Ми виростали у брехні,
В руїнах величі незнаної країни,
Немов пізнали ми поразку у війні,

Скорені та заслані в руїни.

Такі реалії здавалися мені.
І зрозуміти що, до чого і як тут жити?
Як вірити в прекрасні й щирі дні?
По телевізору кричали вільні ми!
Були колись у рабстві - зараз ні.
Як зрозуміти все це, чорт його візьми!

В бабусі на устах: "О Боже, як було колись!"
Ми вірили в майбутнє, ми впевнені були,
Але, на жаль, все це було колись.

Ми вільними були, ми впевнено стояли,
А книга каже: в неволі ми були рабами!
Від комуняк в кайданах ми гнили!
Як звести докупи все це, ви мені скажіть.

Хтось щиро вірив в бабусині слова.
Хтось в книгу поринав із головою.
Хтось щиро полюбив і вірив в комуняку -
За Родину, за правду, за Ленина стаю!
І справді, як тут не повірить в ці слова,
Адже націю виховують не з крісла Президента.
Підручник нам також не скаже хто ми є.

І справді, ми заслані в Руїну...
Не на простори величної країни яка була колись,
А в залишки своєї Батьківщини,
Що на майданах розгорається та відразу тухне від брехні.
І правду хтось сказав колись мені:
«Не той є українцем хто народився тут,
А той – хто виховав дітей як українців.
Хто не повірив у брехню,
Що сіялась не рік, не два, а цілих три століття!»
У цілині брехні, що проросла,
Я вірю, що і правда тихо виростає.

Ось так я ріс, ось так я думав,
Дивуючись від слів своїх батьків
Та вірячи у велич давніх днів
Своєї,  ще не впалої Країни.

В.В.

Мої друзі, цей вірш був написаний моїм знайомим для сучасної молоді України...

Сподіваюсь, ви знайдете декілька хвилин для цього чудового, наповненого мудрістю вірш...