Амелія

Прийшовши додому, я одразу ж наповнила вазу водою і поклала туди букет темно-синіх троянд.

Це вже був п'ятий букет за тиждень.

І в мене, до речі, закінчилися вази. Потрібно йти до магазину і купляти ще.

З того дня, як Даніель мене мало не поцілував, ми не розмовляли. Він навіть не часто з'являвся у готелі. Якщо ми навіть і зустрічалися, що ставалося випадково, то нічого окрім «Доброго дня» він не казав.

Суботнього ранку я збирала речі на роботу, тому що моя зміна знову випала на ніч. Перед роботою я ще гуляла із Мією по місту, тому прийшла до готелю на годину раніше. Зайти туди я вирішила зі звичайно входу, а не чорного.

За стійкою стояли Крістоф та Джейк. Вони про щось розмовляли і я не хотіла заважати їхній розмові, тому попрямувала одразу до роздягальні, помахавши їм рукою. Крістоф з посмішкою теж мені помахав, і я посміхнулася у відповідь.

— Обережно!

Я стикаюся із кимось, після чого чується, як щось досить легке падає на підлогу. Я і сама ледь не падаю, але мою талію обіймає чужа рука і тримає, аби я не зустрілася лицем із білою плиткою.

— Все гаразд?

Впізнаю голос і розплющую очі, які до цього часу були закриті. Переді мною стоїть Даніель. Наші тіла мало не переплетені. Там, де знаходиться його рука, моя шкіра обпеклася. Я хочу більше дотиків до тіла, але не можу цього собі дозволити, тому просто киваю і він відпускає мене, перед цим впевневшись, що я твердо стою на ногах.

— Ти сьогодні працюєш, так?

Я знову киваю.

— Намагайся сьогодні не так сильно боятися роялю. Страх — це не те, що має тобою керувати. Ти сама повинна ним керувати. Будь вище нього, і я впевнений, що в тебе вийде знову заграти.

Він посміхається і йде до виходу, а я прямую до роздягальні. Можливо, Даніель має рацію і мені варто почати боротися, а не тікати?

До моєї зміни ще є пів години, тому я вирішую піднятися на кухню. Впевнена, Маркус знайде щось мені для перекусу. Зрештою, після робочого дня, у них залишається багато невикористаних продуктів і непроданих десертів.

Зайшовши на кухню, я привіталася з персоналом, який прибирав кухню, і пішла до Маркуса.

— Привіт, Амеліє, — посміхається він.

Маркус був високим, трішки вище ніж Даніель, із голубими очима, наче небо, де можна було помітити крапельки зеленого кольору навколо зіниць, і чорним волоссям, наче вугілля. А ще у нього був м'який характер і він не був таким пихатим, як Даніель.

— Привіт, Маркусе. Знайдеться щось для мене?

— Звичайно, — він йде до великого холодильника і дістає пластикову коробочку з якимось десертом. — Сподіваюся, тобі сподобається.

— Дякую. А що це?

— Полуничне тирамісу, — відповідає хлопець. — На жаль, нічого іншого в мене для тебе немає.

— Дякую і за це. Завдяки тобі я не помру з голоду вночі, — він ширше посміхається і протирає своє робоче місце.

— Я дещо хотів тебе запитати, але не знаю, як ти поставишся до цього.

— Спробуй.

— Що у тебе із Даніелем?

Мені хочеться розсміятися, але я стримуюся.

— А що в мене може бути із ним?

— Не зрозумій мене неправильно, — Маркус бере ножі і починає їх протирати. — Даніель — мій найкращий друг. Один із небагатьох, з ким я спілкуюся останні декілька років. Мені важливо знати, що дівчина, якою він зацікавився, не буде новим мисливцем за його грошима, або, ще гірше, не розіб'є йому серце, якщо він піде занадто далеко.

Я правильно все почула? Даніель мною зацікавився? І такому як він, пану Нахабі, можна розбити серце?

— Дурня. Даніель не міг мною зацікавитися, — відповідаю я, трішки посміхнувшись.

— Ти справді так думаєш? Тоді як ти поясниш його поведінку? Він ні до кого не ставиться так, як до тебе.

— І як же він до мене ставиться?

— Як до коханої дівчини.

Я не витримую і починаю сміятися.

— Гарний жарт, Маркусе. Але на мене чекає робота. Я зовсім немаю часу на твої безглузді теорії.

Я міцніше стискаю в руках коробочку із тирамісу і починаю йти до виходу з кухні, але сповільнюю крок, коли він каже наступне:

— Тоді як ти поясниш те, що він мало не поцілував тебе? — запитує Маркус.

— Хіба я перша, кого він цілує? — посміхаюся я.

— Можливо не перша, кого цілує, але точно перша, кого Даніель дійсно хоче поцілувати за останні декілька років.

— Мені байдуже.

Я знову починаю йти до дверей, як тут чую:

— І ще одне, Амелія: якщо ти раптом все таки зрозумієш, що у вас щось більше, ніж ваші сварки, будь ласка, не нашкодь Даніелю і, в першу чергу, собі. Ви заслуговуєте бути щасливими.

— Я подумаю про це.

Вийшовши з кухні, я знову почала дихати. В моєму оточенні з'явилася людина, яка каже мені про почуття Даніеля. І що саме страшне, я чомусь починаю вірити в цю дурість!

Спускаючись сходами, я намагалася не зустрітися із Даніелем. Хоча, він тільки нещодавно пішов, то чому б йому повертатися? Напевно у нього купу справ, якими зазвичай займаються великі боси.

Ніч проходила спокійно. Близько одинадцятої вечора до готелю прибула пара, яка хотіла заселилися після важкої дороги. Я швидко зареєструвала їх і вони пішли до номеру. Мабуть, це дійсно класно — подорожувати з коханою людиною. Можливо, я теж колись зможу таким насолодитися.

О дванадцятій тридцять я вирішила переглянути фільм «1+1», поїдаючи тирамісу. Мені дуже подобалося, що там звучало багато композицій Людовіка Ейнауді. Моя мрія — потрапити на його концерт, яка згасає з кожним роком все більше. Все що я можу — це насолоджуватися його композиціями.

Закінчуючи із фільмом і тирамісу, я вимикаю планшет і мій погляд потрапляє на рояль. Наслухавшись композицій, я змотивувалася заграти.

«Страх — це не те, що має тобою керувати. Ти сама повинна ним керувати», — згадуються слова Даніеля.

Ти зможеш, Амеліє.

Я знову опиняюся перед роялем. Цього разу я дійсно хочу заграти. Сама. Без жодного натиску та туману в голові.

Підіймаю кришку роялю, сідаю на шкіряний стілець і дивлюся на клавіші. Глибоко вдихаю та видихаю, перш ніж підняти руки і залишити їх в повітрі, за сантиметр до чорно-білих клавіш.

— Ти зможеш, — шепочу я.

Знову глибоко вдихаю, видихаю і нарешті легко торкаюся подушками пальців роялю. Пройшло більше року, коли я востаннє грала композиції Людовіка Ейнауді. Я вибрала «Experience», тому що її я любила найбільше з усіх, і завжди грала, коли на душі було важко.

Композицію я почала досить повільно грати. Звуки розливалися не тільки по холу та готелю, але й по моїй крові та венах. Тільки пізніше, я змогла знайти свою швидкість, та свій ритм, і навіть не помітила як знову почала плакати. Я плакала не від страху, а від того, що змогла вільно заграти, хоча серце неймовірно боліло.

Зосередившись на тому, як мої пальці плавно бігають по клавішах, я відчула як позаду мене хтось стоїть, а потім чоловіча рука, на якій виднілися вени, приєдналася до мене, і так само легко почала ковзати по клавішах. Це сталося майже посередині композиції. Даніель сів поруч зі мною, замінивши мою праву руку своєю, тому я грала тільки лівою. Мою праву руку він взяв у свою, переплітаючи наші пальці. Ми разом грали, насолоджуючись цим моментом, і я зрозуміла декілька речей:

1. Поруч із Даніелем весь мій страх перед роялем зник, так само як і біль.

2. Мені подобається разом із ним грати.

3. Мені починає подобатися сам Даніель.

Завершивши композицію, хлопець повернувся обличчям до мене і, протягуючи праву руку, витер з моїх щік сльози, які залишилися. Я думала, що він забере свою теплу долоню, але він не зробив цього. Його великий палець гладив мою щоку, і, відпустивши мою долоню, він іншою рукою заправив пасмо волосся мені за вухо. Таким чином обидві його долоні обіймали моє обличчя і зігрівали своїм теплом.

— Ми разом все з тобою здолаємо, маленька. Чуєш? Тобі не потрібно більше боятися. Я буду поруч з тобою. На кожному кроці. І не важливо, що станеться із нами в майбутньому.

Я відчуваю, як знову починають текти сльози. Цього разу я плачу від емоцій, від слів Даніеля та його підтримки. Він нічого не знає, але готовий допомогти.

Я не встигаю нічого відповісти, тому що губи Даніеля накривають мої. Я кладу свої руки зверху на його долоні і цілую його у відповідь. Мабуть, я про це пошкодую, і навіть якщо це станеться, то це буде завтра.

Сьогодні я хочу бути його маленькою. Хочу бути його чортеням.