Амелія

Роздивляюсь вулицю і гадаю, як мені краще дістатися до міста. Таксі дороге для дівчини, яка ще не має постійного заробітку. Згадую слова матері, яка радила мені заощаджувати, щоб на все вистачило грошей, і в думках дякую за цю пораду. Зітхаю, адже розумію, що мене очікує напрочуд цікава поїздка в автобусі, з купою туристів, і прямую на зупинку. У кишені джинс завалялася дрібнота у вигляді п'ятдесяти євро. Щодо маленьких витрат на їжу чи проїзд в громадському транспорті можна не перейматись. Цього вистачить на декілька днів.

Захожу в автобус, оплачую проїзд і сідаю на вільне місце в самому кінці автобуса, поклавши поряд велику рожеву валізу. Більшість людей сідає спереду, тому я можу комфортно розташовуватися на сидінні і не перейматися незадоволеними пасажирами.

Підключаю до телефону нещодавно куплені AirPods і телефоную мамі, яка вже, напевно, місця собі не знаходить. Уявляю, як заспокоює її тато і сміюся. Моя мама — панікерка, і, якби не батько, вона б уже разів 10 мені зателефонувала з того моменту, як приїхав мій потяг.

— Так, мамо, все добре. Нормально дісталася, – пауза. — Я зараз в автобусі. Щойно заселюся в квартиру, то одразу ж тобі напишу.

Завершуючи виклик, заходжу в Telegram та шукаю свій плейлист з піснями. Вибір припадає на пісню «David O'Dowda — Machine Lines». Я завжди була прихильницею інструментальної музики і з радістю слухала відомих композиторів чи співаків, які використовували фортепіано, скрипку та інші музичні інструменти.

Слухаючи пісню, помічаю, як автобус їде по місту і починаю розглядати будинки та вулиці. Переїзд сюди був спонтанним рішенням, але я давно вже думала про це. І ось, щойно мені випала можливість поєднати роботу і навчання, я, не вагаючись, зібрала валізу і купила перший ж білет до цього чудового міста.

Вмикаю в смартфоні додаток «Карти» і дивлюсь, скільки мені ще їхати до місця призначення. Моя квартира знаходиться за 2 км від центру міста, де була моя нова робота. Цікаво, тут дуже завантажений трафік вранці? Якщо так, то мені доведеться йти, як мінімум, за годину до початку роботи, хоча я вважаю, що перший час можна ходити туди пішки.

Беру валізу в ліву руку і правою тримаюсь за поручні, поки йду до дверей автобуса. Він зупиняється і я виходжу. Дивлюсь на карту і намагаюсь зрозуміти, в яку сторону я повинна йти. В мене завжди були проблеми з компасом та навігаторам, але врешті решт я все таки навчилась користуватись цим додатком.

Підходжу до будинку, де знаходиться моя нова квартира і дивлюсь на годинник, що знаходиться на зап'ясті правої руки. Переконуюсь, що власниця квартири вже повинна очікувати мене, тому заходжу в під'їзд і піднімаюсь по сходах, тому що вона знаходиться на третьому поверсі. Шукаю номер 19 і, коли знаходжу цю цифру, стукаю в двері.

Через декілька секунд двері відкриває старенька бабуся. Вона запитує, чи я та сама дівчина, яка дзвонила щодо оренди квартири і я відповідаю: «Так», після чого жінка посміхається мені і пускає до квартири. Я гадала, що вона буде погано до мене ставитись, і що квартира буде в не самому найкращому стані, але все виявилось зовсім навпаки. Бабуся дуже привітна і з задоволенням розповіла мені правила, і що де знаходиться. Вона віддала мені запасні ключі і побажала гарного дня, після чого пішла.

Кладу валізу в спальні та починаю якомога швидше розкладати свої речі. Коли закінчую з одягом, то згадую, що повинна була написати мамі. Швидко беру iPhone до рук і пишу мамі коротке смс-повідомлення.

«В мене все добре. Заселилась в квартирі. Вона чудова! І власниця хороша! Після співбесіди подзвоню, як тільки буду вдома»

В мене залишилось три години. Кладу телефон на тумбу, де підключаю до зарядного пристрою і йду в ванну, взявши рушник та чистий одяг.

Через те, що мій літак відмінили, мені довелось майже 20 годин провести в автобусі та ще дві години в потязі. Я боялась, що не встигну вчасно приїхати і запізнюся, або взагалі не з'явлюся на співбесіді, але все закінчилося добре.

Ця співбесіда була вирішальною. Нещодавно я подала заявку на роботу в дорогому готелі, який розташований в цьому місті. Колись мені пощастило вступити до університету в сусідньому місті, але через проблеми вдома я не змогла піти на роботу після закінчення навчання. Мені довелось повернутись додому і тільки тепер, через рік, я повернулася і знайшла роботу.

Я витратила пів години на гарячу ванну, потім пів години на те, щоб висушити волосся і ще двадцять хвилин для макіяжу. І ось, через півтори години я бачила в дзеркалі гарну, струнку і впевнену в собі дівчину.

До співбесіди залишалось ще півтори години, але я вирішила, що краще буде вийти раніше. Можливо, це справить гарне враження.

До готелю я дісталась за годину, через те що іноді зупинялася і розглядала архітектуру міста. Перед тим як зайти, я глибоко вдихнула і видихнула, нагадуючи собі, що свій язик сьогодні потрібно тримати за зубами, а інакше я не отримаю роботу. Милий чоловік, який, напевно, працював тут швейцаром, відчинив мені двері і я зайшла всередину готеля. Тут я одразу ж побачила ресепшн з двома портьє. Я вирішила підійти до них і запитатись напрямок до кабінету менеджера.

Як тільки я підійшла до стійки реєстрації, то один з хлопців підняв на мене погляд і всміхнувся:

— Доброго дня, раді вітати Вас в «D&B hotel». Чим можу допомогти?

— Доброго дня. Я прийшла на співбесіду до вашого менеджера. Де мені його знайти?

— Зачекайте, я зателефоную і уточню.

Хлопець бере до рук новісінький стаціонарний телефон і натискає декілька кнопок ще до того, як прикладає слухавку до вуха.

— Пані Вернер, тут прийшла дівчина і каже, що вона до вас на співбесіду, — пауза. — Можна дізнатись ваше ім'я? — звертається він до мене майже пошепки.

— Амелія Скотт.

— Амелія Скотт, — повторює хлопець, і мені здається, що він смакує кожну букву мого імені. — Гаразд, зараз проведу її.

Брюнет кладе слухавку і знову посміхається мені. Його напарник весь цей час навіть не поглянув в наш бік. Коли я прийшла, він сидів на стільці і щось гортав в своєму телефоні. На відміну від нього, хлопець, який допоміг мені, був привітливий і навіть сподобався мені.

— Я проведу Вас до пані Вернер. Ходімо, — він виходить з-за стійки і показує мені рукою в бік ліфту. — Прошу.

Посміхаюсь йому і йду до ліфта. Брюнет ще щось каже своєму напарнику, а потім, коли той киває, він наздоганяє мене і ми разом заходимо до ліфту.

— У Вас гарне ім'я, — каже мені хлопець, натискаючи кнопку із цифрою 3.

— Дякую, — сором'язливо посміхаюсь, дивлюсь на його бейджик і відводжу від хлопця погляд. — У Вас теж гарне ім'я, Крістофер.

— Але воно все ж не таке гарне, як Ваше, Амеліє. До речі, можеш звертатися до мене на «ти»? Можливо, нам скоро працювати разом і було б добре вже зараз подружитись. До того ж, я не такий старий, щоб до мене звертались на «Ви».

Сміюсь з його останнього речення і киваю йому. Крістоф хороший хлопець. Можливо, в нас дійсно вийде подружитись. Навіть якщо я не пройду співбесіду, то принаймні в мене буде новий і єдиний друг в цьому місті.

— Ти не місцева?

— Ні, я родом з України.

— З України? Хіба в тебе не американські ім'я та прізвище?

Ліфт подає сигнал, що ми прибули на потрібний нам поверх, тому Крістоф пропускає мене першою і виходить в слід за мною.

— Так, американські. Мій батько родом з Чикаго, а мама з України. Вони одружились і залишились на деякий час в Україні, оскільки у мого дідуся були проблеми зі здоров'ям. Але лікування затягнулось і вони все ж таки вирішили жити там. Щоправда, пізніше переїхали до столиці, після мого народження. Батько наполягав на американському імені, так як прізвище у них все ж таки американське і батьки дійшли згоди на імені Амелія.

— Цікава ти дівчина, Амелія з України, — посміхнувся хлопець, йдучи поряд зі мною.

— А ти звідки родом?

— Я із Франції. У нас тут майже всі з різних куточків світу. До речі, ти будеш першою українкою у цьому готелі.

— Якщо мені вдасться отримати роботу.

— Так, якщо вдасться. Але я впевнений, що в тебе все вийде, — він зупиняється біля дверей з написом «Менеджер», тричі стукає і відкриває мені їх. — Удачі тобі, — промовляє хлопець пошепки.

— Щиро вдячна, Крістофер.

Дарую йому свою найщирішу посмішку і заходжу до кабінету. Дивно, але зовсім незнайомий мені француз швидко прогнав мій страх і я на деякий час навіть забула куди я йду.

Що ж, Амеліє, зараз вирішується твоя доля на найближчі кілька місяців.

— Сідайте, — звернулась до мене менеджер готелю.

Мені водночас і страшно, і цікаво.

Пані Вернер з вигляду мила жінка, але я гадаю, що це всього лише маска, за якою ховається сувора, неприємна людина, тому мені потрібно добряче напружитися, щоб отримати цю роботу.

Відсовую стілець і впевнено сідаю на нього, кладучи свої документи на стіл. Маленьку сумочку, в якій знаходиться мій телефон, гаманець, ключі та всілякі інші потрібні мені дрібнички, я кладу на стіл, поруч зі своїми документами. Думаю, пані Вернер не буде проти.

Жінка відклала свій ноутбук в бік, зосередивши всю свою увагу на мені, лякливій дівчинці. Побачивши мій страх, вона посміхнулась і легенько похитала головою.

— Не бійтесь, дівчино. Все в порядку. Давайте мені документи.

— Так, звичайно.

Даю їй в руку документи і нервово починаю чухати правою ногою ліву. Це досить дивна звичка, але я так роблю постійно, коли нервую. Мої друзі завжди сміялись з цього, але згодом все ж таки звикли, хоча іноді жартували на рахунок цієї звички.

— Отже, ти з України?

— Так. Рік тому я закінчила навчання і планувала одразу ж знайти роботу, але повинна була повернутися додому.

— Що ж, ти була старанною студенткою, як я бачу, — всміхається менеджер. — Власник цього готелю дав мені чітке розпорядження: якщо в тебе все добре з документами, то я можу тебе прийняти на роботу, але папери ми підпишемо тільки після твого двотижневого стажування. Тебе це влаштовує?

— Цілком, — з посмішкою відповідаю я.

— Володієш англійською мовою?

— Так. Вільно розмовляю.

— Пунктуальність, стресостійкість?

— Все в порядку.

— Проблеми зі здоров'ям є?

— Ні, пані.

— Гаразд. Документи я залишу в себе, тому що мені треба буде ще дещо переглянути і підготувати папери для твого стажування. Ти можеш їх забрати через два дні.

— Зрозуміла.

— Ходімо зі мною. Я покажу тобі готель і розкажу подробиці твого стажування.

Пані Вернер піднімається зі шкіряного крісла на колесиках і йде в бік дверей. Я, беручи сумку, одразу ж йду за нею. Вона зачиняє двері і кладе до кишені ключ-карту, за допомогою якої всі співробітники готелю відчиняють будь-які двері.

— Всього в готелі сім поверхів, не враховуючи нульовий, де знаходяться хімчистка, підвал та парковка. На першому поверсі в холі стоїть рояль, де окрім піаністки час від часу грають ще й інші музиканти, знаходиться ресепшн та зона відпочинку: басейн, спа і сауна. Також, якщо зайти з чорного входу, то можна потрапити в роздягальню, якою користується виключно персонал готелю. На другому — приватний кінотеатр, ресторан та кухня. Третій, четвертий, п'ятий, шостий і сьомий поверхи — це все номери готелю. Їх всього 520. Також в нас є літня тераса на даху, де персонал готелю може відпочити на обідній перерві.

Весь цей час, що вона розповідала мені про готель, я не могла відвести очей від нього. Я роздивляюсь детально кожен поверх, вивчаючи весь декор, всі картини на стінах, та кожну іншу дрібничку. Не уявляю, скільки грошей на нього було витрачено! Він не був дуже помпезним, але все було зроблено зі смаком і комфортом. Власник готелю напевно вклав сюди не тільки кілька тисяч євро, а й свою душу.

Пані Вернер зайшла до ліфту і натиснула кнопку «1». Ми почали спускатись назад до ресепшену.

— Твоє стажування розпочнеться завтра о 7. Працюватимеш три через два дні. Тобто: якщо взяти цей тиждень, то ти працюватимеш завтра, четвер, п'ятницю, а в суботу та неділю у тебе будуть вихідні.

— Зрозуміла.

— У тебе буде наставник, який тобі розповість про всі деталі роботи. Його звуть Крістоф. Впевнена, ви вже встигли познайомитись. Я думаю, що ти ознайомлена з правилами нашого готелю. Одне з найважливіших, яке тобі потрібно запам'ятати — жодних службових романів, — ліфт зупиняється, двері відчиняються і ми виходимо з нього, прямуючи до ресепшену. — Крістофер, Амелія буде під твоїм пильним наглядом.

— Добре, пані, — відповів хлопець, посміхаючись.

Пані Вернер киває йому, прощається зі мною і повертається до ліфту, залишаючи мене наодинці з хлопцями. Провівши її поглядом, я подивилась на Крістофа. Він посміхався мені, спершись ліктем на стійку, і уважно роздивлявся мене. Я помітила невеликі ямки на щоках хлопця і коли побачила, що його погляд опустився нижче обличчя, то засоромилась. Однак, він лише роздивився мій одяг і знову повернув погляд до моїх карих очей.

— Що будемо з тобою роботи, Амелія з України?

— Любити не обов'язково. Достатньо поважати і вчити, — посміхнулась я і хлопець засміявся.

— Так і зробимо, — він трішки кивнув головою в бік свого напарника. — Це Джейк.

— Приємно познайомитись з тобою, Джейк.

— Мені теж, — хлопець за декілька секунд роздивився моє обличчя і повернув погляд до смартфону.

— Йому важко знайомитись з новими людьми, але не хвилюйся, він зовсім скоро звикне до тебе. Йому потрібно трішки часу.

— Все гаразд. Я не зобов'язана йому подобатись.

— Коли ти починаєш працювати?

— Завтра о 7 ранку.

— Чудово, це моя зміна, — Крістоф знову посміхнувся. — Буду вчити тебе життю.

— Дивись, щоб я тебе не вчила життю, — посміхнулась і попрямувала до виходу. — До завтра, Крістоф!

— Будь обережна! — крикнув він мені.

Швейцар відчинив мені двері і я, подякувавши йому, поспішила до квартири. На дворі стояв теплий, сонячний травень. Погода тут дещо відрізняється від погоди в Києві, тому що місто знаходилось майже біля гір.

По дорозі додому, я зайшла в магазин, де купила продуктів, тому що холодильник був повністю порожнім. Прийшовши до квартири, я одразу ж переодягнулась в домашній одяг і почала готувати собі вечерю. Мама мене ще з дитинства навчила готувати, тому проблем з цим у мене ніколи не було. Я посміхнулась, поки згадувала, як вона вчила мене. Я була дуже непосидючою дитиною і зі мною деякий час було важко. Це все пройшло, як тільки я вступила до університету і нарешті подорослішала, хоча іноді я дозволяла собі випустити своїх дияволів на волю.

Поки вечеря готувалась, я вирішила подзвонити мамі, щоб розповісти про свої успіхи.

— Алло?

— Привіт, мамо, — посміхаюся.

— Як у тебе справи?

— Все добре. Мені призначили стажування на два тижні, після чого вирішать чи буду я працювати там на постійній основі.

— Це чудово, доню! В тебе все вийде, я впевнена в цьому!

— Дякую, мамо. Я люблю тебе.

— Ми теж тебе любимо, Амеліє.

— Як там Сашка?

— З ним все добре. Застуда майже зникла. Наступного тижня піде до школи, — десь позаду моєї мами заговорив батько, але мені не вдалось розчути, що саме він говорить. — Пробач, доню, мушу йти.

— Гарної вам ночі.

— Солодких снів.

Натискаю кнопку «Завершити виклик» і закінчую приготування вечері. Поївши, я швидко мию посуд і йду до спальні, щоб підготуватись до завтрашнього дня. Відкривши шафу зі своїм одягом, я почала дивитись, що завтра одягну. Потрібно щось легке і зручне, щоб я могла в готелі швидко одягнутися в робочу форму. Зупиняюсь на джинсовій спідниці і білій футболці.

Вибравши одяг, я поклала все на спинку крісла, після чого пішла до ванної, де почистила зуби та повернулась в спальню. Лягаю в ліжко, накидуючи до поясу плед і зовсім скоро засинаю.