Я нетерпляче стукотіла пальцями по перилах та чекала, коли гудки в слухавці зміняться на знайомий голос.

- Теа, радий тебе чути! - нарешті пролунав як завжди веселий та безтурботний голос Едварда.

- Привіт, Едварде, - я мимоволі посміхнулась, а всередині все завмерло від звуку його голосу. - В мене все добре. А ти як?

- Як завжди прекрасно, - з тону, яким було промовлено ці слова, я зрозуміла, що він посміхався. - Еліс на тебе до біса зла. Може, розкажеш, що сталося?

Я слабко посміхнулася. Схоже, Едвард сприймає нашу з Хейлі сварку як типову жіночу суперечку та нічого більше. Його можна було зрозуміти: ми з Еліс і раніше часто сперечалися, іноді не розмовляли протягом кількох днів, а потім все одно мирились.

- Може, потім? - я ухилилася від відповіді. - Краще розкажи, що в тебе нового.

- Моє життя дуже нудне, - відгукнувся Едді, а потім додав (я впевнена, що ці слова супроводжувались хитрим зіщуленням): - Звісно, поки в ньому знову не з'явишся ти.

Я почервоніла та не змогла стримати дурнувату посмішку. Спілкування з Едвардом завжди піднімало мені настрій, я могла нарешті забути про проблеми та просто сміятися разом із ним.

- Я скучив за тобою, Теа, - після короткої паузи сказав Едді. Я затамувала подих, а потім, все ж заспокоївши шалений ритм серця, тихо відповіла:

- Я теж, Едді.

- Неймовірно сопливо.

Сиплий баритон змусив мене буквально підстрибнути на місці та ледь не випустити телефон з рук. Андерсон стояв у дверях, спершись на одвірок та схрестивши руки на грудях, а на його губах грала насмішкувата та до жаху уїдлива посмішка. Легкий вітерець, немов граючи, перебирав його сплутане волосся, в сутінках обличчя чоловіка здавалося ще більш гарним, а розстібнуті верхні гудзики на сорочці лише додавали виглядові привабливості та шарму. Моє серце, що до того билося надто швидко, пропустило удар, а потім знову заметушилося в грудях пораненим птахом.

- Теа, ти тут? Що сталося? Хто там з тобою?

Я тремтячою рукою прибрала волосся з лоба та піднесла телефон до вуха, не відводячи широко розплющених очей від Андерсона.

- Я перетелефоную тобі, Едді. Вибач... - я тремтячими пальцями скинула дзвінок та сховала телефон до кишені. Перший подив уже минув, замість нього прийшла злість на чоловіка, що стояв переді мною.

Скільки він тут уже стоїть? Як я могла його не помітити?

- Я прийшов попередити, - Андерсон відштовхнувся від дверей та став рівно. Тепер його обличчя виказувало суміш загрози, байдужості та тривоги, що в цілому створювало лякаючу картину. - Не варто пхати свого носа туди, куди не просять. Якщо будеш надто цікавою, мені доведеться вжити заходів, - він кинув на мене довгий, пронизливий погляд і вже розвернувся, щоб піти.

- Хочеш, щоб я не лізла туди, куди не треба? - вигукнула я. - Тоді відпусти мене! - я перенесла вагу на одну ногу та спробувала триматися якомога впевненіше.

- Умови тут ставлю я, - Андерсон зробив крок уперед, погрозливо нависаючи наді мною та дивлячись зверху вниз. - А ти їх виконуєш, - чоловік підняв руку та ткнув мене пальцем у груди, змусивши відійти на крок. Здоровий глузд підказував, що на цій ноті й варто закінчити нашу розмову, але всередині мене все ще кипіли злість та обурення за підслухану розмову та кинуту так несподівано фразу. "Неймовірно сопливо!" Та що він взагалі знає про романтику?!

- Я нічого й нікому не повинна, - спокійно відповіла я, спідлоба дивлячись на чоловіка. Те, що він був вищим за мене на цілу голову як мінімум, звісно, не додавало бажання сперечатися, проте для мене зріст значить не багато.

- Помиляєшся, - протягнув Джеймс та всміхнувся. - Ти підписала контракт, згідно з яким робиш те, що кажу тобі я.

- Я не збираюся виконувати умови такого покидька, як ти! - невідкладно виплюнула я. Очі Андерсона, здавалося, стали ще темнішими, жилка на шиї знову натягнулась, а брови зсунулись на переніссі. Я мимоволі зробила ще один крок назад, злякавшись такої зміни в його настрої. Схоже, я мимохіть бовкнула зайвого: все-таки переходити на взаємні приниження - низько.

- Ти вважаєш мене покидьком... - процідив Джеймс. Його погляд на секунду майнув вбік, а потім знову зупинився на мені, став ще більш злим та погрозливим. - Тоді хто ж ти? Влаштувалася в мій дім, украла папку з документами... Невже матуся не навчила, що крадіжка - це погано? Чи, може, вона теж не могла похизуватися своєю чесністю?

- Не смій вплутувати її!

Не віддаючи собі звіту в своїх діях, я замахнулась та вдарила його по щоці. Якщо при перших словах Андерсона мені й стало трохи соромно, то тепер усі інші емоції захопила пекуча ненависть до монстра, що стояв переді мною. Він не мав права так говорити про неї, взагалі згадувати її! Як можна бути настільки гнилою людиною?!

Сльози самохіть бризнули з очей, дихання зірвалося, я ледь утрималась на ногах та спробувала відігнати нав'язливі спогади. Поглинена внутрішніми емоціями, я на мить забула про Андерсона, але він сам нагадав про себе, мертвою хваткою вчепившись у мої зап'ястя.

- Відпусти! - крикнула я, коли його руки струснули мене з жахливою силою. Я відчайдушно кліпала очима, щоб здихатися пелени сліз, і нарешті сфокусувала погляд на чоловікові, проте легше від цього не стало: я одразу зрозуміла, що він у стані сказу. На правій щоці Джеймса виднівся краснуватий слід від удару: я не розрахувала силу та замахнулась надто сильно.

- Ах ти маленька погань! - просичав Андерсон, продовжуючи стискати мої руки. - Я попереджав тебе! Попереджав?! - я відчайдушно намагалась вирватись та вже відчувала наближення істерики. Широко розплющені очі Андерсона дивились на мене з неприхованою ненавистю, здавалося, немов у них немає нічого, крім темряви, всепоглинаючої та безкінечної, що знищувала все на своєму шляху. - Попереджав?! - гримнув він, і мені на мить здалося, що мої барабанні перетинки не витримають. - Відповідай!

Я відчайдушно закивала. Сил стримувати сльози вже не було, вони текли по щоках, залишаючи неприємні мокрі доріжки, застилали те, що відбувалося, каламутною плівкою. Міцний ривок збив мене з ніг, а впасти не дала хватка Андерсона: він кудись тягнув мене. Я відчайдушно борсалась та намагалась пригальмувати хоч якось, але все марно: чоловік виявився сильнішим. Він витягнув мене з тераси до кімнати, потім у коридор, тримаючи тепер уже за одну руку та не послаблюючи хватки.

Коли він потяг мене вниз сходами, я спіткнулась на одній зі сходинок і впала, боляче вдарившись спиною о перила, але Андерсон навіть не подумав зупинитись: він стрімголов спустився вниз, тож мені довелося підвестись на ноги, незважаючи на сильний біль у хребті. Ми проминули коридор і зупинились біля комірчини під сходами. Тут мені стало дійсно страшно. О Господи, сподіваюся, він не читав мою особисту справу до кінця!

Розширивши очі від жаху, я заходилась борсатися з подвійною силою. Ось воно, те, що може бути гірше за смерть. Якщо він знає про мій страх, то негайно скористається цим! Андерсон рвучко відчинив двері, а потім озирнувся на мене. Його вуст торкнулася підступна посмішка, а в мене вже не було ні сил, ні волі на те, щоб знову вдарити його. Залишився лише страх.

Чоловік штовхнув мене всередину та зачинив двері так швидко, що я навіть не встигла зоріентуватись. Не пам'ятаючи себе від страху, я відчайдушно застукотіла долонями по дереву. Хвиля крижаного жаху накрила з головою, а розуміння того, що я одна тут, у цілковитій темряві, зводило з розуму.

- Відчини! Джеймсе! - завила я, збожеволівши від крижаного жаху, що нахлинув разом з клацанням замка. - Відчини! Не треба! Андерсон! - на очах виступили сльози, а шкіру на руках неприємно саднило, але я не припиняла відчайдушно бити по дверях та кричати. Голос зірвався, в горлі запершило, і я закашлялась. Страшно. Мені дуже страшно. Я задихнуся тут, я помру в муках... - Ненавиджу! Щоб ти здох! Щоб ти здох... - я притулилася лобом до дверей та безпорадно заридала.

Клаустрофобія. Якщо з маленьким зростом, внутрішньою скованістю та депресією можна було змиритись, то ця фобія переслідувала мене завжди. Андерсон знав про те, що я страждаю від цієї хвороби, отже, точно читав висновок психолога про моє сьогоднішнє становище. Він знав, що мене не можна замикати в маленькому просторі, знав, чим це може закінчитися. Чим це закінчилось минулого разу...

Тоді моя хвороба вперше проявила себе в такому жахливому світлі. Я застрягла в ліфті на кілька годин, кожна секунда з яких здавалась пеклом. Мій телефон сів, диспетчерська служба десь затримувалась, а на крики та прохання ніхто не прийшов. Я не пам'ятаю, про що думала тоді, з відчуттів в голові залишився тільки дикий тваринний страх. Мама розповідала, що мене знайшли з канцелярським ножем у руці та свіжим слабким порізом на зап'ясті. Не знаю, що сталося б, якби майстри приїхали на півгодини пізніше... Може, тоді я не сиділа б тут та не відчувала цей панічний жах знову.

Мене пересмикнуло від неприємних спогадів. Гнітюче почуття чогось жахливого з кожною секундою тільки посилювалось, на лобі виступили крихітні краплі поту. Дивлячись у темряву широко розплющеними очами, я повільно позадкувала в надії, що ця комірчина не така маленька, якою здалася, а секунду потому вперлась спиною в холодну стіну. Покликавши на допомогу всю силу волі, я повільно обмацала простір справа від себе, потім зліва: приміщення було дійсно маленьким, катастрофічно маленьким - не більше метра в ширину та двох у довжину. По кутках стояли щітки, відра та подібні потрібні для прибирання речі.

Я сповзла по стіні, тривожно вслухаючись у замогильну тишу навкруги. Будь-який випадковий шорох змушував здригнутися, я сиділа як на голках і боялась ворухнутись.

Будь ласка, нехай це катування скінчиться...

Хвилини перетворились на години, час здавався безкінечною тягучою рікою, якою я пливла жахливо повільно. Скільки я вже тут? Годину? Дві? Може, добу?

За дверима іноді було чутно кроки. Вони то здавались вісниками порятунку та надії, то несли крижаний страх, то викликали лише байдужість. Крапельки поту стікали обличчям, повторюючи шлях вже висушених сліз, очі боліли: я тримала їх широко розплющеними та дивилась прямо перед собою в одну точку. Суцільна темрява навкруги лише посилювала жахливий душевний стан, здавалося, ще трохи - і я точно з'їду з глузду.

Кисню ставало все менше та менше, і, хоча я знала, що це лише ілюзія, страх задихнутися ніяк не відпускав. Коли я спробувала підповзти до дверей і покликати кого-небудь, запаморочення і тошнота різко посилились - і я безвольно, усе також повільно впала на підлогу. Дивно, але було зовсім не боляче, чи я просто не відчувала болю. В очах потемніло: я зрозуміла це з рідких світлих бліків, що загорались посеред суцільної чорноти.

Мене тягнуло до сну. Може, тому що пройшло вже надто багато часу, а може, тому що я знаходилась у майже непритомному стані. Всі почуття згасли, навіть нестримна ненависть до того, хто замкнув мене тут, здавалась не такою вже й сильною. Хотілося тільки одного: припинити ці муки. Мізки вже давно втратили владу над моїм тілом, воно діяло, спрямоване лише хворобливою свідомістю.

Я піднялась на ліктях та відповзла в куток, судомно хапаючи ротом повітря. Мені раптом примарився якийсь шурхіт, і я в одну мить відстрибнула в сторону, смикнувши ногами так, немов їх ось-ось схопить невидиме чудовисько. Серце в грудях скажено билося, в голові паморочилось, а перед очима миготіли дивні тіні та образи.

Боже, я з'їду з глузду...

Дуже тихо. Ні звуку, лише моє хрипке дихання розриває тишу навкруги. Так, немов увесь світ помер, тільки я залишилась.

Руки нишпорили в кутку в пошуках невідомо чого. Що я шукаю? Не знаю. Те, що відбувається навкруги, вже не сприймалося, я почувала себе безтілесним духом, який діє з чиєїсь злої волі.

Хто я? Як не намагалась, не вийшло згадати навіть ім'я. Моя голова як чистий лист, там вже не залишилось нічого...

Різке клацання - і я підстрибнула, втиснулась у стіну та підігнула коліна до себе. Хотілось кричати, але в горлі застряг ком, що заважав навіть застогнати. Що зі мною таке?

Смуга яскравого світла засліпила мене, від чого я згорнулась у комочок та закрила обличчя руками. Сльози текли по щоках, у вухах шуміло, так що сприймати те, що відбувається, стало майже неможливо.

"Ось і все, можешь вихо... Гей, ти чого? Хлопці, в неї ніж!"

- Устань.

Я смикнулась та рвучко озирнулась навсібіч. Хто це каже? Голоса звучали в моїй голові, як щось смутно знайоме, але давно забуте. Вже неможливо було зрозуміти, що з цього реальність, а що - ілюзія хворої свідомості...

- Годі ламати комедію, Грін.

"З глузду з'їхала, дурепа?! Швидше, викличте швидку! В неї кров!"

Сенс слів залишався десь за рисою мого сприйняття. Я не одна? Тут хтось є? Світло сліпило, не даючи можливості розгледіти хоч щось, а потім я раптом відчула, як чиясь рука лягла мені на плече. Жах і страх оволоділи мною, я несамовито закричала, скочила з місця і, відчувши раптовий прилив сил, кинулась сама не знаю куди.

Удар, руки вперлись у щось холодне та жорстке, лоб пронизав неприємний біль. Ще секунда - і я відчула, як лечу вниз, хапаючись за все, що потрапляє до рук - і знову удар, а потім темрява...

...

Я спробувала розплющити очі, але сил не вистачило навіть на це. Крізь прочинені повіки я смутно розібрала обриси якогось приміщення, залитого яскравим світлом електричної лампи. Поруч зі мною стояли двоє чоловіків, їхніх облич я не бачила, проте могла чути тихі голоси.

- Ви вчинили дуже, дуже нерозумно, - повторював перший голос - стривожений та сердитий. Чоловік явно був спантеличений.

- Сам знаю, - відрубав другий, смутно знайомий та доволі грубий, а потім, немов засумнівавшись, спитав відривчасто: - Коли вона отямиться?

- Не знаю, - відповів перший. - Вона сильно вдарилась головою, до того ж, отримала сильний нервовий струс, - в останніх словах явно проступав докір.

- У будь-якому випадку, про це варто мовчати, - сухо відгукнувся другий голос. Де я могла його чути? І взагалі, що відбувається? Чому я така слабка?

- Як скажете...

Закінчення фрази я не почула: сили немов разом залишили тіло - і я знову занурилась у темряву.

...

Друге пробудження виявилось більш вдалим: я змогла повністю розплющити очі й навіть повернути голову, щоб визначити своє місцезнаходження. Навкруги було темно: схоже, зараз ніч. Мені вдалося роздивитись обриси меблів і вікон, за якими панував усе той же морок. Я лежала у своїй кімнаті в повній самотності. Поруч стояв стілець з різьбленою спинкою, на ньому я помітила миску, наповнену водою, і марлеву пов'язку. Лише зараз я зрозуміла, що на лобі в мене лежить точно така ж, липка і холодна.

Піднявши руку, я обмацала голову. Широкий бинт, обмотаний напруги неї, тримався міцно, так що зрозуміти, що під ним, мені не вдалося. Тоді я спробувала згадати всі попередні події та розкласти їх "по полицях" у голові.

Після вечері я замкнулась у своїй кімнаті, говорила з Едді, а потім прийшов Андерсон... Ми посварились, і я вдарила його... Точно! Я разом згадала все, що сталося того вечора. Він замкнув мене в комірчині, отже, через те, що сталося там, я і лежу зараз з перебинтованою голово. Скільки часу спливло з моменту нашої розмови з Андерсоном? Як довго я сиділа там? І що сталося, поки я там була?

Останнє, що я пам'ятала - двері, що зачинились прямо переді мною, та суцільна темрява, шалений стук серця в грудях, крижаний страх... Схоже, все інше мій мозок вирішив "пропустити". Воно і краще: мені досі страшно навіть згадати свої відчуття в перші хвилини знаходження там.

А потім була коротка сцена, яку я пам'ятаю зовсім погано: тільки те, що поруч із моїм ліжком стояли двоє чоловіків і про щось говорили. Припустимо, що одним з них був Андерсон. Тоді хто інший? Може, хтось зі службовців?

Мої роздуми були перервані клацанням відчинених дверей. Я прикрила очі, зробила вигляд, що сплю, і одночасно напружено слідкувала за виходом, дивлячись з-під опущених вій. У темряві можна було розгледіти до болю знайому чоловічу фігуру. Я ледь стрималась, щоб не смикнутись і не забитись у куток, подалі від нього. Тепер я точно знала: ця людина - чудовисько, справжній монстр.

Андерсон підійшов ближче, зупинився буквально в метрі від мене і склав руки за спиною. Я не бачила його обличчя, але не здивувалась би, якщо б на губах чоловіка грала насмішкувата посмішка. Мені раптом страшно захотілось вліпити йому ще одного ляпаса - і чхати, що він потім знову замкне мене в комірчині!

- Прийшов подивитись на свої старання? - тихо спитала я. Джеймс здригнувся, але промовчав: схоже, не очікував, що я так швидко отямлюсь.

Звісно, тоді б йому було значно легше!