— Доброго ранку, — посміхаюся і потрапляю в обійми Крістофа.

— Доброго ранку, Крістофе. Як пройшла твоя відпустка?

— Я з'їздив до батьків, подорожував по містам Франції і знайшов неймовірно гарячу дівчину.

— Познайомиш? — міняю милу посмішку на хитру і отримую від нього таку ж у відповідь.

— Це був маленький літній роман, тому моя відповідь — ні. Ми припинили спілкування з Астрід як тільки востаннє бачилися.

— То її звати Астрід? — посмішка не зникає з мого обличчя.

— Трясця, — лається хлопець. — Я не повинен був цього казати... Так, її звуть Астрід.

— Розкажи про неї.

— У неї пряме світле волосся, яке вона обожнює заплітати у дві французькі коси, бліді губи, блакитні очі і миле ластовиння на щоках та носі. Вона нижче мене більше ніж на голову, тому постійно була на підборах, аж поки я не попросив її не мучитись.

Крістоф навіть не помітив, як на його обличчі розквітла закохана усмішка. Астрід, певно, вже вкрала його серце, але він ще цього не помітив. Я не сказала нічого. Нехай краще сам дійде до цієї думки.

Один з гостей попросив допомогти йому, тому Крістоф змушений був піднятися в його номер. Я тим часом переглядала останні новини, тому що мені було нудно.

— Привіт, — посміхається Маркус і я підіймаю на нього погляд.

— Привіт, — холодно відповідаю.

Я досі не знаю як реагувати на той факт, що Мія сама з його сином.

— Не знаєш де Даніель?

— Поїхав відвозити кошеня до ветеринара, — кажу, роблячи вигляд, що чимось зайнята.

— В тебе все гаразд?

Я мовчу, думаючи, що відповісти.

І в моїй голові зріє план.

— Все в порядку, — відповідаю йому. — Можеш мені розповісти про ваше студентське життя?

— Навіщо це тобі?

— Хочу краще дізнатися Даніеля.

Звичайно, що я збрехала.

— Є речі, про які тобі варто запитати саме в нього. Він надто мовчазний, тому краще поговори з ним про це.

— Тобі слабо.

— Мені? — в його очах запалюються вогники. — Ні.

— Слабо. Так само, як запросити дівчину на побачення.

— Легко.

— Тоді запроси на побачення Мію.

— Що? Навіщо?

— Слабо?

— Дідько, — він сміється. — Ти зведеш всіх в могилу своїм характером.

Я посміхаюся і хлопець йде до ліфту. До мене повертається Крістоф. Його очі кажуть все за нього — гість був не надто хороший. Підіймаю його настрій за допомогою маленького сяючого сонечка Мії, яка приносить нам кави і розповідає цікаву історію про одного з офіціантів, який ледь не зламав собі палець, відносячи страви гостям.

— Перепрошую, — ми троє чуємо чоловічий голос і Мія трішки відходить в бік. — Доброго дня, Амеліє.

Знову кур'єр з букетом квітів. Як же його звуть? Дідько, я забула. Здається, Раян. Так, точно Раян.

— Привіт. Знову квіти? — гірко посміхаюся і отримую букет.

Цього разу відправник влучив. Рожеві півонії. Мої улюблені. Де він цікаво знайшов їх? Начебто сезон на ці квіти вже завершився.

— Я повинен був доставити їх раніше, але не зміг. Пробач.

Я підписуюсь і віддаю букет Крістофу, який допомагає мені покласти їх у вазу.

— Гарного дня, — посміхається Раян і йде до виходу.

— Раян, — кличу хлопця і він обертається. — Мої улюблені квіти — рожеві півонії. Передай це відправнику.

Хлопець киває, посміхаючись, і йде.

Даніель

Я відвіз котика до ветеринара, якого ми з Амелією знайшли, і вирішив декілька справ стосовно закупівлі нових меблів для готелю, тому зі спокійною душею повертався туди. Сьогодні я пообіцяв Амелії повечеряти разом на даху і намагався якнайшвидше закінчити роботу, щоб не запізнитися. Не хотілося ображати дівчину, порушувати обіцянку і бачити її розчароване обличчя.

Заходячи до готелю я зустрів її та Крістофа за стійкою ресепшену. Вони розмовляли між собою та сміялися. Маркус казав мені, що Амелія подобається своєму другові, тому мої м'язи напружилися, коли я побачив як мило вони спілкуються. Але я знав — Амелія не дасть мені причин для ревнощів. Вона не така, як всі мої попередні захоплення. Дівчина була більшим, ніж звичайне захоплення.

Можливо, це і є те кохання, про яке всі кажуть?

— Доброго дня, — вітаюся, як зазвичай, не викликаючи жодних підозр, і йду до ліфту.

Щойно я опиняюся у своєму номері на мій телефон приходить смс-повідомлення.

Амелія: Все гаразд?

Я одразу ж пишу відповідь.

Даніель: Так. З ним усе буде добре.

Амелія: А як щодо тебе?

Даніель: Зі мною теж все добре. З тобою, як я бачив, теж. Чекаю тебе після роботи.

Амелія: Ревнуєте, пане Філц?

Я посміхаюся, розуміючи, що маленьке чортеня знущається.

Даніель: В мене є привід?

Амелія: Ні. І ніколи не буде, якщо я цього не захочу.

Проходить близько години, коли я виходжу з номеру і йду на кухню до Маркуса. Заходячи туди, я спостерігаю досить дивну картину.

Мія та Маркус разом розмовляють.

Вони не просто розмовляють, як це відбувалося завжди, тому що навіть за кілометр можна помітити, як Маркус посміхається і, здається, фліртує.

Після того, як Мія потрапила в готель, вона відкинула все минуле і розмовляла з ним виключно по роботі. Дівчина ніколи не показувала, що не хоче розмовляти з моїм другом після його вчинку. Вона ніколи не показувала свої справжні емоції: біль, сум та втому.

— То що скажеш? — чую голос Маркуса.

— Я подумаю про це, — відповіла Мія, скривлючи обличчя, після чого повернулася в зал.

— І що це було? — запитую в нього, хапаючи пляшку з водою.

— Запросив Мію в кіно, — відповів він, повертаючись до робочого місця.

— Що? Я пропустив час коли ти зацікавився нею?

— Просто посперечався з Амелією.

Я нахмурив брови, вимагаючи більш детальної розповіді.

— Не дивися так на мене. Вона взяла мене «на слабо», сказавши, що я не зможу запросити Мію на побачення.

— Тобто ти заради цього запросиш її на фальшиве побачення? Ти з глузду з'їхав.

Запрошувати дівчат заради суперечок було гидко. А враховуючи всю ситуацію — Маркус виглядав справжнім покидьком в очах Мії.

— Не будь таким занудою. Ти знаєш, що ти мене не зупиниш.

Звичайно, що знаю. Це я вже бачив у їхню першу зустріч. Результатом став маленький Нікі, як би це жахливо не звучало. Ніхто з цих трьох не заслуговував такого майбутнього.

— Марк, не роби дурниць.

— Ден, відчепися. Йди краще до Амелії. Вона не зрадіє, якщо ти спізнишся.

Амелія, трясця твоїй матері, це все ти винна.

Я нічого не відповідаю Маркусу і мало не вилітаю з кухні, тому що злий і хочу поговорити з дівчиною.

Я зустрів Амелію вже в номері. Вона прийшла на декілька хвилин пізніше ніж я і спокійно зайшла, тому що мала ключ-карту. Щойно вона хотіла мене обійняти, як я відійшов і сів в крісло, отримуючи від неї здивований погляд.

— Що трапилося? — запитує дівчина, не зрушуючи з місця.

Я намагаюся не злитися так, але не виходить. Відкриваю міні-бар і хапаю маленьку пляшку з віскі, випиваючи напій прямо із неї. Кладу пляшку назад і суворо дивлюся на Амелію.

— Навіщо ти це зробила?

— Що зробила? — запитує вона, а потім миттю на її обличчі з'являється порозуміння. — Ти про Маркуса, чи не так?

— Саме так, — я підходжу до дівчини впритул, із досі суворим поглядом. — Я просив тебе не лізти в це лайно. Нехай самі між собою вирішують свої справи. Якщо Мія захоче, то вона все розкаже Маркусу.

— Я просто хотіла допомогти! Мія моя подруга!

— Хотіла допомогти? — майже кричу. — Тобі вдалося! Молодець! Тому що Маркус тепер не зупиниться, доки не отримає чого захоче! Я не зможу його вмовити не лізти до неї. Він наче гравець.

— Мені шкода! Я не знала про це! — роздратовано і одночасно співчутливо каже дівчина. — Але я хочу, щоб у Нікі була справжня сім'я, а ти одразу ж кричиш на мене!

— Тому що ти не вмієш думати, перед тим як щось казати!

Трясця. Дарма я це ляпнув.

Роздратоване обличчя дівчини вмить міняється на розчароване, ніби я вдарив її ножем у спину. Я майже відчуваю цей біль у своєму серці.

— Амелія, я не хотів...

— Ні. Саме цього ти й хотів, — перебиває мене дівчина. — Так, я не подумала, я знаю це, але можна було спокійно сказати, а не поливати мене брудом. Ти сам казав, що потрібно бути чесними один з одним і намагатися вирішувати все разом, і що ти зробив? Ти зробив все з точністю навпаки, Даніель.

— Я...

— Поговоримо про це, коли заспокоїшся і, можливо, вибачишся, тому що ти, якщо не помітив, досі цього не зробив.

Вона обертається і йде до дверей, але в мені наче щось перемикається і я хапаю її за плече, повертаючи до себе, після чого міцно і пристрасно цілую, тримаючи дівчину однією рукою за шию, а іншою за талію, штовхаючи до стіни.

— Мені шкода, — тихо промовляю я, перериваючи поцілунок. — Пробач мене. Я дуже розізлився на те, що ти не послухалась.

— І ти пробач. Я не повинна була цього робити, — відповідає Амелія, тягнучись для ще одного поцілунку.

Щоразу вона мене дивує. В перші дні нашого знайомства вона була колючою, запальною та гострою на язик дівчиною, від якої не можливо було знайти спокій. Щойно я дізнався Амелію ближче, то розумів, що це лише частина її справжнього характеру.

Поруч зі мною дівчина ніби танула, ставала, як те кошеня, милою. Вона шукала постійної уваги і бажала бути коханою. Не знаю, чи зможу дати їй останнє, але намагатимуся. Я точно знав, що не міг відпустити її. Навіть уявити не можу своє чортеня в чужих чоловічих руках. Нехай це назвуть ревнощами, власництвом, чи ще чимось, але я хотів її тільки для себе.

Амелія

Даніель цілував мою шию, тримаючи мене за талію і одночасно з цим притискаючи до стіни. Я важко дихала і ніяк не могла прийти до тями, тому що поруч із ним я не могла відчувати себе — тільки його. Хотілося бути покірною, але я більше любила виводити його на емоції та бачити іншу сторону Даніеля, яка щоразу дивувала, збуджувала та змушувала мене закохатися в нього більше.

Чорт, я справді закохалася.

Він зняв з мене футболку, припадаючи поцілунками до ключиці і забуваючи, що пообіцяв сьогодні вечерю. Але кому в біса вона зараз потрібна? Думаю, що це може зачекати або взагалі відбутися іншого дня.

Я тягну його за волосся і торкаюся його губ своїми, тому що мені сподобався смак віскі, який він пив. Можливо, вдасться його вмовити якось налити мені. Але про це згодом. Зараз я хочу відчувати його тіло та поцілунки, а ще самого Даніеля. В такі моменти здавалося, що він оголює переді мною не тільки своє тіло, а й душу, нехай і ніколи не ховав її від мене.

Я хочу зняти його футболку, але він не довзоляє. Хлопець бере мої зап'ястя в свої руки і затискає над головою, торкаючись мого чола своїм та зажмурючи очі.

— Зачекай, — промовляє він. — Зупинимося на цьому. Сьогодні ми повинні повечеряти разом.

— Це може зачекати, — відповідаю і тягнуся своїми губами до його.

— Ні-ні, чортеня, — посміхається Даніель, розплющуючи очі. — В мене є дещо цікавіше. І це не може чекати.

— В такому разі я не проти зачекати, — він тихо сміється і залишає на губах короткий поцілунок.

— Вдягайся і ходімо, — хлопець відпускає мої руки і підіймає з підлоги футболку. — На тебе чекає сюрприз.