Амелія

— Ти ж казав, що ми сьогодні повечеряємо, — бормочу я, коли хлопець веде мене до автомобіля.

— Ми повечеряємо, але не в готелі. Я знаю більш цікавіше місце, — Даніель посміхається і відчиняє переді мною двері свого автомобіля. — Прошу.

Я сідаю на сидіння, після чого він зачиняє двері і займає місце за кермом. Ми виїжджаємо з паркінгу і їдемо у незрозумілому мені напрямку. Так, звичайно, вулиці міста я вже встигла вивчити, але я не знаю куди мене хоче відвезти Даніель. Всі заклади в центрі, а ми їдемо подалі звідси, майже на край міста.

Галасливі куточки міста повільно змінюються на тихі, затишні вулички. Тут наче зовсім інше життя. Немає багатоповерхівок з квартирами, купи закладів та готелів, а лише двоповерхові будиночки, пофарбовані у різні кольори, з охайним подвір'ям.

— До кого ми їдемо? — запитую в нього.

— Я подумав, що якщо я був у твоєму домі, то тобі буде цікаво побути у моєму, — з посмішкою відповідає Даніель і повертає автомобіль вправо.

— Ти в моєму домі ще не був, тому що мій дім в Україні, — закочую очі з посмішкою. — Але так, мені справді цікаво дізнатися де ти живеш.

— Я тут досить рідко буваю, тому що більшість часу проводжу в готелі. Цей дім я купив більше року тому, бо розумів, що рано чи пізно в мене все одно буде сім'я.

Автомобіль сповільнюється біля гарненького будинку у темно-бежевому кольорі, який був оточений доглянутим подвір'ям. Даніель щось натискає і низькі ворота автоматично відчиняються, після чого ми в'їжджаємо на територію.

Цей будинок не був таким вишуканим, як я звикла бачити в Україні. Хоча я і звикла до життя у Словаччині, але я досі не могла припинити радіти через ці затишні будиночки. Від них віяло неймовірним комфортом, якого мені не вистачало останнім часом.

— Приїхали, — з посмішкою каже хлопець, виходячи з автомобіля.

Я виходжу одразу ж за ним і роздивляюся все краще. Темно-червоний дах, темно-бежеві стіни, коричневі двері та вікна, гарно підстрижений газон, на якому я не бачила нічого, окрім зелених кущів, трави та декоративних туй. Звичайний дім холостяка, що тут ще скажеш?

— Ходімо в дім, — Даніель бере мене за руку і відчиняє двері ключем.

Його будинок нічим не відрізняється від звичайного холостяцького лігва. Хіба що тільки тим, що тут трішки затишніше. Меблів було по мінімуму, жодної живої рослинки, окрім трьох папоротей у вітальній (це досить дивно виглядає), а ще тут присутні картини на стінах та якийсь особливий запах.

— Я піду на кухню. Треба закінчити готувати вечерю. А ти в цей час можеш оглянути будинок. Чи хочеш, щоб я тобі провів екскурсію? — запитує хлопець, йдучи до кухні.

— Я думаю, що впораюся з твоїм будинком, — посміхаюся йому і йду по коридору.

Загалом, будинок був невеликим. На другому поверсі була досить простора спальня, із чорними стінами та з меблями білого кольору: робочим столом, такого ж кольору стілець, шафою для одягу, плазмовим телевізором та двоспальним ліжком. Також тут була ванна кімната, як з ванною, так і душовою кабіною, туалетом та ще двома набагато меншими спальнями. Думаю, що вони для гостей.

Повернувшись на перший поверх, я знайшла ще одну ванну та туалет, а потім пішла до вітальні. З коридору я бачила тільки два великі чорні дивани та папороть, а окрім них тут ще був камін, плазмовий телевізор, який до речі був набагато більшим ніж той, що у спальні, і чорний рояль. Стіни були у темно-бежевому теплому кольорі (такий як будинок), а ще тут був коричневий ламінат та великий пухнастий килимок.

Я підходжу до роялю. Він абсолютно новий, тому що я можу побачити своє відображення на його поверхні. Даніель, певно, добре доглядає за ним. Хочу доторкнутися до нього, але мене відволікає чоловічий голос.

— Амеліє!

Чую, як мене кличе Даніель, тому поспішаю до кухні. Хлопець смажить щось на сковорідці (здається, м'ясо) і я мушу визнати, що пахне досить смачно. Він помічає мене, повертається і посміхається, йдучи на інший бік кухні.

— Пробач, що відволік, але хотів запитати, що бажаєш випити: вино, шампанське чи, можливо, текілу?

— Захоплюєшся текілою? — запитую з посмішкою і сідаю за широку барну стійку, де Даніель вже розклав столове приладдя, тарілки для їжі та склянки з водою.

— Її обожнює Маркус, коли приходить погостювати, — відповідає хлопець, дістаючи пляшку. — Ти коли-небудь пила її?

— Ні. Я намагаюся не захоплюватися алкоголем, — відповідаю хлопцю. — Але це не означає, що я його не вживаю. Так само як і не означає, що я часто вживаю.

— Жодних засуждень, — з посмішкою додає Даніель. — Що ж, сьогодні в нашому меню запечена картопля, стейки та овочевий салат. Сподіваюся, що тобі сподобається. А на десерт я попросив у Маркуса рецепт твого улюбленого тирамісу.

— Ти приготував це все сам? Навіть тирамісу? — здивовано та одночасно радісно запитую в нього.

— Навіть тирамісу.

Досі з усмішкою, він дістає картоплю з духовки і викладає на тарілку, після чого відносить до мене. Даніель закінчує смажити стейки, кладе на ще одну тарілку і також відносить сюди, сідаючи навпроти мене.

— Тобі не спекотно? — запитує хлопець, випиваючи води.

— Та наче ні. Можливо, тобі спекотно через те, що ти готував.

Він киває, встає зі стільця, і знімає футболку, закидуючи її на сусідній стілець. Хоч я і бачила його оголеним, але це видовище ніколи мені не набридне.

— Смачного.

Він привертає мою увагу тим, що починає класти собі їжу в тарілку, тому я відволікаюся від розглядання його напів оголеного тіла і роблю те саме, бо голодна. Даніель наповнює склянку водою, поки я вирішую спробувати їжу на смак. Спершу я кладу до рота картоплину, а потім шматочок м'яса.

— Дуже смачно, — ледь не присвистуючи коментую його старання. — Де ти так навчився готувати?

— Студентське життя, — з посмішкою відповідає хлопець. — Ну і декілька уроків від Маркуса.

Ми сміємося і продовжуємо вечеряти. Даніель пропонує спробувати текілу і я погоджуюся. Він підіймається з місця, йде до холодильника і дістає лимон та лайм.

— Що хочеш? — хлопець показує їх мені.

— Лайм, — відповідаю йому. — Не дуже люблю лимон.

— Навіть не любиш лимонад? — запитує хлопець, зачиняючи холодильник. — Це ж така смакота.

— Якщо він тільки з лимону, як це робить моя мама, то ні. Я люблю додавати туди багато апельсинів та побільше цукру.

Даніель нарізає лайм дольками, після чого бере сіль і повертається до мене. Цього разу він не сідає навпроти, а поруч, кладучи дошку з нарізаним лаймом та сільничкою біля нас. Перш ніж почати пити, він прибирає посуд і аж тоді нарешті розповідає, як пити текілу.

— Потрібно на зовнішню частину кисті руки між вказівним і великим пальцем насипати трішки солі, — паралельно з розмовою він показує як це робити. — Цими ж пальцями береш шматочок лайму, і в іншу руку текілу, — хлопець наливає в маленький стаканчик напій і бере його до рук. — Все просто: злизуєш сіль, випиваєш і закушуєш.

Даніель робить все точно так, як і сказав. Він майже не морщиться, коли випиває текілу та кусає лайм.

— Спробуєш?

Я згадую про зефір на відпочинку і посміхаюся, не викликаючи жодних підозр в нього.

— Так, але мій спосіб пити текілу краще. Перевіриш?

— Цікаво, — хлопець посміхається.

Я беру шматочок лайму і прикладаю йому до губ.

— Потримаєш для мене?

Даніель, здається, розуміє хід моїх дій і хапає зубами шкірочку лайма. Я тим часом наливаю текілу в склянку, після чого беру її до руки. Іншою я хапаю щіпку солі і сиплю її на оголене плече Даніеля, як можна ближче до шиї. З хитрою посмішкою я опускаюся до солі і повільно злизую її, після чого випрямляюся, випиваю текілу і торкаюся лайма своїми губами, забираючи його. Даніель торкається моєї щелепи рукою, іншою забирає лайм, і притягує для поцілунку.

— Чортеня, — шепоче він перед тим, як з'єднати наші губи.

Даніель поглиблює поцілунок, переплітаючи наші язики, і заривається пальцями у моє волосся. Я, не розриваючи поцілунок, підіймаюся зі стільця і повільно сідаю йому на коліна, обіймаючи ногами за талію. Хлопець важко дихає, коли я тягну його за пасма волосся, додаючи цим ще більше пристрасті.

— Хочу ще текіли, — шепоче Даніель, розриваючи поцілунок.

Він хапає мою футболку і підіймає вгору, залишаючи мене в бюстгальтері. Я посміхаюся, коли він розглядає оголену шкіру, після чого прикладає мені до губ лайм, так само як це робила я, і наливає собі в склянку текілу. Брюнет бере сіль і насипає щіпку на мою ключицю, після чого повільно злизує, легко кусаючи за шкіру, викликаючи в мене тихий стогін. Він вмить випиває текілу, забирає лайм і знову цілує мої губи.

Після цього я думала він зупиниться, але ні. Даніель знову сипе сіль, але вже на верхню частину грудей, не знімаючи бюстгальтера. Він не випиває текілу, не бере лайм, а просто цілує мою шкіру. Це все виглядає ніби муки, тому що хлопець не довзоляє мені керувати всім, або навіть поцілувати його. Він жадібно цілує і прикушує шкіру, іноді залишаючи ледь помітні почервоніння, які, здається, пізніше перетворяться на багряні синці.

Нарешті Даніель припиняє ці муки і повертається до моїх губ, підіймаючись зі стільця. Він не бере мене на руки, а просто веде в бік спальні. Добре, що сходинок в домі мало, інакше б ми ніколи не дісталися до кімнати. Хлопець відчиняє двері і, навіть не закриваючи їх, легко підштовхує мене своїм тілом до ліжка, після чого вкладає і нависає наді мною. Він не тягне довго, як минулого разу, і вже за мить ми вдвох залишаємося без одягу і я відчуваю його всередині себе. Даніель палко цілує мене, пришвидшуючись.

Цього разу все не так. Зовсім не так. Я майже не відчуваю ніжності, окрім поцілунків на шкірі. Тут тільки пристрасть та голод.

***

На годиннику була майже четверта ночі, але в моїх очах не було видно ні крапельки сну. Даніель вже давно заснув на іншому боці ліжка, втомлено дихаючи. А я досі не могла заснути через думки в голові.

Тихо підіймаючись з ліжка, я взяла із шафи для одягу сорочку, яка перша потрапила мені до рук, і вийшла з кімнати, по дорозі натягаючи тканину на шкіру. Опинившись на першому поверсі, пішла до кухні, де взяла свій телефон і увімкнула екран блокування.

Нагадування: 2 липня — день народження Христі.

В моїх очах накопичуються сльози. Мені не потрібно було це дурнувате нагадування, тому що я ніколи не забуду день народження найкращої подруги. Ця дата вже давно бігала мені перед очима, змушуючи мене згадувати події минулого літа. До цього дня залишалося більше тижня, а я досі не могла змиритися з тим, що сталося.

Вимкнувши телефон, я пішла до вітальні і сіла на диван. Безсоння вже давно було моїм хорошим другом, тому мені залишалося лише чекати, доки сон сам постукає і зайде до мене в гості. Мій погляд зупинився на роялі. Я не грала на клавішах відтоді, як Даніель вперше мене поцілував. Можливо, треба спробувати знову?

Підходжу до роялю, підіймаю кришку і торкаюся пальцями чорно-білих клавіш. Тихо і важко видихаю повітря з легень, тому що зараз, всередині мене, коїться справжня буря, яка зупиняється моментами напротязі всього року, але потім все одно продовжується.

Сідаю на стілець і починаю грати улюблену пісню подруги «It's Ok — Tom Rosenthal». Я пам'ятаю кожне слівце, але не можу промовити жодного, тому просто граю мелодію, проливаючи сльози.

Скільки ще часу мені доведеться плакати? Скільки сил в мені ще буде, перш ніж з цим буде покінчено?

— Амелія, — тихо промовляє Даніель, торкаючись моїх плечей позаду.

Я продовжую грати, бо майже завершила пісню. Хлопець не заважає і дозволяє мені це зробити, а потім я опускаю руки, кладучи їх на коліна і намагаюся зупинити сльози.

— Амеліє, поговори зі мною, будь ласка. Поглянь на мене. Я не можу дивитися на тебе в такому стані. Мені боляче. Я хочу допомогти, але гадки немаю як.

Я підіймаюся з місця і дозволяю йому відвести мене до дивану, де він вкладає мене, змушуючи лягти на себе. Моя голова торкається його грудей і я міцно обіймаю хлопця, отримуючи обійми у відповідь.

— Моя сестра вигадала «Годину слабкості». В цей час кожен міг розповісти про те, що його турбує і чому боляче в серці. Якщо хочеш, я вислухаю тебе. Я тут. Тільки, будь ласка, не йди від мене. Не зачиняйся в собі. Залишся тут. Зі мною.

Я залишаю поцілунок на його шкірі, збираючись з думками.

Здається, прийшов час для розповіді про моє минуле.