Амелія

Стою перед дверима кабінету пані Вернер. Мене кидає то в жар, то в холод. Чому вона мене викликала? Що я зробила? Хоча я здогадуюсь. Нахабний Даніель Філц. Він міг дати розпорядження щодо мого звільнення. Противний, пихатий, зарозумілий і самозакоханий Даніель Філц..

Глибоко вдихаю, після чого тричі стукаю в двері. Чую коротке «Заходьте» і одразу ж відчиняю двері.

— Викликали, пані Вернер?

— Так. Сідай, Амеліє, — жінка жестом показує мені на стілець навпроти неї, тому я сідаю.

— Щось сталося? — питаю, порушуючи тишину.

Пані Вернер підіймає на мене погляд, залишаючи якісь папери на столі. Вона знімає окуляри для зору та кладе їх на ці самі документи, зітхаючи.

Схоже, що розмова буде не з найприємніших.

— Я розумію, що ти новенька і ще не знаєш всі правила. Мені дуже шкода, що твоє знайомство з паном Філцом не пройшло вдало, але за його наказом я мушу дати тобі перше попередження.

— Попередження? — перепитую.

— На перший раз тобі все пробачено, але якщо в тебе назбирається три таких попередження, то я змушена буду тебе звільнити.

— Пані Вернер, зачекайте. Це ж він винен. Він нахамив мені...

— Амеліє, — перебиває мене жінка. — Я знаю. У нього не найкращий характер. І, як я вже й казала, — мені шкода, але я нічого не можу з цим вдіяти.

Ми чуємо як відкриваються двері, тому майже одночасно дивимось туди. В кабінет заходить пан Нахаба, одягнений в чорні штани і білу футболку, та прямує до столу менеджера. Він стає поруч з жінкою, однією рукою опираючись на стіл, і дуже уважно розглядає мене.

— Ви вже ознайомили її з першим попередженням? — запитує Філц, кидаючи свій холодний, пильний та підозріло-спокійний погляд на пані Вернер.

— Так, пане Філц.

— Добре, — каже він і повертає погляд на мене. — Можеш бути вільна, як тебе там...

— Амелія Скотт.

— Байдуже, — говорить він і в мені пробуджується гнів. — Я не повинен запам'ятовувати всіх нахабних стажерів.

Я не витримую і гучно підіймаюсь. Стілець зі скрипом сунеться назад, а мої долоні лягають на стіл. Що він, в біса, робить? Йому подобається знущатись наді мною?

Що він за бос такий, якщо так відноситься до підлеглих? Ненавиджу таких людей. Даніель Філц точно буде в списку тих, кого я не люблю.

— До вашого відома, пане, як Вас там, — навмисно виділяю останні слова, щоб він відчув, як це неприємно, — у Вас немає жодної поваги до працівників.

— Амеліє, — попереджає мене одним тільки моїм ім'ям пані Вернер.

— Я тільки перший день тут працюю, а Ви ставитесь до мене так, ніби я Вам зіпсувала  життя. Можливо, у Вас був невдалий день, але це не привід зриватись на мені, — продовжую, хоча мені варто було б замовкнути.

— Друге попередження, пані Скотт, — відповідає хриплим голосом Даніель.

— Та хоч десять. Я краще знайду іншу роботу, аніж буду тут працювати. Знаєте... Хоча ні, ти не заслуговуєш того, щоб я зверталась до тебе на «Ви». Ти — зарозуміла, пихата людина. Я ще ніде не бачила такого відношення боса до своїх працівників. Я мріяла тут працювати ще коли була студенткою, але зараз розумію, що воно того було не варте, — дивлюсь на пані Вернер і пом'якшую голос. — Дякую Вам, пані Вернер. За все. Ви дуже хороша людина, — знову дивлюся на Філца, — на відміну від деяких.

Йду до дверей, говорячи «До побачення», відчиняю їх і ховаюсь подалі від очей Філца в коридорі.

Сьогодні досить дивний і напружений день.

Прямую до ліфту, де натискаю кнопку «1» і спускаюсь до ресепшену. Бідний Крістоф ще навіть не обідав. Нехай зараз піде, а я підміню його. Потім, коли він повернеться, я піду з готелю.

До того, як відчиняються двері ліфту, я намагаюсь заспокоїтись. Можливо, не треба було стільки всього казати. Я сама винна в тому, що втратила роботу. Напевно, моя мама буде розчарована в мені. 

Але я не могла вчинити інакше. Я ненавиджу, коли люди відносяться до мене, як до ганчірки. Мене виховували не так. Мене вчили вміти постояти за себе. Особливо старший брат, якому набридало вирішувати мої підліткові проблеми. Він з раннього віку навчив мене відстоювати свою думку, хоча в мене був мамин характер, і певна «база» в мене вже була.

— Як все пройшло? — запитує Крістоф, коли я підходжу до нього.

— Нормально. Йди пообідай. Я попрацюю.

— Впевнена, що все гаразд?

— Так. Йди.

Крістоф підозріло дивиться на мене, але нічого не каже і йде. Я опускаюсь на стілець і закриваю долонями обличчя.

Дурепа.

Потрібно знайти якийсь підробіток, допоки не знайду постійну роботу. Можливо, я влаштуюсь офіціантом в якомусь кафе, або, якщо пощастить, мене візьмуть консультантом в якомусь з магазинів. В гіршому випадку, касиром чи, можливо, буду роздавати листівки.

— Агов, пані Сміливість.

Опускаю руки і піднімаю погляд на Даніеля, який посміхається мені. Він поклав руки на стійку і розглядав моє обличчя. Коли цікаво цей хлопець знову встиг сюди прийти? Чому я не чула його кроків? Він що, якась незрозуміла всесвіту істота з магічними здібностями?

Можливо, так. Я б не здивувалась.

— Плакала?

— Я що, схожа на тих дівчаток, які плачуть через нахабних хлопців?

— Невже я дійсно такий поганий?

— Якби я провела ще декілька годин в твоїй компанії, то могла б з впевненістю сказати, що ти ще гірший.

Він починає дзвінко сміятись. В готелі так тихо, що здається, ніби він користується гучномовцем. На його щоках я помічаю милі ямочки, які, до речі, йому личать. 

Нахабний красень — ось ким був Даніель Філц.

— Ти кумедна, — каже він, перестаючи сміятись і посміхається мені найгарнішою посмішкою, яку я коли небудь бачила. — Залишайся в готелі, Амеліє.

— Що? — не вірю в його слова. — Після всього, що я сказала?

— Так. В мене дійсно був поганий день і мені не слід було викидати весь свій гнів на тебе. Завтра вранці підійдеш до пані Вернер, щоб вона оформила документи щодо твоєї роботи.

— А як же моє стажування?

— Ще одне слово і я передумаю.

— Зрозуміла.

Посміхаюсь йому і дякую. Він йде до ліфту, але зупиняється за два кроки до нього і повертає голову в бік, щоб мати змогу подивитись на мене ще раз.

— Наступного разу тобі не варто так зі мною розмовляти. Я не такий добрий, як тобі могло щойно здатись.

— Мені так і не здавалось.

Він знову сміється. Ці сміх та посмішка починають мені подобатись. Є щось в них таке, що я не можу зрозуміти. Щось чарівне і навіть щире, що зовсім не характерно для цього хлопця.

— Маленьке чортеня, — каже він і заходить до ліфту. — Гарного тобі дня, Скотті.

— Міг би й вибачитись! — кричу йому вслід.

— Ще чого, — кричить у відповідь він і двері ліфту зачиняються.

Чому він передумав? Можливо, пані Вернер якось вплинула на нього? Так, скоріше за все так і було. Вона напевно і мертвого переконає.

— Скотті? — перепитую вже в порожнечу і підіймаю погляд на двері ліфту..

Він щойно назвав мене... мило?

Дивний хлопець.

Проходить ще близько двадцяти хвилин, перш ніж з ліфту виходять Крістоф та Мія. Вони якось підозріло посміхаються і дуже швидко прямують до мене.

Крістоф займає своє місце поруч зі мною, а Мія зупиняється навпроти, по той бік стійки.

— Розкажи но нам про свої пригоди з паном Філцом, — каже Мія.

— Що? Звідки ви дізналися?

— Вашу розмову, в кабінеті пані Вернер, чула покоївка. Тебе звільнили?

— Ні. Він прийшов після тієї розмови одразу ж, як пішов Крістоф, і сказав, щоб я завтра прийшла підписати необхідні документи для роботи.

— Ти ж наче на стажуванні? — питає Крістоф.

— Не питай в мене нічого. Я й сама не до кінця розумію цю ситуацію. Ваш Даніель Філц дивний. Навіть дуже дивний.

— По шкалі від 1 до 10 за найдивнішим дивом, який він? — запитує Крістоф, посміхаючись.

— Немає такої цифри, щоб описати який він дивний, — відповідаю я і ми всі починаємо сміятись.

— Як щодо святкування твого першого робочого дня? — запитує Мія, щойно ми заспокоюємося.

— Я не проти, — кажу я.

— Чудово. Тоді о 4 годині зустрінемося тут, в холі. До речі, Крістофе, подзвони Джейку, нехай він приєднається до нас!

— Спробую, — відповів Крістоф і Мія пішла.

Ми працювали ще декілька годин, після чого прийшли двоє інших портьє і ми помінялись з ними. Крістоф і я вирушили до роздягальні. Ми швидко переодягнулись і пішли до холу, де на нас вже чекала Мія.

Біля ресепшену стояла якась дівчина, одягнена в чорну сукню, та розмовляла з портьє. Можливо, це гостя, а може й ні.

— Я забув телефон. Зачекайте мене тут, я зараз повернусь.

Крістоф біжить до роздягальні, а ми з Мією стоїмо, чекаючи його. Дівчина, що була за стійкою, прямує до роялю і я розумію, що вона тут працює. Вона зараз буде грати. 

Треба забиратися.

— Мія, — якомога спокійніше звертаюсь до неї. — Ходімо надвір. Тут якось прохолодно.

— Справді? — дивується вона. — Ну добре.

Я не хочу показувати, як сильно нервую, тому перша прямую до дверей. Виходжу на вулицю і намагаюсь вирівняти дихання. З кожним разом це стає все складніше контролювати. Панічні атаки все частіше вриваються в моє, і без того, неспокійне життя.

— Все добре, Амі? — питається Мія, кладучи руку мені на плече. 

Дивно, що вона скоротила моє ім'я.

— Так, все добре. Мені просто чомусь погано стало.

— Можливо, це через стрес сьогодні. Поруч з Даніелем я б і сама нервувала.

Посміхаюсь і погоджуюсь з її думкою. 

Вона не повинна знати справжню причину моєї поведінки. 

Ніхто не повинен знати.

— Ну що, ви готові? — запитує Крістоф, виходячи з готелю.

— Так, — відповідає Мія і ми прямуємо подалі від готелю. — А Джейк прийде?

— Та прийде твій Джейк, — сміється Крістоф. — Чого ти так причепилася до мене?

— Я просто запитую! Ми дружимо вже стільки років і я б не пробачила йому, якби він не прийшов!

Посміхаюсь, не перебиваючи їх і відчуваю, що дихати стає легше.

Потрібно щось із цим робити.