Чим ближче було свято Івана Купала, тим голосніше і веселіше ставало в селі.

З ячменю місцеві наварили кашу, яку здобно заправили потім маслом. Всі жителі і великі, і маленькі збиралися в центрі села, щоб зробити солом'яну ляльку "Купалу".

Вона була обов'язковою учасницею свята. Одягнена в жіночу білу сорочку і плат, обвішана намистом та іншими дівочими прикрасами.

Дівчата всі разом збиралися в полях, збираючи різноманітні польові квіти всіляких відтінків: червоні, білі, сині, жовті та багато інших.

Також за традицією вони вибирали найкрасивішу дівчину з села і потім зав'язували їй стрічкою очі. Садили на пеньок і кружляли та співали навколо неї.

Потім, коли пісня закінчувалася вони хором зупинялися. Дівчина, яку вибрали простягала руку з випадково обраним вінком тій дівчині, яка стояла навпроти неї.

Чим більш пишний і яскравий вінок потрапляє до дівчини, тим більше щастя її чекатиме в цьому році.

Так тривало поки всі дівчата не отримають свій вінок. Тоді той останній, який залишився з усієї купи, дістається найкрасивішій дівчині.

Зовсім скоро їм знадобляться ще ці красиві живі прикраси. Адже їм ще належало гадати на судженого. Дівчата робитимуть це в ніч на Івана Купала за допомогою пущених у воду вінків.

За традицією, чий вінок не потоне, та дівчина проживе життя довго і щасливо. Якщо ж вінок раптом потонув, то кажуть це до хвороби або нещастя.

Ну а той хлопець, якому вдасться виловити вінок, може сподіватися на проведену ніч біля вогню з тієї дівчиною, якій він належить.

___________________________________________

Для Діггора ці дні здавалося тягнулися цілу вічність, але ось, нарешті прийшов день Івана Купала.

Прокинувся він зовсім рано, віщуючи для себе неймовірний і незабутній вечір і ніч.

Сьогодні він знову нарешті зустрінеться з дівчиною, яка підкорила його серце. Сьогодні він стрибне з нею через купальське багаття. Ах, як же він мріяв про те, щоб їх руки під час стрибка не розкрилися.

Діггор уявляв як міцно тримає Нею за руку. Як вони торкаються ногами верхівки вогника всього на мить, а після знову твердо ступають на землю.

Він вибіг на вулицю бадьоро і з веселим настроєм. Здавалося, його нічого і ніхто не могло сьогодні зіпсувати.

Відправившись до Бориса, де були й інші хлопці з села, він допомагав з останніми приготуваннями. Перенесли вони до річки і ляльку Купалу, міцно встановивши, щоб та не впала. Виклали у вигляді піраміди хмиз для купальського багаття та розмовляли про все та водночас ні про що...

Вже ближче до вечора Діггор навідався до бабки Озарки. Не міг він не вибачитися за свою поведінку. Як би там не було, а вона була єдиною дорогою йому людиною до цих самих днів.

Коли він зайшов в будинок, то побачив Озару, яка сидить біля столу з чашкою чаю зі своїх сушених трав. У ніс вдарив приємний аромат шавлії, смородини, малини і чогось ще, чого він не міг пригадати.

Вона сиділа в тиші, думаючи про щось своє, і навіть, здавалося, не помітила як увійшов Діггор.

Він підійшов ближче і присів поруч з нею. Зовсім не побачивши якесь здивування або хоча б якоїсь реакції Діггор було подумав, що сильно вже образив її.

Бабка Озара так само мовчки, не поспішаючи встала. Взяла ще одну чашку та підійшла до невеликого столика в кутку, де вже стояв чайник із завареним чаєм.

Заповнивши її до горла, Озара передала чашу Діггору.

- Пий, Діггоре, не соромся, – м'яко мовила Стара. Чим здивувала його ще більше. Такий тон у неї був тільки в дуже гарному настрої.

– Щось сталося? –  Насторожено запитав Діггор підозріло дивлячись на Бабку.

– Строга я до тебе була. Прости стару. Але послухай же, що природа мати сказала мені своїми знаками,– Озара повільно і безшумно присіла навпроти, сьорбнула чаю з чаші і так само безшумно поставила її на стіл, – народження нової біди для нас на наших землях сталося. Одній стороні щастя – іншій печаль.

– Я не розумію про що ти говориш, – перебив Диггор почухавши голову і розгублено дивлячись на бабку, – якої біди? Як це народження? Я...

– Не перебивай коли старші розмовляють! Слухай, що я тобі кажу,– роздратовано підвищила голос Озара, а потім знову пом'якшила його, – Мій хлопчик, ти ж знаєш про нечисть. Я розповідала тобі в дитинстві багато про істот темряви. І про те, як важлива для них ніч на Івана Купала? Таке енергетично сильне свято і повний місяць разом створюють для них неймовірний шанс використовувати свої сили і навіть насичувати їх, покращувати.

– Бабка Озара, – зітхнувши на повні груди Діггор втомлено видихнув, ніби його повели на справжнісіньку каторгу, – ну скільки можна, а? Я не дитина і мені не треба про ці міфи розповідати. За все життя не бачив нічого з того, що ти мені говорила.

– Те, що ти не бачив це не означає, що його немає. Коли ти живеш в одному маленькому селі і не бачив великих столиць, це не означає, що їх немає, вірно?– Уточнила Озара дивлячись на Діггора незворушно і дещо приречено, немов уже передчувая біду, яка могла статися.

– Пфф... Не треба порівнювати одне з іншим, це абсолютно різні речі. Це інше!– Він захоплено розмахнув руками, згадуючи місто, в якому вони зрідка бували, і в своїй голові збільшував його масштаби багаторазово. На обличчі з'явилася захоплена посмішка, яка так само швидко і зникла. Діггор прийняв все такий же нудьгуючий вигляд.

Бабка Озара знову зробила спробу. Підійшла до далекої полиці біля печі, дістала якісь сушені трави і ступку, а на самий кінець коли майже повернулася назад до хлопця, захопила полин з краю невеликого столу під черговою полицею.

Намішавши всіх трав по тільки їй веденими пропорціями, вона швидко перетерла цілу сушену суміш на дні ступи, Озара підставила її ближче до Діггора . Взяла свіжий полин, який, напевно, тільки сьогодні нарвала і скинула його в ступку до інших трав.

– Підпали їх, – сказала Озара дивлячись на хлопця і той підкорився, чи то щоб швидше все це закінчити, чи то йому дійсно стало цікаво, що цього разу відбуватиметься.

Швидко і вправно запаливши сірник він кинув його в ступку. Сухі трави пустили тьмяний і вельми навіть ароматний димок, але через деякий час з'явився гіркий і запорошений запах. Це був запах полину, що так не любив Діггор.

Наростаюче занепокоєння і хвилювання почало прокидатися всередині нього. Він почав роздратовано постукувати пальцями по столу. Частіше обурено зітхати і знервовано метати погляд від ступки до Озари, і так по колу.

В його голові раптом чомусь сплив образ Неї. Він згадав ту мить, коли зустрів її. Те хвилювання і захоплене почуття, точно побачив перший сонячний промінь на зорі. Немов почув лісових птахів і відчув запах квітів, і вологої деревини.

Він згадав її очі, в яких так і хотілося потонути. Хотілося дивитися і дивитися... Навіть якщо за ними буде тільки порожнеча.

Діггор раптом відчув непереборне бажання. Йому захотілося встати і піти по тій дорозі, що веде до галявини. Знову зустрітися з нею. Так, немов це буде востаннє.

Але потім він відчув загубленість і забутість. Серце тужливо затріпотіло. Він ніби бачив її образ у своїй голові, йому хотілося прокричати їй услід так, ніби вона покидає його... Але ком застиг в горлі не даючи видавати і звуку.

Він став задихатися.

– Ходімо ж зі мною, Діггоре. – Її голос точно порятунок звільнив його від кайданів дивного почуття, що викликали ці жахливі трави.

Він зміг зробити перший вдих, потім другий. Від благодійного почуття і можливості знову дихати він звалився зі стільця і закашляв. Будинок на мить закрутився і став розмитим. Діггор злякався, що перестає бачити, що втрачає зір і всьому виною тільки дурні трави і чортовий полин.

Діггор гнівно встав і перекинув ступку зі столу на підлогу, не звертаючи уваги на переляк Озарки. Вся його увага була зациклена на розсипаних спалених травах і полину, від яких залишилися лише пил та обгоріле стебло.

– Що це було і як мені це розуміти? – Гнівно запитав Діггор дивлячись прямо в очі Старій.

– Цей збір показує людині того, хто їй загрожує. Хто небезпечний для нього і прийшов зі світу нечисті, і темряви.

– Що? Вона не небезпечна! Та що ти можеш знати... Ах, так? То ти підглядала? Ну точно так і було,– з якоюсь іронією в голосі Діггор посміхнувся і засміявся, – а я все думаю, що ти вести себе ще більш дивно стала.

– Не слухаєш ти мене, зовсім зачарували твій розум. В очах тієї діви, що ти міг бачити таїться бездонна ніч і порожнеча. Не дивися в них, інакше поглинуть вони твою душу. Не Слухай голос і її пісню, вона лише у вир веде. Та діва Лісова лише вабить та губить, не знаючи любові і добра.

– Все! – Обірвав її Дигор стукнувши про столу і розвернувшись до старої спиною – не хочу більше твої бредні слухати.

Хлопець вже встав і зібравси йти звідси як можно далі. Голосно і твердо ступаючи по підлозі він наче показував як сердитий чи то на себе, що взагалі прийшов, чи то на стару, яка витворила незрозуміло що.

– Опівночі біля багаття можеш ти ту діву зустріти, чий сміх одурманить тебе в кінець, а в очах любов горіти буде. Та тільки... Діггоре, не справжня вона, фальшива, почуй же, хлопчику мій. – Озара в черговий раз попередила нерідного сина, який вже майже дійшов до виходу. Вона хапалися за останні секунди, що він ще проводив тут, бажаючи напоумити його, врятувати...

– Так, так – ліниво і роздратовано відповів хлопець, майже її не слухаючи. Він ніби знав що вона скаже, адже запам'ятав всі її легенди напам'ять ще як малим був, але сподівався не почути від неї повчання в такому то віці. – Я прийшов до тебе не для того, щоб вислухати чергові застереження. Потім не дивуйся, що тебе вважають місцеві дивною. Хотів вибачення попросити, а тепер розумію що не варто.

Диггор на мить обернувся, щоб подивитися на бабку і дізнатися чи не зачепив її тільки що. Невелике, але все ж неприємне почуття сорому кольнуло його з нізвідки.

Баба Озара завмерла, губи затремтіли, а очі потьмяніли. Сумно опустивши свій погляд на чашку, вона простягнула руку до чайника. Налила ще чаю і почала помішувати запашний чай вишневою гілкою, що зірвала сьогодні вранці та залишила на столі.

Відпивши ковточок, Озара, здавалося, більше була не в силах підняти погляд. Але всього на мить, точно в останній раз вона подивилася на хлопчину, кивнула на прощання та знову почала дивитися на чашу.

Діггор лише хмикнув дивлячись на неї. В очах відбивався холод і повна відчуженість. Він розвернувся і вийшов, більше не озираючись.

З потрісканих губ озари зірвалося сумне зітхання. Вона лише приречено махнула рукою коли двері вже голосно зачинилися. Лише щось тихо прошепотіла під ніс, але тих слів Диггор вже не почув.