Прокинувшись вранці, я не одразу зрозуміла, які події сталися минулого вечора. Але коли до мене дійшло, що я накоїла, то перше, що я відчула — паніка. Я знаю, що метою мого походу до Даніеля у нетверезому стані було розповісти про події річної давності, але, трясця, я дійсно це зробила?

Взуваючи кросівки, які знаходилися біля мого ліжка, і які скоріше за всього з мене зняв Даніель, я думала як мені швидко звідси втекти. Вихід був тільки один і я дуже сподівалася, що мені не доведеться побачитися із Філцом.

Почувши як у ванній кімнаті почала шуміти вода, я зрозуміла, що ось він — мій шанс!

Тихо відчиняю двері спальні, виходжу, знаходжу у вітальні свою сумочку і тільки-но збираюся йти, як двері ванної кімнати відчиняються!

— Доброго ранку, — каже Даніель, опиняючись переді мною у всіх красі.

Він не просто стоїть! Даніель вдягнутий тільки в штани! Без футболки чи сорочки!

— Вдягнися, — кажу йому, хутко відводячи погляд.

— Ти зібралася тікати? — він ігнорує моє прохання і підходить ближче, швидко розглядаючи мою сумку та кросівки.

— Ні, просто йду додому, — відповідаю йому я.

— Брешеш, чортеня, — хлопець посміхається і його великий палець лягає мені на підборіддя, повертаючи обличчя до Даніеля. — Подивися на мене.

Я не дивлюся. Мій погляд досі гуляє по вітальній.

— Амелія, будь ласка, — просить він і я одразу ж дивлюся йому в очі. — Я хочу поговорити з тобою. Залишся. Поснідай зі мною.

Я збентежено дивлюся йому в очі і боюся сказати хоч щось. Його світло-карі очі намагалися проникнути в мою душу, крізь кам'яну стіну, яку я будувала тижнями навколо свого серця, але у нього не виходило. Я не хотіла, щоб він бачив мене іншою. Я не хотіла, щоб він бачив мене справжньою.

Я не хотіла довіряти йому. Але він хотів саме цього.

— Гаразд. Але після сніданку я одразу ж піду додому.

— Як забажаєш.

Він відпустив моє підборіддя, але тієї ж миті схопив мене за руку. Напевно, щоб бути впевненим в тому, що я не втечу від нього.

Він взяв футболку і відвів мене на дах, де знаходилася тераса, після чого посадив на одне з крісел. На столі вже був сніданок, тому я навіть не здивувалася цьому. Швидше за все, йому допоміг Маркус.

Я мовчки розпочала снідати, поки Даніель розглядав мене. Я добре пам'ятаю, що сказала йому, і це мене лякало. Яка буде його реакція? Що він після цього зробить?

— Ти ще довго так витріщатимешся на мене? — запитую я, не витримуючи напруги між нами.

— Я намагаюся зрозуміти, як таку гарну дівчину могли... — він різко замовчав, кулаком прикриваючи рот.

Я теж мовчала, переставши снідати. Ми дивилися один на одного, але кожен по-різному. Я — зі страхом, а він — із нерозумінням ситуації.

— Я навіть вимовити цього не можу. Дідько, — він втомлено розтирає долонями обличчя і знову дивиться на мене. — Я не проситиму, щоб ти мені все розповіла. Я хочу, щоб ти це зробила, коли дійсно цього сама захочеш. Але якщо ти думаєш, що я відвернуся від тебе після цього, то моя відповідь — ні. Якщо ти думаєш, що ти зіпсована — ні. Якщо ти думаєш, що ти винна в цьому — ні. Якщо ти думаєш, що ти не заслуговуєш на кохання після цього — ні. І ці «ні» можна продовжувати ще вічність, Амеліє. Ти прекрасна така, яка є. Тобі не зашкодить той бовдур, у якого проблеми із жіночою увагою, і який не розуміє, коли йому відмовляють.

Я ледве стримую в собі сльози, коли підіймаюся зі свого місця і йду до Даніеля. Він хоче теж підійнятися, але я йому не дозволяю це зробити. Я сідаю поруч із ним і обіймаю.

— Дякую, для мене це дуже важливо, — кажу я. — Але мені важко комусь довіряти. Мені потрібно дуже багато часу.

Він теж обіймає мене, гладячи мою спину своїми холодними долонями і заспокоюючи теплими словами. Я навіть не помічаю, як він пересаджує мене до себе на коліна і міцніше обіймає.

***

Минуло два дні після мого зізнання Даніелю. Він іноді писав мені, запитуючи як мій настрій та чи все добре.

Одного вечора, збираючись на роботу, я отримала дзвінок від пані Вернер. Вона побажала мені швидкого одужання і сказала, щоб я не хвилювалася на рахунок роботи. Спочатку я здивувалася, тому що не розуміла про що вона говорить. Доки мені в ту саму мить не надіслав смс-повідомлення Філц.

Даніель: О п'ятій я заїду за тобою. Збери необхідні тобі речі на три дні.

Я запитала: «Навіщо?», але він не відповів мені. Тому не залишалося нічого, окрім того, аби послухатися його.

Вдягнувши білу літню сукню, я рівно о п'ятій годині вийшла надвір, де на мене вже чекав Даніель. Він вийшов з автомобіля, поклав мою сумку в багажне відділення автомобіля і відчинив мені дверцята.

— Куди ти мене везеш?

— Це сюрприз. Побачиш, коли приїдемо.

Сідаю в його автомобіль, після чого Даніель швидко обходить його і займає місце за кермом. Ми від'їжджаємо і прямуємо в зворотній бік від міста.

— Куди ти мене везеш, Даніель?! — не вгамовуюся я.

Він продовжує мовчати.

— Зупини автомобіль! — гучніше кричу я і б'ю кулаком по дверях автомобіля.

— Трясця, — лається хлопець і зупиняє автомобіль, після чого повертає обличчя до мене. — Чого ти так кричиш?

— А що мені ще робити?! Ти — незнайома мені людина, везеш мене дідько знає куди! І ще, зовсім не реагуєш на мої запитання!

Я замовкла, очікуючи його відповіді, але він тільки посміхнувся і дістав з бардачка якийсь буклет, віддавши його мені.

— Сьогодні я хочу, щоб ти навчилася довіряти мені. І не тільки мені, — каже Даніель, знову виїжджаючи на трасу.

Я почала розглядати буклет, аби вбити час.

Це була реклама відпочинкового комплексу, де знаходилися будиночки для проживання цілих сімей, із ресторанами, басейнами та пропозиціями з різними видами екскурсій.

То він везе мене на відпочинок? Серйозно?

Їхали ми близько години, аж поки нарешті дісталися до будинку, який орендував Даніель на вікенд.

Хлопець зупинив машину, взяв ключі і вийшов з машини, йдучи до багажного відділення. Звідти він взяв мою сумку з речами, свою, і ще два пакети. Я теж вийшла, і пішла до нього, аби забрати сумку.

— Ні. Я сам, — каже хлопець, закидуючи собі її на плече.

Я трішки нахмурилася, на що він посміхнувся і пішов в будинок. Мені не залишалося нічого більше, окрім йти за ним.

В домі був шум. Точніше декілька різних голосів та голосний чоловічий сміх. Даніель відніс на третій поверх наші речі, показавши мені окрему спальню, і ми спустилися вниз, у велику кухню, з'єднану з їдальнею, де знаходилися декілька незнайомих мені людей.

— О, ви вже прийшли, — посміхнувся Маркус, витираючи руки в рушник.

— Привіт, — каже Даніель, по-чоловічому обіймаючи друга. — Марк, ми наче не на роботі, а ти далі кухарочка.

— Ви, маленькі засранці, без моїх навиків, як ти кажеш «кухарочки», помрете з голоду ще раніше, ніж сонце піде за горизонт, — відповів йому Маркус і всі засміялися.

Я теж посміхнулася від коментаря найкращого друга Даніеля і швидко почала роздивлятися людей. За столом сиділи два хлопця та дві дівчини. Один із хлопців — блондин із сіро-голубими очима, а дівчина поруч з ним — рудоволоса, із темними зеленими очима. Інший хлопець — брюнет зі світлими зеленими очима, а дівчина біля нього мала світло-карі очі та чорне волосся.

— Амеліє, не стій там, як сирота, — каже Маркус. — Йди сюди.

— Відчепися від неї, дурню. Вона соромиться, — додає блондин. — Амеліє, тут всі свої. Не бійся. А якщо цей дурень, — він вказує на Даніеля, — чимось тобі нашкодить, будь впевнена, що ми натовчемо йому пику. Його знання у поведінці з дівчатами такі ж бездарні, як його вміння грати у волейбол.

— Ти погано граєш у волейбол? — запитую у Даніеля і посміхаюся.

— Він м'яча спіймати не зміг! Тому той полетів йому до голови і Ден лежав без свідомості майже п'ятнадцять хвилин! — відповів Маркус і всі знову засміялися.

— Не вір усьому, що вони кажуть, — прошепотів Даніель, підійшовши до мене. — Ходімо.

Він схопив мене за руку, до речі, досить лагідно, і потягнув до круглого столу, де знаходилися всі, окрім Маркуса.

— Це Адам і Карін, — він показує на блондина і рудоволосу дівчину, — а це Ноєль та Еріка, — тепер його рука показує на брюнета та чорноволосу дівчину. — Впевнений, тобі сподобається їхня компанія.

Даніель садить мене за стіл, щоб бути впевненим, що зі мною все гаразд, після чого обходить стіл, і плескає друзів по плечах.

— Підіймайтеся, ліниві дупи, йдемо допомагати Марку, — каже хлопець, посміхаючись, і разом з друзями йде до Марка.

— Вони самі готують? — запитую я у дівчат.

— Так. У нашій компанії чомусь так заведено. Хлопці це пояснюють тим, що хочуть, аби ми відпочили, — відповідає Карін. — То як давно ви із Деном разом?

— Ми не разом, — відповідаю я. — Я працюю у нього в готелі.

— Він не бере звичайних працівників на вікенд з друзями, — додає Еріка і дівчата з хитрими посмішками переглядаються між собою. — Схоже, у нашого Денчика нове захоплення.

— Його очі вже давно так не сяяли, — каже Катрін. — Подивись, Амеліє, він навіть очей з тебе не зводить.

Я обережно поглянула в бік хлопців і на декілька секунд зустрілася поглядами з Даніелем. Але потім він відвів погляд, тому що його покликав Маркус і хлопці голосно засміялися.

— Сподіваюся, ти зможеш стати для нього хорошою дівчиною. Він заслуговує бути щасливим, — додає Карін.

— Агов, дівчата! — звертається до нас Адам. — Годі пліткувати. Ми розуміємо, що ми четверо — найпрекрасніші створіння у вашому житті, але досить вже.

— Ви скоріше чотири телепні, аніж чотири найпрекрасніші створіння, — каже йому Еріка і сміються всі, окрім Адама.

Дівчата починають говорити про щось своє, поки хлопці йдуть надвір, відносячи продукти, аби посмажити м'ясо на грилі і повечеряти на свіжому повітрі. Даніель трішки їм допомагає, але згодом підходить до мене, коли Катрін та Еріка приєднуються надворі до інших.

— Все добре? — запитує в мене Даніель.

— Так, все гаразд, — кажу я, хоча відчуваю себе досить некомфортно у цій компанії.

— Не хвилюйся. Ти згодом звикнеш до них, — він дивиться в бік кухонних меблів, де в пакетах знаходилося дуже багато різноманітних овочів та фруктів. — Хочеш допомогти мені?

Я киваю і ми разом йдемо до столу, аби впоратися швидше. Даніель нарізає фрукти, поки я мию овочі. Стаю поруч з ним, аби нарізати овочі на дошці, і починаю з огірків. Даніель краде в мене шматочок і закидує собі до рота.

— Даніель, — злісно звертаюся я до нього. — Що ти робиш?

— Захотів скуштувати. А раптом він не смачний? — з хитрою посмішкою на обличчі відповідає хлопець.

Я продовжую нарізати і Даніель знову хапає шматочок, після чого знову кладе його до рота.

— Даніель! Припини!

— Назви мене скороченим ім'ям і тоді припиню, — досі хитро посміхається.

Він знову хапає шматочок і я легенько б'ю його вільною рукою по його зап'ястю.

— Припини вже, Даніель! Ти так з'їси зараз всі овочі!

— Назви мене скороченим ім'ям і тоді припиню, — повторює.

Я мовчу, тому що для мене це занадто — перейти на скорочене ім'я. Даніель мій бос і те, що я вже знаходжуся тут — неправильно.

Він знову хапає шматочки огірка, з'їдаючи їх і я не витримую:

— Даня, припини!

Хутко прикриваю рот долонею, розуміючи, що випадково назвала його надто мило. Так його навіть друзі не називають.

— Даня... — задумується він, а потім посміхається. — Мені подобається. Називай мене так частіше.

— Дурень, — бормочу я і продовжую нарізати овочі.

Я не дивлюся на Даніеля. Знаю, що він навмисне мене дратує. Це, цікаво, помста за всі мої витівки, чи ще щось?

Він стоїть підозріло тихо. Я навіть майже не чую, як він нарізає фрукти. Обертаю голову до нього і бачу, як хлопець дивиться на мене, посміхаючись.

Він знову щось вигадав.

— Що? — запитую.

— Спробуй полуницю, — каже хлопець, протягуючи мені ягоду.

— Чому ти все, що нарізається, мусиш спробувати?

— Мені завжди цікаво, чи смачні продукти. Ось і все, — відповідає Даніель. — Ну то що, спробуєш?

Я закочую очі і хочу взяти полуницю до рук, але він накриває вільною рукою обидва мої зап'ястя і знову хитро посміхається. Мене дивує ця поведінка. Він точно щось вигадав.

— Що ти, в біса, робиш? — хмурюся я.

— Ти будеш їсти чи далі базікати? — дразнить мене хлопець.

Він підносить полуницю мені до рота так, що вона торкається моїх губ. Мені не залишається нічого, окрім з'їсти її.

— І як?

— Солодка, — кажу я, ковтаючи.

— Справді? Я теж хочу спробувати.

На жаль, я не одразу розумію, про що він говорить.

Даніель все ще тримає мої зап'ястя рукою, а іншою торкається моєї щоки і цілує мене. Поцілунок не схожий на попередні, але він так само переповнений емоціями та почуттями. Він не шкодує мої губи, тому що кусає, майже до крові. Я ледь встигаю за ним, хоч і не думала, що буду відповідати на поцілунок.

Це не я. Це зовсім інша Амелія. Та, якої я ще навіть сама не знаю.

Даніель відпускає мої зап'ястя і притягує ближче до себе, охоплюючи руками мою талію. Моє тіло палає, наче вогонь, кожна його частинка. Навіть серце, яке ще мить тому було вкрите товстим шаром криги. Мої руки обіймають його за шию, коли він розриває поцілунок і дивиться мені у вічі.

— Ти мала рацію. Справді солодка, — каже він з усмішкою.

Даніель торкається своїм чолом мого, і намагається заспокоїти шалений ритм свого серця. Ми разом важко дихаємо і посміхаємося, наче божевільні. Добре, що всі надворі і не бачили цієї вистави.

— Досі вважаєш це неправильним?

— Я не знаю, — шепочу я. — Мені потрібен час, розумієш? Надто швидко все стається.

— Якщо хочеш, я можу все робити повільно.

— Дурник, — ми сміємося.

— Ой, — в дім зайшов Маркус і помітив нас, в обіймах одне одного.

Ми одразу ж подивилися в його бік, але Даніель не відпускав мене, хоча мої руки вже були на його плечах і намагалися відштовхнути.

— Пробачте, порушив вашу романтичну атмосферу. Я тільки води візьму і йду звідси.

Даніель бере пляшку з водою і кидає в нього. Ми сміємося, коли Маркус ловить її, тому що вона мало не вдарила його в голову. Він хутко йде, показуючи пальцями серце.

— Треба закінчити тут все. Відпусти мене, — кажу Даніелю і все таки відштовхую його.

Посмішка не сходить з його обличчя, що змушує мене почервоніти.

Він поцілував мене і я без вагань відповіла.

Трясця, я влипла.