Амелія

Минуло ще дві години з того часу, як я вже була за стійкою після розмови з Федеріко. Від Даніеля досі не було жодної вісточки.

— Амелія, йди пообідай, — каже Крістоф, вимикаючи свій смартфон.

Сьогодні він, на диво, часто туди дивиться.

— Я поки що не хочу їсти. Можеш йти першим.

— Гаразд.

Він кладе телефон до кишені і знімає піджак.

— Що у тебе там? — киваю в бік кишені.

— Пам'ятаєш, я розповідав тобі про Астрід? — я киваю і він видихає повітря з легень. — Я в повному лайні. Не можу припинити думати про неї з того часу, як повернувся з відпустки.

Я посміхаюся і хочу щось сказати, але він перебиває мене:

— Не кажи нічого, бо я знаю, що ти хочеш сказати. Так, в мене є до неї почуття.

— То в чому справа? Зателефонуй їй.

— У мене немає її номеру. Ми видалили, коли бачилися востаннє.

— Хочеш сказати, що ти не запам'ятав його?

— Пам'ятаю кожну цифру, тому що навмисне вивчив в ніч перед від'їздом. Але я нічого не можу вдіяти з цим. Ми домовилися не заводити стосунків. Це був звичайний роман.

Крістоф йде обідати, залишаючи мене на самоті. У нього дуже сумний вигляд. Я ніколи не бачила його таким. Певно, Астрід дуже запала йому в серце.

Мій телефон починає дзвонити, що відволікає мене від думок про Крістофа та Астрід, і я швидко беру його до рук.

— Даніель?

— Привіт, — відповідає хлопець. — Вибач, що так довго не телефонував.

— Все гаразд?

— Так, — якось не впевнено і протягнуто відповідає він.

— Даніель? — хмуро промовляю.

— Я потрапив у невеличку ДТП, — якось винно відповідає хлопець. — Але не хвилюйся. Зі мною все гаразд.

— А Лара?

— Лару оглянув лікар і я відвіз її додому. Вона, як виявилося, вагітна від того покидька і перебуває в шоці.

— Вона не знала?

— Навіть не підозрювала.

— Мені так шкода її...

— Все буде гаразд. Батьки допоможуть їй.

— А що з твоїм авто?

— Невеличка подряпина. Все гаразд.

— Де ти зараз?

— В лікарні.

— Пане Філц, мені потрібно покласти Вам крапельницю, — десь біля Даніель лунає жіночий голос.

Трясця. Він збрехав?

— Даніель?

— Амелія, не хвилюйся. Дай мені декілька хвилин. Я зараз все поясню.

Він завершує виклик, залишаючи мене у шоковому стані. Дідько, невже він справді постраждав? Якого біса він не сказав?

Минає декілька хвилин, коли він нарешті телефонує знову.

— Що з тобою насправді? — запитую, навіть не слухаючи що він каже.

— Не хвилюйся. Я просто вдарився головою. За мною хочуть постежити декілька днів, але я вимагатиму, щоб пішов завтра.

— Даніель, трясця твоїй матері, це не жарти! Залишайся там, я зараз ж приїду.

— В тебе наче робочий день?

— Начхати. Тим паче, я думаю, що мій бос дозволить піти раніше до мого постраждалого хлопця? — запитую з хитрою посмішкою.

— Якщо хлопець щось отримає, то звичайно, що бос відпустить, — впевнена, що він зараз посміхається.

— І що хлопець хоче отримати?

— Залежить від того, що ти можеш запропонувати.

Посміхаюся дурнуватою посмішкою і збираю речі.

— Що тобі принести?

— Мені достатньо того, що ти приїдеш, — відповідає хлопець. — Але я б не відмовився від чогось смачненького.

— Гаразд, — посміхаюся. — Напиши мені в смс де саме ти знаходишся.

Він прощається і завершує виклик, після чого я телефоную Крістофу, і прошу, аби він поквапився. Після того, як він приходить, я пояснюю йому всю ситуацію і йду в кабінет до Федеріко. Він теж має знати, що мені потрібно йти. Нехай я і в стосунках з власником готелю, але попередити і відпроситися у менеджера потрібно.

Тричі стукаю, після чого чую коротке «Заходьте» і відчиняю двері.

— Містере Кастро, можна зайти?

— Хіба у вас не кажуть пане та пані? — запитує Федеріко, дозволяючи мені зайти.

— Так, але у тебе в Іспанії ж так не кажуть?

— У нас кажуть сеньйор або дон, — посміхається хлопець. — Але я хочу, щоб ти зверталася до мене тільки на ім'я. До того ж, я старше від тебе тільки на три роки.

— Гаразд, — посміхаюся, але потім згадую навіщо прийшла і посмішка з обличчя одразу ж зникає. — Я хотіла сказати, що мені потрібно йти. Даніель потрапив у ДТП і я їду до нього в лікарню.

— Господи. З ним щось сталося? — схвильовано запитує менеджер.

— Сказав, що трохи вдарився головою, — відповідаю. — Лікарі хочуть деякий час поспостерігати за ним.

— Якщо хочеш, я підвезу тебе, — відповідає Федеріко. — Мені все одно потрібно їхати.

— Ні, дякую. Я на таксі.

— Я наполягаю. Це найменше, що я можу зробити для свого боса — відвезти його дівчину.

— Гаразд, — посміхаюся. — Я буду готова за десять хвилин.

— Чекатиму тебе на паркінгу.

— Дякую, Федеріко.

Даніель

Лежачи на ліжку я весь час дивився на годинник. Вже минуло більше години, відколи дзвонила Амелія, що означає, що вона ось-ось має прийти.

Чую як хтось йде за дверима, після чого відчиняються двері і медсестра пропускає мою дівчину до палати.

— Привіт, — посміхаюся їй і підіймаюся.

— Тобі хіба не потрібно лежати? — вона кладе свою сумку на стільчик, а пакет на тумбу біля мого ліжка.

— Я під наглядом, а не прикутий до ліжка.

Амелія посміхається і я згрібаю її у свої обійми. Цілую у скроню і нарешті спокійно дихаю. Мені її не вистачало весь цей час.

— Я принесла тобі трішки фруктів. А ще Маркус передав їжі, — промовляє дівчина, вириваючись з обіймів і вибираючи їжу з пакету. — Поїж, будь ласка. Ти, напевно, голодний.

— Я голодний, але зовсім по-іншому, — тягну її за руку, хитро посміхаючись, і дівчина падає мені на коліна.

— Даніель, ми в лікарні, — хмуриться дівчина.

— Байдуже. Я сумував за тобою.

Цілую її в губи, міцно тримаючи за талію, щоб вона не втекла. Амелія спочатку намагається відштовхнути, але потім здається. З часом я послаблюю тиск на її талії і вона хутко підіймається.

— Трясця. Обдурила мене, — посміхаюся.

— В мене це дуже добре виходить, — так само посміхаючись, відповідає вона. — Тепер обідай, доки все не охололо.

Я важко вдихаю та видихаю повітря з легень, розуміючи, що вона перемогла і беру коробочку з надписом «м'ясо та картопля», після чого починаю їсти. Амелія в цей час щось пише в телефоні.

— Чому ти так довго їхала? — запитую, закидуючи черговий шматочок картоплі в рот.

— Я спочатку йшла до Федеріко, щоб попередити, що йду. А потім чекала, щоб він підвіз мене, — відповіла вона, не відволікаючись від екрану смартфона.

— Він тебе підвозив? — припиняю їсти, не зводячи з неї очей. — Кому ти там пишеш?

Вона закочує очі, відкладаючи телефон в бік і посміхається.

— Ревнуєте, пане Нахаба?

Шматок картоплі застрягає в горлі від її запитання і я кашляю, ковтаючи його і запиваючи водою.

— Не помри від ревнощів.

— Ти, маленьке чортеня, дійсно хочеш моєї смерті, — грізно спрямовую в її бік виделкою. — Не відходь від теми.

— Підвозив. І я тільки що відповіла йому, бо він запитувався про твій стан.

— Амеліє, мені не подобається твоє спілкування з ним. Він не дуже хороший хлопець.

— А мені не подобається те, як ти говориш зараз. Я ж не ревную тебе до привабливих медсестер, які весь день крутяться біля тебе.

— Я не... — злюся. — До біса. Просто будь обережна і не зближуйся з ним.

— А то що? Звільниш його?

— Амеліє, не випробовуй моє терпіння.

— Ну давай, — вона нагинається до мене. — Розкажи, що ти зробиш.

Виріз на її сукні відкриває гарний для мене вид на оголену шкіру та частину грудей, після чого я розумію її поведінку. Вона хоче вивести мене на емоції і чекає, що я зірвуся.

Цього не буде, чортеня.

Не так легко.

— Так я і думала, — посмішка стає більш хитрішою, після чого дівчина випрямляється.

Я відкладаю їжу і підіймаюся, кладучи руки по обидва боки від Амелії, роблячи пастку і тягну стілець ближче до себе. Наші обличчя залишаються в сантиметрах одне від одного, тому вона тягнеться губами до моїх. Я нависаю над нею і правою рукою торкаюся її щелепи, тим самим зупиняючи дівчину.

— Не грайся зі мною в ігри, чортеня. Все буде так, як захочу я, а не ти.

Її темно-карі очі з довгими віями уважно спостерігають за мною.

Я хочу це зробити.

Хочу відчути її.

Перш ніж зроблю щось ще, відпускаю дівчину і повертаюся до свого обіду. В голові пробігають думки щодо моєї перемоги і я посміхаюся, підіймаючи погляд на дівчину.

— Будеш? — запитую, вказуючи на їжу.

Вона киває і приєднується до мене.

Час нарешті втихомирити це чортеня.