- Теа... Т-е-е-а, - я смикнула плечем, не поспішаючи розплющувати очі, проте Еліс не залишила мене в спокої. - Теа! Годі мене ігнорувати, чуєш? - подруга заходилася штовхати мене під партою, так що мені довелося нарешті розплющити очі й припинити лежати на парті. Все-таки штанці жаль: лише вчора попрала!

- Що таке? - стомлено запитала я, хоча й знала, що цікавить мою руду подругу. Перший день на роботі виявився втомлюючим, тож я все ще почувалася вижатим лимоном.

- Як твій перший день? - одразу ж схопилася Еліс, а її очі заблищали й хитро зіщулилися. На мене одразу ж посипався град питань: - Ти його бачила? Він гарний? Ви розмовляли? Розповідай, Теа!

- Бачила, і що? - змучено зітхнула я. - Такий, як я й казала: старий скнара в ковпаку та зі вставною щелепою в склянці, - Еліс жартівливо штурхнула мене в плече, а потім ображено набурмосилася. - Ой, годі! - не витримала я, розуміючи, що якщо не розповім їй усе зараз, доведеться увесь день слухати її ниття. - Так, я його бачила. І, знаєш, не такий вже він і красунчик...

- Брешеш, - з посмішкою відповіла Хейлі та як завжди зробила таке обличчя, немов знає все на світі й лише з відомих їй єдиній ознак зуміла прочитати мої думки. Насправді, Еліс має рацію, напевно. Хазяїн будинку виявився доволі гарним юнаком, тим самим, про якого подруга казала кілька днів тому та фото якого показувала мені. Тільки-от у реальному житті він виглядав ще красивішим та... лякаючим? Його темні очі здавалися колодязями, де так просто втопитися, загубити себе...

Наша зустріч була короткою: я як раз мила підлогу в коридорі, коли він спустився сходами, вихором пронісся повз мене та залишив будинок, гучно грюкнувши дверима. Мені здалося, що його мутний погляд на секунду затримався на мені, проте я, певно, помилилася. Чоловік був п'яним: я відчула запах алкоголю, коли він ішов повз.

- Міс Хейлі, міс Грін! - я миттю обернулася до вчителя, який дивився на нас докірливо та з осудом. Так, у великій аудиторії розмовляти значно простіше, ніж у маленькому кабінеті... - Прошу, не заважайте тим, хто хоче вчитися.

Я закопилила губи та подумки зауважила, що єдиний, хто тут хоче вчитися - це сам вчитель. Еліс, схоже, поділяла мою думку, тому лише кілька хвилин для пристойності посиділа тихо, а потім дістала телефон та занурилася у світ шокуючих новин та моди.

...

- Ну ось, тепер мені навіть погуляти ні з ким, - жалілася Еліс, а я з філософським виглядом лазила в телефоні, чекаючи, доки затор перед школою зникне. Стояти там я не збиралася та вирішила просто почекати, а потім уже виїхати з парковки. - Теа, навіщо ти влаштувалася на цю роботу? - простогнала дівчина та скорчила невдоволену гримасу.

- Щоб зачепити багатого красунчика, - відгукнулась я, не припиняючи друкувати повідомлення Едді.

- Ось, ти цього навіть не заперечуєш! - вона одразу ж вчепилися в мої слова та заходилася міркувати над тим, як саме мені варто звернути на себе увагу. Тим часом затор біля виїзду зник.

- Усе, годі вже! - я перервала подругу, а потім із посмішкою додала: - Обов'язково врахую твої поради! Бувай, - я махнула рукою та завела мотор.

...

Тиждень потому

- Добрий день, міс Бром, - я привітно схилила голову, а потім прослизнула повз начальницю до кімнати для покоївок. Там уже нікого не було: схоже, я одна підробляю ввечері, а інші приходять зранку. Я швидко натягнула вже звичні темну сукню та білий фартух та поспішила взятися до роботи: протерти пил на полицях із безліччю статуеток. Ледь чутно наспівуючи собі під ніс, я почала працювати. Поки все йшло добре: вчора я отримала аванс та була остаточно взята, отже, сьогодні мій, можна сказати, офіційний робочий день.

У коридорі почулись кроки, і я обернулася. За мною стояла міс Бром, тільки не в темній сукні й контрастуючому з нею фартуху, а у звичайній одежі та легкій куртці зверху. Я злегка кивнула їй та випросталася, очікуючи на розпорядження. Шарлотта кілька секунд дивилася на мене оцінюючим поглядом, а потім, немов опам'ятавшись, промовила:

- У мене є доручення, - жінка помовчала та, дочекавшись, поки я відкладу ганчірку та витру вологі руки, продовжила: - Мені потрібно терміново від'їхати. Віднеси це, - вона простягнула мені пакет, який до того тримала в руках, - в бібліотеку на другому поверсі та поклади на видне місце. Зрозуміла?

- Так, міс Бром.

Я взяла пакет та пішла виконувати доручення, а старша покоївка поспішила вийти за двері. Бібліотекою тут називався глухий кут у кінці широкого коридора на другому поверсі. Вздовж стін там стояли книжкові шафи, а посередині був розташований журнальний стіл в оточенні шкіряних диванів. Піднявшись сходами, я швидким кроком пішла в кінець коридора. Справа від мене знаходились спальня та кабінет містера Андерсона, зустрічі з яким я так ретельно та успішно уникала весь час. Я бачила його дуже рідко, й то мигцем, тому що хазяїн будинку не часто бував вдома.

Залишивши пакет на столі, я пішла геть, проте, вже збираючись спуститись униз, помітила в коридорі біля дверей у кімнату для гостей відро з водою, яке, схоже, залишила тут одна з покоївок. Міс Бром не раз попереджала про те, що тут повинен панувати ідеальний порядок, тому я, не замислюючись, пішла до напівтемряви коридора, щоб забрати відро.

Коридор на цьому поверсі (власне кажучи, як і на всіх інших) кільцем оперізував сходи, так що обидва його кінці зустрічались біля бібліотеки. Лампи тут світили неяскраво, жовтувато, й роздивитись візерунки на темних шпалерах було складно, як і те, що відбувалось за кілька кроків попереду. Я нахилилася, щоб підхопити відро, й раптом почула, як з іншого боку від сходів грюкнули двері й хтось з усіх ніг кинувся в мій бік. Секунду потому з-за рогу вибіг молодий хлопець у білій сорочці та темних штанцях, в руках у нього була папка з якимись паперами. Побачивши мене, він прискорився. З кабінету містера Андерсона в цей час лунали глухі удари, немов хтось намагався вибити двері.

- Віднеси це до поліції! - хлопець сунув мені до рук папку. - Нікому не віддавай! Це дуже важлива інформація, розумієш?

- Вибачте, - я зробила крок назад та розвела руки в боки, щоб юнак не зміг покласти до них папку. - Я не розумію, про що ви кажете, й не хочу вплутуватися...

Договорити мені не дав гуркіт вибитих дверей. В коридорі одразу ж пролунали важкі кроки, від чого хлопець здригнувся та зблід ще сильніше, а потім буквально жбурнув у мене папку, так що мені довелося машинально спіймати її.

- Іди геть! Швидше! - його руки вп'ялися мені в плечі, змусили круто розвернутись та підштовхнули до сходів. - Ніхто не повинен знати про нашу розмову, інакше ти можеш постраждати!

Останній аргумент мене похитнув, точніше, змусив злякатися, тому я машинально сунула папку під фартух та кинулась униз сходами. Краєм вуха я чула, як у покинутому мною коридорі починається якийся гуркіт, потім хтось кричить - і все стихає...

На щастя, дорогою до таємних сходів мені ніхто не трапився, і я змогла безперешкодно спуститись на службовий поверх та все обміркувати. І навіщо лише я втекла? Може, потрібно дочекатися містера Андерсона, віддати йому папку - і на цьому все буде скінчено?

Я вже майже запевнила себе повернутися та пояснити все хазяїну будинку, проте раптова думка втримала мене. А якщо це - доказ злочину? Гадаю, той хлопець не став би прохати віднести папку до поліції просто так, напевно, повинна бути причина. До того ж, юнак вселяв мені набагато більше довіри, ніж похмурий Андерсон.

Роздивившись навсібіч, я витягла з-під фартуха папку. Біла жорстка обкладинка, якісь безглузді візерунки на ній - усе це виглядало настільки звичайно, що я ніяк не могла уявити всередині щось важливе.

Звук відчинених дверей змусив мене здригнутися та сховати папку під фартух. Хтось спускався сходами, і я поспішила до роздягальні, щоб сховати "знахідку" там. Страх крижаними обручами охопив усе тіло, але я намагалася не подавати вигляду та вести себе звичайно, хоча прикидатися було ні перед ким: підвальний поверх був порожнім.

...

Збудження не залишало мене до кінця робочого дня. Міс Бром, на щастя, не було близько двох годин, а більшість покоївок сьогодні чомусь отримали вхідний, тому в мене було достатньо часу, щоб роздивитись ситуацію з усіх боків. На другому поверсі будинку, на подив, панували тиша та спокій, не було ніякої метушні, ніхто не розшукував пропажу. Я кілька разів насмілювалась піднятись сходами, прислуховуючись, але все було тихо.

Нарешті заповітне "ви вільні, міс Грін" дозволило мені трохи не з радісними криками побігти до роздягальні. Витягнувши зі своєї скриньки папку, я спробувала запхати її до сумки, проте нічого не вийшло: вона була надто великою. Тоді я вирішила ризикнути та пронести її так: врешті-решт, хто буде перевіряти мої особисті речі?

Швидко перевдягнувшись в улюблені темні джинси, чорну футболку з білим написом та того ж кольору сорочку, я підхопила сумку та пішла, але біля виходу мене зупинила міс Бром. Я затамувала подих та насмілилася подивитись їй в обличчя, як завжди непроникне та бліде. Серце несамовито калаталося, пальці, стиснуті в кулак, злегка тремтіли.

- Що це? - жінка вказала на білу папку в моїх руках.

- Реферат, - збрехала я. Очі Шарлотти Бром дивилися так, наче бачили мене наскрізь. - З біології, - мій голос звучав хрипло та до жаху схвильовано, проте міс Бром немов би не помітила цього.

- Зрозуміло, - кивнула вона. На мить мені здалося, що в голосі старшої покоївки прослизнула відраза. - Не запізнюйтеся завтра, міс Грін. Гарного вечора, - вона розвернулась і пішла геть, а я, незважаючи на бажання дістатися додому, повільно попрямувала до припаркованого у дворі мотоциклу.

...

Минуло кілька хвилин перед тим, як мені вдалося вставити ключ в замок. Хвилювання не залишало мене, а передчуття чогось поганого ніяк не хотіло відпускати. Під час дороги додому мені раптом здалося, що чорна машина, що їде позаду, стежить за мною, проте ця підозра розвіялась, як тільки я проїхала парк недалеко від свого району: іномарка пронеслась повз, не затримавшись ні на секунду.

Я не втрималась і з полегшенням зітхнула, коли двері з тихим клацанням зачинилися за моєю спиною; кинула на ліжко сумку та збиралася вже кинути туди ж і білу папку - й останньої миті передумала.

Звичайна папка. Ось тільки що всередині? На секунду я замислилася про те, чи варто мені її відкрити, адже там може бути якась секретна інформація, а я стану небажаним свідком... Врешті-решт цікавість пересилила, і я, все ще почуваючи несамовитий стук серця в грудях та пульсацію у скронях, провела тремтячими пальцями по замку. Я подумки вилаяла себе за боягузтво, рішуче розгорнула папку та жадібно впилася очами в першу сторінку. Те, що я побачила там, вразило мене до глибини душі. Не вірячи очам, я перегорнула сторінку, потім знову, і знову, і знову...

«... Джеремі Кінг зраджує дружину з секретаркою... чекає дитину... Ванесса Ірґвін... »

«... Олівер МакТаггерт - син коханця... знайти Р.М.Теччер... допитати... свідок... »

«... допитати Мелісу Аліо... інформація про конкурентів з Кореї... »

І фото, багато відвертих компрометуючих фото... Фамілії цих людей миготять у газетах майже кожного дня, вони в усіх на слуху... В цій папці - компромат на сотні людей. Матеріал для шантажу.

У мене перехопило подих. Ні, я не хотіла виправдовувати цих людей: це їх вчинки, їх справа, їх вибір. Але той, хто збирався маніпулювати ними за допомогою шантажу, просто жахливий та мерзотний, цьому виправдання немає.

Отже, юнак, який дав мені цю папку, знав, що в ній. І зараз він, скоріше за все, в небезпеці. Якщо власник папки містер Андерсон, то зараз він, можливо, намагається з'ясувати в того хлопця, куди він дів дані. Можливо... Можливо, він уже знає, в кого докази його злочину.

Страх знову охопив мене. Я закрила папку та кинулася до дверей із наміром якомога скоріше віднести документи до поліції: нехай там розберуться. Але я не встигла навіть перетнути поріг кімнати: за моєю спиною раптом пролунав хрипкуватий чоловічий голос, який змусив мене здригнутися та завмерти на місці. І невідомо ще, що лякало мене більше: сенс промовлених слів чи тон, яким вони були сказані...

- Ти думала, що я не дізнаюся про зникнення папки?

Я майже фізично відчувала загрозу, що йшла від того, хто говорив, його замасковану холодністю злість, його силу. О так, я не сумнівалася в тому, що це був Андерсон! Його виказував той крижаний страх, який, здавалося, оволодівав усім навкруги при його появі. Ось і зараз міцний дотик жаху не давав мені зрушити з місця, постукати до сусідів. Навіть подив, який повинна була викликати поява стороннього в моїй квартирі, душив тваринний страх.

- У будинку всюди стоять камери, - правив далі чоловік, і я почула, як він повільно наближається до мене. Це активувало інстинкт самозбереження, який звичайно не звертав уваги на страх, виснаження чи якісь принципи. Я зірвалася з місця раніше, ніж Андерсон зміг би схопити мене за руку, і кинулась геть з квартири.

Грюкнувши дверима, я по інерції зробила кілька кроків, а потім завмерла на краю сходів. У прольоті навпроти дорогу мені перекрили двоє чоловіків у чорних костюмах. З першого погляду в них можна було впізнати охоронців чи, скоріше, бандитів. Вони виглядали так, як звичайно показують в фільмах: мускулатура, одежа з голочки, лаковані туфлі, гладко зачесане волосся та зціплені спереду руки.

Повітря раптом стало катастрофічно мало, я дихала важко, немов витягнута з води риба, напружувала легені з усієї сили, але це зовсім не допомагало. Повільно обернувшись назад, я зустрілася поглядом із ним.

Напевно, Еліс мала рацію: такого гарного чоловіка треба ще пошукати. Темне, з легким бронзовим відтінком волосся, тускло-сірі очі, гострі виразні риси обличчя, трохи кутовате підборіддя, міцне тіло, чітко визначені під курткою в облипку біцепси - він в усьому був схожий на несамовито-прекрасних акторів із фільмів. Тільки ось погляд, манери, жести та навіть хода Андерсона відлякували, нагадували повадки хижака, який безжально заманює жертв до пастки, а потім повільно вбиває, насолоджуючись їх стражданнями...

- Може, годі хлопати очима, наче філін? Ти стаєш все більш некрасивою.

Ці слова, немов відро крижаної води, вивели мене із заціпеніння. Всередині раптом закипіла злість на нього та на саму себе. Якого дідька я стою і дивлюся замість того, щоб кликати на допомогу?

Закричати я не встигла: Андерсон одним стрибком опинився поруч, однією рукою схопив мене за плече, а іншою зажав мені рота і, скориставшись інерцією, притиснув до стіни так сильно, що в мене на мить потемніло в очах.

- Один звук - і мені доведеться оглушити тебе, - попередив він, дивлячись мені прямо у вічі.

О, цей погляд! У ньому стільки зневаги, погано прихованої злоби та роздратування, що мені мимоволі захотілося розплакатись від усвідомлення власної жалюгідності. Сльози навернулись мені на очі, від чого чоловік, здавалося, ще більше розлютився.

- А тепер слухай мене уважно, - його очі небезпечно засяяли. - Зараз я відпущу тебе, і ти спокійно та без галасу підеш за мною.

Я втиснулась у стіну якомога сильніше, шукачи порятунку від цього пронизливого та лякаючого погляду, проте, незважаючи на весь жах, що я відчувала, не змогла змусити себе відповісти згодою.

- Отже, по-доброму ти не хочеш? - протягнув Андерсон, а потім схилив голову, відвернувся і на секунду замовк, немов розмірковуючи над моєю мовчазною відмовою. - Тоді мені, мабуть, доведеться вжити більш дійових заходів, - він знову підняв голову, гіпнотизуючи мене одним лише поглядом. Одна його рука все ще заважала мені говорити, а інша настільки сильно здавила плече, що якби я могла, закричала б від болю. - Уявімо на мить, що тут, - він легким кивком показав на папку, яку я все ще тримала в руці, - лежать гроші, які ти зі своїм спільником хотіла вкрасти.

Я обурено смикнулася, але Андерсон попередив цей рух та сильніше притис мене до стіни, мерзотно посміхаючись.

- Тобі, звісно, ніхто не повірить, а камери відеоспостереження підтвердять мої слова. То як, Грін, поїдеш зі мною чи, може, одразу до місцевого відділу поліції?