані одне в одного?

— Гарно вийшло, — сумно посміхнувся хлопець і дістав свою валізу.

Я не можу і не хочу нічого казати.

Мене це засмутило.

Обертаюся і йду до входу в аеропорт, адже не хочу, щоб він бачив мої сльози. Даніель швидко мене наздоганяє і йде поруч, не промовляючи більше ні слова.

Ми реєструємося на рейс і сідаємо в залі очікування, тому що чекати ще цілу годину.

— Послухай, — нарешті перериває тишу Даніель. — Я вдячний, що ти дозволила мені допомогти. Якщо я тебе засмутив...

— Все гаразд, — перебиваю хлопця. — Я просто побачила, що ми однаково вдягнуті і згадала про ті часи, коли ми ще були разом. Особливо поїздку з твоїми друзями.

Він киває і влаштовується зручніше, намагаючись подрімати. Я знаю, що останнім часом він не спить, адже періодично цікавлюся у Маркуса про стан Даніеля, і з кожним разом все гірше і гірше: мало спить, мало їсть, майже ні з ким не спілкується і весь час зникає на роботі чи в спортзалі.

Ми більше не розмовляємо, навіть коли сідаємо у літак. Щойно він злітає, Даніель засинає і його голова падає мені на плече. У нас нічний рейс, тому всі в літаку теж засинають.

Окрім мене.

З моїх очей падають сльози, коли я пальчиками забираю пасма волосся з його чола і дивлюся, який він втомлений.

Я дуже хочу бути поруч, хочу допомогти, хочу підтримати, але знаю, що допоки він не вирішить проблеми — цього не буде. Він не хоче, щоб я сумувала біля нього, хвилювалася і я це розумію. Я вже заспокоїлася. Я більше не буду його просити.

Я його розумію.

Я впевнена, що скоро все стане на свої місця.

За деякий час ми приземляємося і я намагаюся розбудити Даніеля.

— Ще 5 хвилин, кохана, — бурмоче він уві сні і я чую шалений стук свого серця. — Я забув як це — прокидатися поруч з тобою.

Йому снюся я?

— Даніель, — шепочу і торкаюся його плеча. — Прокидайся.

Хлопець надто різко підіймається. Напевно, я його злякала.

— Скільки я спав? — запитує він, протираючи очі.

— Весь політ. Нам час йти.

Хлопець киває та вибачається за те, що заснув на моєму плечі і ми виходимо з літака. Він допомагає мені забрати валізу і тягне її сам, не дозволяючи забрати.

— Нас хтось зустріне? — запитує він, тягнучи дві валізи.

— Руслан та мої батьки.

Він знову сонно киває і йде поруч.

— Давай я тобі допоможу, — промовляю і тягнуся до ручки своєї валізи, але торкаюся його руки.

Хлопець зупиняється.

— Не потрібно. Вони важкі.

Я хочу щось сказати йому, щось таке противне, у своєму стилі, але мене перериває голос Руслана:

— Амеліє! Облиш його!

Я обертаюся і закочую з посмішкою очі, після чого обіймаюся з другом.

— Привіт, — з посмішкою промовляю. — Ти що, захищаєш його?

— Я врятував його, тому що бачив твій погляд. Після таких очей завжди сварка і бійка.

Штовхаю його в плече і він сміється, обертаючись до Даніеля.

— Привіт. Я не дуже вміло розмовляю...

— Все гаразд, — відповідає Даніель українською, майже без акценту. — Я трішки знаю вашу мову.

Мене це дивує. Не те що дивує, а взагалі шокує. Звідки він знає?

— І як? Виходить? — запитує Руслан.

— Так, але я дуже мало знаю, — ламано відповідає хлопець.

— Ти можеш спілкуватися словацькою, Даніель. Я буду перекладати, якщо щось не зрозуміло. Ти не повинен..

— Я цього хочу, — перебиває мене хлопець.

— Давайте я допоможу з валізами, — міняє тему Руслан і забирає у Даніеля мою валізу. — Твої батьки надворі, Амеліє.

Ми виходимо з аеропорту і прямуємо до автомобіля Руслана. Я помічаю батьків, що стоять біля нього і біжу до них, потрапляючи в їхні обійми.

— Я так сумувала за вами, — промовляю я.

— Ми теж, — відповідає мама.

Коли до нас підходять Руслан та Даніель, то батьки звертають увагу на Філца і уважно розглядають.

— Мамо, це не гарно, — хмурюся.

— Я не можу подивитися на того, хто нарешті завоював серце моєї доньки? — запитує матір і продовжує роздивлятися хлопця, який підійшов до нас.

— Доброго дня, — з посмішкою промовляє він. — Я Даніель, хлопець вашої доньки.

Дивлюся на нього і в голові крутиться тільки одне питання: «Що ти верзеш?».

— Пітер, — додає мій батько і тисне руку моєму так званому хлопцю.

— Дуже приємно, — відповідає Філц. — А Ви, певно, Катерина, — звертається він до моєї мами.

— Так, синку, — з посмішкою відповідає жінка. — Я дуже рада, що ви нарешті змогли приїхали.

— Який синку, мамо? — незадоволено бурмочу я.

— Припини бурмотіти, Амеліє. Сідай в машину, — каже Руслан, займаючи місце водія.

Закочую очі і сідаю в автомобіль. Мені довелося сидіти між мамою та Даніелем, оскільки мій батько сів спереду. Усмішка з маминого обличчя не зникала весь час, тому я ледве стримувала себе аби закотити очі або щось сказати.

— Які в нас плани? — запитую.

— Ми вирішили провести декілька днів у бабусі, тож завтра туди поїдемо. Вона буде неймовірно рада тебе побачити, — відповів батько. — Даніель, як ти ставишся до часу, проведеного на природі?

Даніель не одразу, але зрозумів, що запитує мій батько. Особливо з моєю допомогою.

— Люблю природу, — відповідає хлопець і його рука торкається моєї, після чого він переплітає наші пальці.

Наші погляди зустрічаються і я піднімаю одну з брів, щоб він розповів мені про свою поведінку.

Тепер я знову не розумію його.

Він хитає голову, просячи нічого не запитувати і киває в бік батьків. Я без слів розумію, що Даніель хоче допомогти. Він не хоче, щоб у моїх батьків виникали якісь підозри.

Це все так дивно.

***

— Проходьте, любі, — промовляє мама, щойно відчиняє двері в квартиру.

Моя сім'я жила у 4 кімнатній квартирі. Окрім батьків тут жив мій молодший брат Олександр. Батьки вибрали йому українське ім'я, але в більшості зверталися до нього, як до Алекса.

— Привіт, — промовляє брат, виходячи в коридор.

— Привіт, — посміхаюся, обіймаючи його. — Як поживаєш? Дівчину вже знайшов собі?

— Не починай, — хмуриться брат і відходить.

Ми з батьками сміємося і роззуваємося. Тато бере мою валізу, Даніель свою, і ми прямуємо до моєї кімнати.

— Облаштовуйтесь, — промовляє мій батько, щойно відчиняє двері кімнати. — Ми з твоєю мамою будемо готувати обід.

— Гаразд. Дякую, тату.

Щойно тато зачиняє двері, я зітхаю і дивлюся в бік Даніеля.

— Що?

— Я тебе не розумію, — відповідаю. — Що з тобою коїться?

— Зі мною все гаразд.

— Тоді навіщо все це? Навіщо ти мені допомагаєш? Навіщо піклуєшся, якщо ми не разом?

Він зітхає і сідає на стілець, що знаходиться біля письмового столу.

— Я відчуваю, що винен, — відповідає хлопець тихим голосом. — Дуже винен перед тобою.

Сумним поглядом дивлюся на Даніеля і сідаю на ліжко.

Що нам, в біса, робити?

Після смачного маминого обіду та сотні розмов на тему нашого із Даніелем життя ми повертаємося в мою кімнату. Я дуже стомлена, тому що на відміну від Даніеля майже не спала в літаку.

Я абсолютно спокійно лягаю в ліжко, не замислюючись про те, що Даніелю може бути не комфортно зі мною.

Ми стільки разів спали разом, то що станеться зараз? Що змінилося?

Я чекаю, що він щось скаже, але хлопець мовчки лягає на інший бік ліжка.

Так ми і провели всю ніч у мовчанні.