Дні летіли непомітно; вони перетворились на один суцільний плин часу. Іноді здавалось, що я знаходжусь у цій кімнаті з м'якими стінами більше року, іноді - всього кілька годин. Спочатку я, звісно, ніяк не хотіла заспокоюватись, в істериці колотила у двері, кликала на допомогу, благала повірити мені і випустити, проте потім зрозуміла, що це безглуздо. Після двох поспіль приступів клаустрофобії мене перевели в таку саму палату, тільки набагато більшу. В ній я знаходилась так само на самоті, зате медсестри стали навідуватись частіше й іноді навіть розмовляли зі мною про погоду і якісь зовсім сторонні справи. Але найнеприємнішим, звісно, було щоденне відвідування психіатра.

Неприємний, із лисячим товстим обличчям і ріденьким рудуватим волоссям чоловік не вселяв мені нічого, крім відрази. Він так наполегливо намагався проникнути в глибини моєї душі, які завжди залишались схованими навіть від найближчої подруги - Еліс, що я мимохіть запідозрила шпигунство. Може, Ітан хоче побільше дізнатись про мене, щоб зуміти контролювати?

Тож я брехала. Безсовісно і так правдоподібно, що питань ні в кого не виникало. Вдавала з себе відчужену стерву, іноді просто мовчала, рідко посміхалась, ніколи не відповідала на жарти й компліменти. Брехливі запевнення як то: "Ви одужуєте, міс Грін", - мене перестали хвилювати вже тиждень потому. Яка різниця, що говорить психіатр? Він напевно знає, що я абсолютно здорова, тільки от гроші Ітана запросто змусять його тримати мене тут усе життя. Жалюгідна, продажна людина... Яке право він має лізти мені в душу?

Мене непокоїло ще дещо - раптові зміни настрою. Я вже не могла контролювати раптові приступи роздратування, гніву, гарного настрою чи скептичної байдужості, тому нерідко зістрибувала з ліжка й мірила кроками приміщення, потім раптом сідала на підлогу і наспівувала щось собі під ніс. Навіть їжа, завжди одноманітна і позбавлена смаку, постійно здавалась різною! Доволі схоже на пацієнтку психлікарні, чи не так?

Нещодавно мене оглядав лікар - суворий чоловік похилого віку з холодним чіпким поглядом. Він мені теж не сподобався, тільки не надмірною цікавістю, а навпаки, холоднокровністю і байдужістю. Саме після його візиту я почала підозрювати, що зі мною щось не так: з його небезпечного і схвильованого погляду можна було здогадатись, що лікар помітив щось особливе під час огляду, але говорити про це явно не збирався. Що він мій знайти? Смертельна хвороба? Пухлина? Що ж, це лише спрощує життя новому голові Anderson Enterprises!

Наступного дня медсестра увійшла до мене в палату зі стаканом води і якимись новими пігулками. Не знаю, що штовхнуло мене на це, але я не стала пити їх, керуючись внутрішнім імпульсом, передчуттям чогось страшного. Я вперше відчула небезпеку: раптом мене хочуть отруїти чи накачати наркотиками? Так буде набагато простіше керувати бідолашною дівчинкою, що з глузду з'їхала від кохання і хотіла покінчити з собою.

Коли медсестра залишила палату, я повернулась спиною до камери відеонагляду, витягла з-під язика дві капсули блідо-зеленого кольору і сховала їх під матрац.

Чому саме зараз мені спало на думку не пити ліки, що мені приносили? Не знаю. Може, поведінка лікаря насторожила мене, а може, і зміни в моєму стані. Жахлива апатія нападала на мене кожного разу після того, як медсестра ставила крапельницю, з чого я вивела, що туди явно додають речовини, що знижують активність мозку.

Здогадатись навіщо не важко - Ітану явно потрібно, щоб я просто сиділа тут, повільно втрачаючи залишки розуму, і остаточно втратила надію вибратись. Він думав, що я покорюся своїй долі, та не врахував того, що навіть якщо я і викину з голови всі думки про звільнення, то Джеймс ніколи не залишить цю справу.

Думки про нього - єдине, що врятувало мене. Я вже не замислювалась про те, хотів він мене використати чи дійсно покохав, просто годинами прокручувала в голові спогади про наше життя в будинку, про те, як він вперше поцілував мене, про те, як завжди приходив на допомогу в потрібний момент. Я немов переносилась у минуле, насолоджувалась кожним спогадом про проведений разом час, кожною дрібницею, що збереглася в голові. Іноді я з жахом виявляла, що знайомі риси стерлись з пам'яті - й одразу ж відновлювала їх із зусиллям зайнятого працею художника.

Так минав час. Не знаю, скільки ще могло продовжуватись це безглузде існування у в'язниці з м'якими стінами, проте одного дня в мою палату замість уже знайомої вічно роздратованої медсестри Ешлі увійшла інша, набагато молодша і приємніша на вигляд. Не сказавши і слова, вона опустилась на ліжко поруч зі мною і простягнула пігулки та стакан води.

З хвилину я мовчки роздивлялась медсестру, намагалась зрозуміти, чому сьогодні до мене прийшла вона, і гадала, що це за новий план Андерсона-старшого, а коли вже готова була простягнути руку за ліками, відеокамера раптом коротко писнула і яскраво-червоний вогник під об'єктивом згас. Дівчина миттєво змінилась в обличчі й сховала пігулки в кишеню свого халату.

- Що... - почала було я, але вона квапливо перебила мене.

- У мене мало часу, міс Грін. Мене прислав Джеймс Андерсон, щоб попередити вас, - я затамувала подих, не в силах навіть поворухнутись від радощів, що охопили мене. Отже, я мала рацію! Він не забув мене, він все ще намагається врятувати мене! Він не кинув мене. - Ось! - дівчина витягла з кишені, куди перед тим сховала ліки, шматок паперу, на якому розгонистим почерком Джеймса було написано: "Вір цій жінці, Теа". - Він дав мені це, щоб ви повірили, - пояснила вона і, навіть не глянувши на мене, знову сховала записку в кишеню.

Це ж потрібно, він і про це потурбувався! І зовсім безглуздо: я як дурепа готова була повірити кому завгодно, якби він промовив заповітне ім'я "Джеймс".

- Він витягне мене звідси? - нарешті повернувши собі дар мовлення, спитала я і з надією зазирнула в обличчя медсестри.

Вона підняла на мене темно-карі очі, де миготіло співчуття, і заговорила знову:

- Так. Я впевнена, що він зробить це за будь-якої ціни, тому що... - тут вона, спершу така зосереджена і зібрана, завагалась. Я запідозрила недобре. В голові майнула смутна думка і не встигла сформуватись до кінця, коли медсестра продовжувала говорити. - Я пробралась до кабінету головного лікаря і знайшла останні звіти про стан вашого здоров'я, міс Грін. Ви вагітна.

Мені раптом стало важко дихати, з легенів немов вибили все повітря чітко направленим у ціль ударом. Складно описати те, що я тоді відчувала: нерозуміння, смутна радість і якесь несвідоме почуття чи то страху, чи то недовіри... Поки медсестра говорила мені ні в якому разі не приймати ліки, що мені будуть давати, я могла лише тихо бурмотіти: "Не може бути..." - і несвідомо торкатись кінчиками пальців живота, намагаючись зрозуміти, розіграш це чи приємний сон, оманливий міраж біля горизонту. Я вагітна. Я ношу під серцем дитину Джеймса. Це... страшно. І так дивно, так неможливо, так... радісно.

Раптовий писк камери, що знову запрацювала, трохи протверезив мене. Медсестра залишила стакан на тумбі, кинула на мене останній погляд, немов вмовляючи не забувати про те, що вона мені сказала, і вийшла з палати. Десь у дальньому кутку моєї свідомості зародилась думка про те, що якщо я буду продовжувати сидіти так, бездумно дивлячись у порожнину зі слабкою посмішкою на губах, це викличе підозри, проте я нічого не могла із собою зробити.

Невже це дійсно відбувається в реальному житті? Раптом усе: і дивна поведінка лікаря, і мої раптові зміни настрою, і незадоволення їжею, і поява незвичайних пігулок у списку моїх ліків - стало на своє місце, пазл у голові склався, став цілою картиною. Здатність розмірковувати поступово поверталась, і я зрозуміла, що наша із Джеймсом дитина є загрозою для Ітана. Навіть якщо Андерсону вдасться назавжди замкнути мене в клініці для душевнохворих, моя дитина буде вільною, стане повнолітньою і отримає половину акцій компанії.

Отже, вони в будь-якому разі спробують позбутись моєї дитини. Ця думка пронизала свідомість гострим кинджалом, і я похолоділа від однієї лише припустки, що в них є всі шанси це зробити.

Ні. Не дам.

Я мимохіть закрила руками живіт, немов захищаючись від невидимого ворога. І зрозуміла, що готова вбити будь-кого, хто посміє загрожувати моїй дитині. Нашій дитині.

Тепер і в мене є козир. Вони ж не знають, що мені відомо про дитину, чи не так? Отже, Ітан думає, що контролює ситуацію. Джеймс, звісно, не стане вагатись і спробує якомога скоріше врятувати мене з лап свого брата, тому мені залишається потерпіти всього нічого і поки що бути якомога більш обережною.

Моє існування знову здобуло мету. Я вже не відчувала себе нікчемною і непотрібною, всі мої думки віднині були зайняті лише тим, як захистити себе і дитину.

...

Чекати довелося недовго. Весь цей час я вправно ховала під матрац пігулки, які мені приносили, намагалась поводитись якомога тихіше і спокійніше, вдавала повну покірність долі, а вночі, забившись під ковдру, із радісним задоволенням намацувала долонею живіт і з посмішкою уявляла, як візьму на руки свого малюка, як притисну його до грудей і ніколи вже не відпущу.

І ось кілька днів потому після візиту підісланої Джеймсом медсестри сталося те, чого я так довго чекала. Було не більше полудня: в цей час Ешлі завжди давала мені ліки, а потім гасила в палаті світло: наставав денний сон. Спочатку до мене долетів неясний шум у кінці коридору, потім хтось закричав: "Охороно!" - і пролунав тупіт багатьох ніг. Я сіла на ліжку і з завмиранням серця прислухалась. Після кількох хвилин тиші знову пролунали кроки, тільки тепер однієї людини. В душі знову снували неясні підозри: що як це не Джеймс? Раптом це чергові хитрощі Ітана?

Клацнув замок, двері із гуркотом відчинились - і на порозі з'явився Ітан Андерсон. Я втиснулась у спинку ліжка і на мить заціпеніла від страху: з його обличчя спала маска звичайної насмішкуватої доброзичливості, воно виражало справжню лють, ту рису, що більше за все пасувала родині Андерсонів. Він не кидався своїми звичайними колкими фразочками, просто мовчки подався вперед, схопив мене за лікоть і стягнув з ліжка. Я спробувала вхопитись за нього, але одразу ж отримала сильний удар в обличчя, що змусило закашлятись. Я ледь втрималась від задавленого крику: з'явилось відчуття, немов мене без зупинки б'ють об стіну.

- Заткнись і не рипайся! - рявкнув Андерсон і потяг мене геть.

З носу в мене потекла кров, ноги підкосились. Я не пручалася, поки він тяг мене коридором, тому що дикий біль не давав навіть пальцем ворухнути. На очах самі собою виступили сльози.

Тільки коли ми майже досягли повороту, я знайшла в собі сили вхопитись за якісь напіввідчинені двері. Босі ноги міцно стояли на викладеній слизькою плиткою підлозі, зате лаковані туфлі Ітана були нестійкими. Ця невелика перевага дозволила мені затримати наше просування на кілька секунд. Тоді я відчула те, чого не помічала до того - мертву хватку на передпліччі. Пальці чоловіка так сильно вп'ялись у шкіру, що я майже не відчувала руки.

- Ти по-хорошому не розумієш?! - друга рука Андерсона вчепилась мені у волосся і змусила підняти голову. Кров струмком стікала підборіддям і залишала сліди на білій лікарняній сорочці. - Слухай сюди, погань: зараз ти підеш зі мною, без істерик сядеш до машини і будеш слухняною дівчинкою, інакше...

Договорити він не встиг. За спиною мого злішого ворога з'явилось розлючене обличчя Джеймса - і секунду потому зникли і хватка на плечах, і заплутані у волоссі холодні пальці. Першу хвилину я не бачила, що відбувається кількома метрами правіше: тільки стояла, притулившись до стіни, витирала кров з обличчя і судомно хапала ротом повітря. Мілке тремтіння трясло все моє тіло, а в горлі застрягли істеричні ридання. Боже мій, ще трохи - і я була б у повній владі Ітана...

Потім я розібрала здавлені хрипи і стогони, повернула голову і ледь не втратила свідомість від картини, що відкрилась очам. Ітан, який тільки що стояв переді мною повний сил і рішучості, лежав на підлозі в калюжі крові. Його обличчя перетворилось на суцільне криваве місиво, світло-сірий костюм став буро-червоним, кінцівки тряслися в судомах. Джеймс височів над братом грізною скалою і не припиняв наносити удари то в обличчя, то в груди, то в пах. Носки його чобіт усі були забризкані кров'ю.

Я одразу зрозуміла, що на цей раз він втратив контроль. Ланцюги, що весь цей час стримували його звірину натуру, луснули. Вони розлетілись вщент і випустили на волю хижака, машину, що здатна знищити людину голими руками, просто стерти в порошок і залишити лише криваве місиво.

Мені стало страшно. Але не за життя Ітана, ні, цей покидьок заслуговує на все, що з ним відбувається - я злякалась, що Джеймс може вбити його і потрапити за грати.

- Не потрібно!

Я кинулась уперед і спробувала схопити його за руку, але вона надто швидко здійнялась вгору, так що мої пальці спіймали лише повітря. Тоді я обережно обійняла його зі спини. Кінчики пальців ледь зімкнулись на широких грудях, що ускладнювало завдання: Джеймс надто часто відхилявся то назад, то в бік, щоб замахнутись для удару, і я могла будь-якої миті просто відлетіти назад, як пушинка під легким дмуханням вітерця.

- Джеймсе! - відчайдушно крикнула я. Що робити з людиною, яка збожеволіла від люті? Як я можу повернути його до реальності? - Не роби цього! Будь ласка, Джеймсе!

Він раптом завмер, так різко і так неприродньо, що я мимоволі злякалась: чи не сталося чого? Його руки обережно торкнулись моїх зап'ясть і відвели їх назад, щоб звільнитись з обіймів.

- Джеймсе...

- Я в нормі, - відривчасто кинув він, не повертаючи голови.

Я завагалась, а потім все-таки відійшла назад. Тоді Джеймс опустився на одне коліно поруч із братом, взяв його за комірець піджака і припідняв так, щоб зазирнути в темні очі, так схожі на власні. На мить мені здалося, що зараз Джеймс усе-таки завдасть останнього удару, та чоловік лише сказав неголосно, майже спокійно і так погрозливо, що навіть мені стало страшно:

- Якщо ти ще раз торкнешся її, я вб'ю тебе, Ітане.