Вислизаю з обіймів Даніеля та йду до кухні. Ця розмова не зможе відбутися, якщо я не заспокою себе хоча б маленькою порцією алкоголю.

Починаю шукати келихи для вина, але Даніель, здається, розуміє, що я хочу зробити, тому відводить мене до барної стійки, допомагає сісти, тримаючи за плечі, і сам витягує келихи. Хлопець також бере пляшку з вином і кладе переді мною, наповнюючи келих алкоголем. Він заповнює напоєм трішки більше половини обидва келихи і кладе пляшку на місце.

— Це все, що я тобі дозволю випити. Ця розмова має пройти в тверезому стані, а не так, як ти хотіла минулого разу.

Я сумно посміхаюся йому і дякую. Даніель сідає навпроти і уважно дивиться на мене. Я беру келих, роблю маленький ковток, і кладу його назад, на поверхню стійки, утримуючи двома руками. Починаю думати з чого ж почати. Відчуваю, як трусяться мої руки, тому підіймаю долоню і дивлюся на неї. Чоловіча рука накриває її і обіймає своїм теплом.

— Я з тобою, дівчинко, — тихо промовляє хлопець. — Якщо ти досі не готова, то не варто цього робити.

— Я готова, — відповідаю одразу ж, без всіляких вагань.

Важко видихаю повітря з легень і знову прокручую думки в голові. Сильніше стискаю руку Даніеля і опускаю очі до келиха.

Рік тому*

— Амеліє, поквапся! Фестиваль зараз почнуть без тебе! — злісно прокричала однокурсниця по той бік лінії, після чого завершила виклик.

Минулої весни моє життя було зовсім іншим, так само як і я. Повна безтурботність. Тоді я тільки-но закінчила навчання в університеті і шукала роботу.

На вулиці був другий день липня. День народження моєї подруги Христі, яка зараз знаходилася в Україні. Через іспити в мене не вийшло приїхати до неї вчасно, тому ми домовилися, що я приїду в перші вихідні після іспитів, тобто за два дні, і ми відсвяткуємо в нашій компанії друзів ії двадцять п'ятий день народження.

Сьогодні мене запросили одногрупники на фестиваль, де будуть виступати співаки та групи, більшість з яких я не знала, але все таки краще провести вечір з ними, ніж в квартирі, і плакати, бо студентське життя закінчилося.

Добігши туди, я хутко знайшла всіх і вже за декілька хвилин почали виступати перші групи. Час близився до сьомої години вечора.

Час, який я зненавиділа усім своїм серцем.

Я ледве почула як дзвонить мій телефон через гучну музику та галас. Подивившись на екран, я побачила ім'я свого друга, Руслана, який обіцяв не дзвонити ввечері. Я одразу ж почала підозрювати, що щось трапилося, інакше він би мене не турбував.

Якось, але я змогла вибратися з натовпу людей, хоча розуміла, що після цього своїх друзів я вже не знайду, і знайшла більш тихе місце.

— Привіт! Щось важливе?

— Так, Амеліє. Я зараз...

— Зачекай, не чую! — я біжу подалі і коли дістаюся більш тихого місця, то зупиняюся. — Тепер кажи.

— Я зараз в лікарні. Зі мною Василина та Настя. Скоро під'їдуть хлопці. Христя...

***

— Привіт, доню.

Мама зустрічає мене вдома, доки інші сплять. На ній немає обличчя, як і на мені. Радісна усмішка, з якою вона мене завжди зустрічала вдома, зникла безвісти. І хто зна, коли вона повернеться? Ще з мого підліткового віку вона знала Христю, яка жила у сусідньому будинку і часто заходила в гості разом з іншими. Для неї втратити Христину було майже рівним тому, як втратити власну доньку.

— Мамо... — шепочу я і потрапляю в їі обійми.

— Мені шкода, Амеліє. Це величезна втрата як для нас, так і для інших. Христина була хорошою дівчиною.

***

Сидячи в кімнаті Христі, кожен з нас мовчав. Руслан та Настя сиділи по обидва боки від мене, на ліжку Христі. Василина сиділа на підлозі, спиною спершись на робочий стіл. Влад сидів на стільці, а Павло стояв біля шафи з одягом. Кожен зараз думав про нашу Христю, яка була похована вранці. Ніхто з нас не зміг пролити сльози, тому що ми до цього без упину плакали. Сліз просто не залишилося. Плакали навіть хлопці, які здавалося б ніколи не показували свої слабкості перед нами.

— Що будемо робити? — спитала Василина.

Всі підняли очі на неї, хоча до цього дивилися на килим, стіни, та інші речі в кімнаті.

— Я не знаю, — тихо відповів Влад. — Наша компанія без неї вже не та.

— Я не хочу більше зустрічатися без Христі, — хрипло додала Анастасія, намагаючись зупинити сльози. — Відчуття, ніби ми її зраджуємо.

Вона була найбільш емоційною з усіх.

— Це все ти винна, — прогарчав Павло, дивлячись у мій бік.

— Паша, — гаркнув на нього Руслан, стискаючи мою долоню у своїй.

— У нас був план, який провалився через те, що ти не захотіла приїхати раніше. Якби не ти, то Христя б не сіла в той клятий автомобіль і не поїхала на інший кінець міста.

— Паша, припини, — втрутилася Василина.

— Кожен з вас в цій кімнаті це розуміє! Але всі мовчать!

— Годі! Заспокойся!

Влад опинився поруч з Павлом за лічені секунди і дав ляпаса, щоб той отямився.

— Припини! Ти робиш тільки гірше! Амелія ні в чому не винна!

Паша відштовхнув Влада і вийшов з кімнати, а потім і з квартири, гепнувши дверима.

З моїх очей лилися сльози, які зовсім не могли зупинитися.

— Амеліє, не слухай його. Ти знаєш, як йому важко зараз. Вона була його дівчиною. Ти ні в чому не винна, — тихо промовляє Руслан, забираючи мене у свої обійми. — Тихіше. Не плач.

Але я знала, що хлопець мав рацію. Я зіпсувала усі плани, які ми будували протягом місяця. В цей час ми мали бути у неї вдома і Христя б не сіла в той автомобіль, наражаючи себе на смертельну небезпеку.

***

Минуло майже два місяці. Наша компанія розпалася одразу ж після того дня. Я підтримувала зв'язок тільки з Русланом та Настею, які час від часу навіть заходили в гості і силою витягали мене на вулицю.

Настя познайомила мене з якимось хлопцем, якого звуть Андрій. Він іноді міг долучатися до нашої прогулянки і намагатися пожартувати, але сміялися усі, окрім мене. Я досі не могла прийти до тями в той час як інші намагалися продовжувати жити звичайним життям.

Андрій був спокійним хлопцем, привабливим, але іноді нав'язливим. Він хотів проводжати мене додому та купував нам з Настею кави, або ще чогось смачненького.

Так і минали дні.

На початку вересня я трішки почала приходити до тями. Руслан був зайнятий стосунками з Анною, тому що вони почали часто сваритися, Настя знайшла роботу, а мені доводилося проводити час вдома з сім'єю. Іноді старший брат міг тягнути мене надвір, на прогулянки з його друзями, або ж просто тільки з ним. Він знайомив мене з дівчатами, хлопцями, хотів, щоб я знову посміхалася, але я ніяк не могла цього зробити.

В якийсь час я почала добре спілкуватися з Андрієм. Він кликав мене на прогулянки, через що я почала сваритися з братом. Через декілька днів брат переїхав, а в мене залишився тільки Андрій. Він почав мені подобатися. Я не розуміла, як він огиди до нього я поступово переходила до кохання.

Шкода, що не розуміла. Можливо саме це мало вберегти мене.

Ближче до кінця вересня Андрій покликав мене на вечірку. В нас було щось типу початку стосунків. Я погодилася, але перед цим обговорила цю ідею з Русланом. Він пообіцяв піти зі мною, тому що не довіряв Андрію, який час від часу почав ігнорувати мої повідомлення, відволікаючи мою увагу фразою: «Вибач, у мене купу клієнтів. Не зміг відповісти».

Шкода, що я довіряла йому.

Руслан запізнювався на вечірку. Тут зовсім не було нікого з тих людей, кого я могла знати, окрім сестри Андрія та його найкращого друга. В той час як я прийшла, Андрій вже був у нетверезому стані.

Шкода, що я не пішла звідти, коли почала відчувати небезпеку.

Андрію стало погано. Я поклала паперовий стаканчик з газованим напоєм кудись на стіл і пішла з ним, бо думала, що йому треба допомогти.

Але ця допомога потрібна була мені.

Андрій привів мене у ванну. Принаймні так він казав. Я не зрозуміла, як хлопець затягнув мене до спальні, тому що не бачила самої кімнати, коли ми дісталися до дверей.

— Андрій... — насторожливо промовила я, відходячи назад.

«Треба тікати», — тільки ця фраза лунала в моїй голові.

У стані страху та шоку я мало що розуміла та пам'ятала. До тями я прийшла тільки тоді, коли Руслан підняв мене з ліжка, обгорнув оголені плечі своєю курткою і відніс з тієї клятої квартири.

— Руслан... — плачучи, промовила я.

— Все буде добре, — заспокоїв мене хлопець, кладучи в свій автомобіль. — Тихіше. Я поруч. Я не дозволю, щоб якийсь покидьок тебе образив, — він сів за кермо. — Я відвезу тебе додому.

— Ні! Тільки не туди! Не зараз! Прошу!

Руслан виконав моє прохання. Ми поїхали до нього і тільки коли я опинилася у його кімнаті я відчула себе у безпеці. Його старша сестра Юля весь час допомогала, і вони разом вклали мене спати.

Руслан ще довго просив пробачення за те, що не прийшов раніше. Він запевнив мене, що той виродок нічого не встиг зробити.

Після цього моє життя розкололося на дві частини.

Зараз*

Даніель сидів поруч зі мною, обіймаючи мене. Моя голова знаходилася на його грудях, в той час як губи хлопця припали до моєї скроні. Келихи вина досі були наповнені. Я не думала, що буду так розповідати все, ніби слова самі вислизають з мене.

Варто лише почати, а потім буде легше...

— Про це ще хтось знає? — тихо промовив Даніель.

Я похитала головою.

— Тільки Руслан та Юля.

— Чому ти не розповіла батькам? Або хоча б братові?

— Він майже не розмовляє зі мною. У нього свої проблеми. А батьки... я не хочу, щоб вони хвилювалися ще й про це. Стан здоров'я матері погіршився після смерті Христини і це могло тільки нашкодити їй.

— Моя сильна дівчинка...

Даніель нагнувся і доторкнувся до моїх губ. Тільки відчувши солоність поцілунку, я зрозуміла, що з його очей течуть сльози. І хто каже, що чоловіки не плачуть? Вони плачуть, але коли у них дійсно болить.

— Мені шкода, що ти через таке пройшла. Але ти не повинна замикатися в собі. Будь ласка. Ніколи більше. Принаймні не зі мною.

Я кивнула і дозволила йому допомогти мені дістатися до ліжка. Він нічого більше не казав, не розповідав про свої почуття щодо цього, але я відчувала все з кожним його дотиком. У кожному його поцілунку, в обіймах, у звичайних дотиках до шкіри, відчувалися біль та співчуття. Одночасно із цим я відчувалася щось ще. Щось, що люди називали коханням.

Він вклав мене в ліжко, так само як вкладав, коли я вибігла з готелю під зливу. Здається, що після цієї розмови між нами щось змінилося, хоча все наче було як і до цього.

Хлопець ліг поруч зі мною, обличчям до мене, і обійняв, накриваючи нас м'яким в'язаним пледом.

— З тобою більше нічого подібного не станеться. Я не дозволю, — прошепотів він, кладучи мою долоню на своє серце.

Це було мовчазним зізнанням у коханні.