Амелія

Прокинувшись одразу ж після того, як пролунав будильник, мені потрібно було близько сорока хвилин, щоб привести себе в порядок, поснідати і вирушити на роботу. До 07:00 залишалось ще п'ятнадцять хвилин. Впевнена, цього часу мені вистачить, щоб переодягнутись в робочу форму.

З чорного входу я заходжу до коридорчику, де на мене вже чекав Крістоф, тримаючи в руках мою форму.

— Доброго ранку, стажерка, — посміхнувся хлопець і вручив мені її.

— Доброго ранку.

— Переодягайся і підемо до ресепшену, — він показує вказівним пальцем на двері, які, скоріш за все, вели до роздягальні.

Я подякувала йому і швидко переодягнулась в форму. Вона була дуже гарна. Через те, що готель був виконаний в коричневих тонах, то власник напевно і вирішив, що форма повинна бути підходяща. На мені була коричнева спідниця із завищеною талією, такого ж кольору укорочений піджак без жодного ґудзика, чорна  футболка і чорні туфлі на невисокому підборі. У хлопців були коричневого кольору брюки та піджак, і чорна футболка з чорними кросівками.

Вдосталь роздивившись своє відображення в дзеркалі, я зав'язала низький хвіст. В мене було гарне темно-коричневе пряме волосся, довжиною майже до поясу. Стрижка півколом, тому найкоротші пасма волосся були майже до підборіддя.

Свої речі я поставила в шафку, відведену для мене, і зачинила її на ключ, який поклала до кишені. Туди ж я поклала й телефон, а інші речі залишила в шафці. Покінчивши з цим всім, я пішла до ресепшену, де на мене вже чекав Крістоф.

— Я вже подумав, що ти злякалась і не прийдеш.

— Я не боюсь такої легкої роботи.

— Побачимо, що ти скажеш через два дні, коли тут поселиться три сім'ї італійців.

Крістоф посміхнувся мені і зав'язав краватку на шиї, після чого поправив бейджик.

— Поки що будеш тільки спостерігати за роботою. Пізніше, я тобі дозволю все зробити самій. Добре?

— Так.

Поки ми розмовляли, дворецький відчинив двері для двох дівчат. На вигляд їм було не більше 25 років, хоча хто зна, можливо, тут було використано багато косметики і тому вони здавались молодше, або старше.

— Доброго дня. Раді вас вітати в «D&B hotel». У вас бронь? — запитує Крістоф.

— Добрий день. Так, на ім'я Андреа Фогаш,  — відповідає одна з дівчат.

— Хвилинку.

Пальці хлопця швидесенько бігають по клавіатурі, набираючи ім'я та прізвища, після чого він посміхається і просить паспорт у дівчини. Далі, він звіряє всі дані з комп'ютером і заповнює необхідні йому рядки, після чого повертає дівчині паспорт.

— Ваш номер 196. Це четвертий поверх, — додає Крістоф, кладучи на стійку ключ-карту від номеру. — Гарного вам відпочинку, пані.

Дівчата посміхаються йому, дякують та йдуть до ліфту.

— Як я й казала раніше — тут нічого важкого, — відповіла я. — Декілька кнопок натиснути і все.

— Декілька кнопок? Тоді я піду по каву, а ти залишайся тут і приймай гостей.

— Добре.

Крістоф думав, що може мене налякати, але в цій роботі дійсно немає нічого важкого. До того ж, я не з лякливих дівчаток.

Він ще декілька секунд дивиться на мене, після чого йде. Я стою, роздивляючись хол. Справа від мене стоїть рояль, до якого мої пальці дуже хочуть доторкнутись, але я стримую себе і згадую жахливі події річної давності.

***

— Доню, можливо, не потрібно цього робити? — перепитує моя матір.

— Ні! — кричу я, задихаючись від сліз. — Я ніколи більше не заграю на ньому. Продайте його, до біса!

— Амелія, припини. Ти ж так любила на ньому грати... — каже батько.

— Я більше не буду! Залиште мене!

Йду до кімнати і гучно закриваю двері. Торкаюсь спиною дверей, після чого з'їжджаю вниз, ховаючи обличчя в своїх колінах.

Це я у всьому винна.

Якби не моя любов до музики, то Христя б зараз була поруч.

***

— Агов!

З роздумів мене виводить чоловік, який стоїть навпроти мене. У нього було темно-коричневе волосся, зовсім як у мене, стрижка «Британка», неголена декілька днів борідка, світло-карі очі та пухлі рожеві губи. Йому було не більше тридцяти. Одягнутий був в білу сорочку та чорні брюки, а чорний піджак він тримав у руці, якою тримав свою чорну валізу. Також, у нього були чорні сонячні окуляри на обличчі.

— Так, пробачте... Вітаю Вас у...

— Просто дай мені ключі від мого номеру. Не витрачай мій час дарма, — відповідає чоловік.

Дуже нахабно з його боку. Хмурюсь, тому що я вперше його бачу і навіть не знаю про що він говорить. Дивний чоловік.

— Пробачте, але Ви по-хамськи відноситесь до мене. Я не знаю, який у Вас номер. Мені потрібен Ваш паспорт, щоб поглянути.

Хлопець трішки опускає вниз голову, щоб розгледіти мене, не знімаючи своїх окулярів, і посміхається.

— Ти новенька, так?

— Якщо і так то що? Хто Вам дав право розмовляти так зі мною? Ви зовсім мене не знаєте, а вже так погано ставитесь.

— Зарубай собі на носі, новенька: ти тут надовго не затримаєшся, якщо і далі будеш так зі мною розмовляти.

— Пане Філц, доброго дня! — його перериває Крістоф, який одразу ж кладе руки мені на плечі і відводить в бік. — Пробачте. Амелія ще тільки вчиться, — каже він і клацає мишкою. — Ось ключ від вашого номеру. Гарного Вам відпочинку.

Чоловік бере ключ-карту і дивиться на мене востаннє, після чого хапає свою валізу і йде до ліфту. Щойно дверцята зачиняються, усмішка на обличчі Крістофа зникає, і він повертається до мене, розширивши свої очі.

— Ти здуріла?

— А що я не так зробила? Він нахабно до мене відносився, от я йому й відповіла.

— Амеліє... — Крістоф доторкнувся долонею до свого обличчя і втомлено протер пальцями очі, зітхаючи. — Це був власник готелю — Даніель Філц.

Тепер мої очі розширились від шоку. Чорт! Я хамила власникові готелю в перший робочий день?! Якою ж дурепою потрібно бути, щоб таке зробити?

— Я не знала, — тихо відповіла я. — Але знаєш, я не шкодую про це. Він перебив мене. До речі, доволі грубо.

— Повір, що йому байдуже, хто перший почав. В його думках винна ти і він може тебе запросто звільнити.

— Та ким він себе вважає? У нього навіть поваги до своїх працівників немає.

— Добре. Проїхали. Повертаємося до роботи.

Крістоф розчаровано сідає на стілець і дивиться на мене. Лише тепер, я помічаю, що він так і не взяв кави.

— Ти ж наче хотів кави?

— На твоє щастя, я ще був поруч, коли ви почали сваритись. Тебе дійсно зараз цікавить кава? Я б на твоєму місці думав про роботу.

— Так. Ти, мабуть, маєш рацію.

Ближче до обіду Крістоф сказав, що я можу піти на кухню і пообідати. В цей час годують персонал. Звичайно, мені було страшно самій йти, але він не може залишити ресепшн без нагляду. 

Піднявшись на другий поверх сходами, я пішла на кухню. Тут вже почав сходитись персонал готелю і брати собі їжу. Вибір не був дуже великим, зате були хороші порції. Хоч власник і грубіян, але на своєму готелі і працівниках не заощаджує.

— Ти новенька?

Піднімаю погляд на дівчину, яка звернулась до мене. В неї фарбоване пряме волосся в карамельний колір, карі очі, з крапелькою сірого кольору, та чарівна посмішка. Не знаю чому вона звернулась до мене, але відчуваю, що з нею буде цікаво.

— Так. Мене звуть Амелія.

— Мія, — відповідає вона і протягнула руку. — Ходімо, я тобі тут все покажу.

— Зачекай, я не впевнена...

Але Мія мене не слухала. Вона схопила мене за руку і потягнула до кухаря, який роздавав працівникам обіди.

— Нам дві порції, Нік.

— Зрозумів.

Хлопець посміхнувся і хутко поклав їжу на тарілку, після чого віддав нам. Їх взяла Мія і понесла кудись, в той час як я взяла дві склянки апельсинового соку і намагалась наздогнати її. Вона була досить швидка, не дивлячись на її невисокий зріст. Мені було важко встигнути за нею. Вдалось це тільки тоді, коли вона вже сідала в якомусь кутку.

— Сідай, — каже мені рудоволоса і бере виделку.

І коли вона тільки встигла взяти прибори? Я дивуюсь з цієї дівчини.

Сідаю навпроти неї і теж беру виделку, починаючи їсти. На обід тут було картопляне пюре з овочевим салатом і відбивні з курячого м'яса.

— Ти мені вибач, якщо я така нав'язлива і прудка, — додає дівчина, з напів набитим ротом. — Я просто дуже люблю розмовляти з людьми. Я знаю всіх і кожного в цьому готелі.

— Навіть Філца?

— Навіть його, — відповідає вона якось нахмурено. — Я працюю тут ще з того часу, як відкрився цей готель.

— І що ти можеш про нього розповісти?

— Він дивний. Іноді його рішення зовсім нелогічні, легковажні і дурні, проте свою роботу він виконує дуже добре. Але він хороший. Якщо виникають якісь проблеми у персоналу, він допомагає. Одного разу він без жодного запитання виписав мені премію 1000 євро, тому що мені потрібні були гроші на ліки для сина. Даніель випадково почув мою розмову з лікарем і підійшов до мене, просячи номер карти.

— Справді?

— Так! Я тоді дуже сильно здивувалася і хотіла відмовитись, але він не дозволив. Сказав, що нічого важливішого за сім'ю немає.

— Не може він бути такий ідеальний.

— Я й не казала, що він ідеальний. За три роки, що я тут працюю, у нього було дуже багато жінок. Ні з однією з них він не був більше ніж три тижні. Більшість вже через тиждень йшла.

— То він в нас гравець?

— Я б не сказала. Йому просто не щастить в коханні. За останній рік у нього навіть нікого й не було.

Поки ми обговорювали Даніеля, наша їжа вже майже охолола, тому ми вирішили доїсти все якомога швидше.

Я думала про власника готелю. Невже він в справді такий добрий? Цікаво, якби в мене були б якісь фінансові проблеми, він би мені допоміг?

— Про що думаєш? — питається Мія.

— Ні про що.

Ну не буду ж я їй казати, що думаю про нахабного власника, у якого немає навіть краплі поваги до мене?

— Вибач. Неправильно поставлене запитання. Про кого ти думаєш?

Я мовчу, перебираючи огірок та перець. Мія трішки дивна. Вона знає мене менше 30 хв, а вже задає такі питання.

— Напевно, це Крістоф, — роздумує в голос вона і потім посміхається. — Точно він. Я бачила, як він на тебе дивиться.

— І які він на мене дивиться?

— Закохано.

— Ні, ні. Ти що? — соромлюсь я. — Ми знайомі тільки добу.

— О так. Я все бачила, — сміється рудоволоса. — Повір, він дуже зацікавився тобою. Це видно по його очах.

— Дурня якась.

Беру порожні тарілку та склянку, після чого відношу їх жінці, що мила грязний посуд. Мія робить те ж саме і ми разом виходимо з кухні.

— Вір, не вір, але я все бачила, — відповідає вона.

— Хіба у вас немає правила про заборону службових романів? — перепитую я.

— Є, але воно дурне, — відповідає Мія.

— От і все. Я не збираюсь мати з Крістофом будь-які стосунки, окрім дружніх, — відповідаю я. — Ти, до речі, де працюєш?

— Я директор ресторану, — відповідає Мія і посміхається.

— Це чудово.

Це дійсно чудово. Тому що я не буду її часто бачити. Вона занадто балакуча і активна для мене.

— Тоді бувай, — кажу я, коли двері ліфту зачиняються.

Що за день?

Спустившись вниз, я пішла назад до ресепшену. Крістоф заселяв нових гостей, тому я сіла поруч з ним на стілець і спостерігала за його роботою.

— Гарного вам дня, — посміхнувся він, віддаючи якомусь чоловікові паспорт та ключ-карту.

Вони всі пішли до ліфту, після чого Крістоф нарешті подивився на мене.

— І що? Як справи?

— Чудово, — саркастично відповіла я.

— Щось не так? — він присів навпроти мене так, що наші очі виявилися на одному рівні.

— Познайомилась з якоюсь Мією.

— Не продовжуй. Мені вистачить, — засміявся він. — Надокучала?

— Так! Вона мене завалила купою запитань!

— Впізнаю Мію, — знову засміявся хлопець. — Але вона хороша.

Нашу розмову перервав мій мобільний, по якому хтось дзвонив. Дивно, але мені зазвичай ніхто не дзвонить вдень.

— Це пані Вернер, — кажу я, боячись.

— Все буде добре. Піднімай слухавку, — відповідає Крістоф, піднімаючись.

— Так, пані Вернер?

— Амелія, зайди, будь ласка, до мене. Негайно.

Після цього вона не дочекалась моєї відповіді, а одразу ж кинула слухавку.

— Щось сталось?

— Вона сказала зайти до її кабінету, — відповіла я, піднімаючись зі стільця.

— Все буде добре. Не хвилюйся. Біжи.

— А як же ти? Ти навіть не пообідав.

— Амелія, йди вже!

Я ще декілька секунд витріщалась на Крістофа, після чого все ж таки пішла до ліфту, натискаючи кнопку з цифрою 3.

Чому вона мене покликала? Та ще й з такою злістю говорила?