Тільки коли за моєю спиною зачинились скляні двері будівлі, я змогла зітхнути повними грудьми і розслабитись. Прохолодний вітерець приємно дмухнув в обличчя, і мені одразу стало легше дихати. Тепер сили залишили мене, вся моя рішучість залишилась у стінах офісу, а за його межами чекало повне усвідомлення гіркої істини.

Себастьян Андерсон запропонував мені відмовитись від Джеймса за половину акцій Anderson Enterprises.

Відраза - ось що я відчувала зараз. Немов будівля за моєю спиною була наповнена слизькими павуками, які тягнуть усі соки зі своїх жертв.

Помітивши на парковці машину Джеймса і його самого, я мимохіть ковтнула слину і похолоділа від усвідомлення того, що мені доведеться йому сказати. Я не можу приховувати те, що дізналась. Він повинен знати, що тут нам більше нічого робити.

Чоловік стояв, спершись на капот, зі схрещеними на грудях руками, його голова була опущена на груди, а погляд гуляв по тротуару під ногами. Я раптом знову відчула гостре почуття жалощів. Не знаю, що викликало в мені його: може, поза Андерсона, а може, розуміння того, що він навіть не підозрює про те, який "сюрприз" готує йому батько. Що як під маскою байдужої до всього людини дійсно ховається позбавлений батьківської любові хлопець? Хто тоді винен у тому, що він став таким?

Я рішуче попрямувала до Джеймса. Я повинна сказати йому все.

Коли я зупинилась поруч із ним, чоловік повільно підняв на мене погляд і, миттєво помітивши погано приховану гіркоту, спохмурнів.

- Що він тобі сказав? - так, немов йому все вже було відомо, спитав Джеймс і став навпроти мене.

Я завагалась і опустила очі. Ну ж, Теа. Чим швидше, тим краще.

- Твій батько сказав, що розділить спадок між Ітаном і мною, - тихо почала я, уважно спостерігаючи за реакцією Джеймса. На подив, його обличчя не виказувало ніяких емоцій, жодний мускул не здригнувся. Нічого. Немов він і так усе знав. Очікував на це.

- Продовжуй, - зажадав Андерсон. - Це не все, чи не так? - додав він, помітивши мій блукаючий погляд.

- Так, - погодилась я і на мить прикрила очі, щоб зібратись з силами. - Він сказав, що я отримаю акції лише якщо кину тебе.

Погляд Андерсона спалахнув безсилою люттю. Я раптом злякалась, що він кинеться до офісу й учинить сварку, але цього не сталося. Сталося щось набагато жахливіше.

- І ти, звісно, погодилась? - зціпивши зуби, спитав Джеймс. Я приголомшено роззявила рота від такого питання. Що це? В чому причина його злості? Він не довіряє мені чи незадоволений моїм рішенням?

- Ні, - відповіла я і спохмурніла. Джеймс скривився від досади і запустив руки у волосся, відвернувшись від мене. - Що відбувається, Джеймсе? - прямо спитала я і зробила крок до нього, намагаючись зазирнути в обличчя.

- Ти зараз же підеш до нього і скажеш, що згодна на пропозицію! - чоловік знову повернувся до мене і вказав пальцем на вхід до будівлі. Я вражено втупилась у нього і відійшла на крок.

- Ти, здається, погано почув мої слова, - тихо промовила я. - Він сказав...

- Ні, це ти не почула! - вигукнув він, і я знову відчула знайомий страх: у його раптом потемнілих очах плескалась справжня лють. - Справа йде про твоє майбутнє, Теа! Ці гроші допоможуть тобі виконати всі свої мрії, ти зможеш зробити все, що захочеш! - у його голосі прозвучали нотки прохання, ледь помітні і майже заглушені злобою. - Я не можу дозволити тобі відмовитись від усього цього заради мене.

Я не вірила своїм вухам. Невже він і справді подумав, що я можу хоч на секунду засумніватись у власному рішенні? Вирішив, що мене звабить солодка казка про виконання бажань? Чому він ніяк не зрозуміє, що гроші - не означає щастя? В ті миті, коли я поруч із ним, я відчувала себе набагато щасливішою, ніж будь-який мільярдер на планеті!

- Ні, - знову повторила я і відступила на крок.

- Та як же ти не розумієш! - Андерсон, схоже, всерйоз повірив у те, що зможе переконати мене. - Зі мною ти не будеш щасливою, Теа!

- Це не тобі вирішувати! - вибухнула я. Немає сил більше слухати цю дурну бовканину! - Годі намагатись відштовхнути мене, Джеймсе! Ти хочеш пожертвувати собою заради мене, але не даєш мені зробити те саме! В чому твоя проблема?!

- Якщо не думаєш про себе, подумай про корпорацію! - Джеймс махнув рукою в бік офісної будівлі, і його очі загорілись такою ненавистю, якої я ще ніколи не помічала в ньому. - Ти хочеш, щоб усе дісталося цьому кретину? Він знищить усе, що було нажито важкою працею батька, він знищить і мене, і тебе...

- Отже, все через корпорацію? - перебила я і раптом зрозуміла, що зараз розплачусь. У носі зрадницьки защипало, але я знайшла в собі сили зціпити зуби і проковтнути сльози. - Ти хочеш кинути мене через помсту братові? Ти обіцяв, що все буде по-іншому, Джеймсе! Ти обіцяв, що більше не буде ніяких розрахунків!

- Це не розрахунок, а спроба врятувати себе! - він пнув ногою колесо машини і судомно зітхнув. Було видно, що Джеймс знову намагається взяти себе в руки, але ніяк не може вгамувати свою лють.

- Я не буду брати участь у ваших іграх. Можете повбивати одне одного за ці грощі, але без мене, - я ткнула йому в груди вказівним пальцем. - Я свій вибір зробила і міняти його не збираюсь!

- Тоді його зміню я, - похмуро відгукнувся Джеймс. На його обличчя лягла тінь, риси застигли в спробі повернутися до минулої байдужості. - З цього моменту все скінчено. Ми розлучаємось.

Слова зависли в повітрі, так і не досягнувши моїх вух. Люди навкруги, сигнали машин, голоса - все змішалось в один єдиний шум, уже нерозбірливий. У носі защипало, очі наповнились сльозами, а я просто стояла і дивилась на нього, часто-часто кліпаючи. Він знову кидає мене, і на цей раз назавжди - це читається в повних болю і рішучості темних-темних очах.

- Отже, так? - прошепотіла я. На цьому все і скінчиться? Я піду, а він буде думати, що зробив це для мого блага.

Блага?

- Знаєш... - тихо продовжувала я, вже не в силах зупинитись. - Це нічого не змінить, - я підняла на нього повні сліз очі. - І твій батько, і ти вважаєте мене такою само, як ви? Думаєш, я відмовляюсь від цих грошей заради тебе? Ні, Джеймсе. Я роблю це, щоб не втратити себе, щоб не стати такою само, як ви, - я судомно зітхнула, борючись із приступами ридань. - Мої мрії вже не повернути: ти зламав їх усі, - продовжувала я. Нехай і йому буде так само боляче, як і мені. Нехай він хоча б на мить відчує те, що відчувала я. - Я б так хотіла ненавидіти тебе і далі і зараз сміятись тобі в обличчя, але, бачиш - не можу, - сльози текли по моїм щокам, вони заважали мені роздивитись обличчя чоловіка перед собою. - Просто... я просто... хочу сказати тобі... прощавай...

Останні слова дались мені особливо важко. Чому все кінчається саме так? Де ж щасливий кінець, обіцяний казками? Чому я зараз йду, люто витираючи сльози, і вітер дмухає мені в обличчя, несе геть усе, що залишилось у минулому? Чому він не йде за мною, не кричить "вибач", чому не зупинить мене?

Так, мені боляче. Так боляче, як не було ще ніколи в житті. Все - від першої нашої зустрічі до останнього щасливого ранку - проноситься в голові вихором потривоженого листя, я намагаюсь прогнати геть кожний спогад, але вони навпаки все міцніше вкорінюються в пам'яті, кожна коротка мить, проведена із ним, спливає з небуття.

Ми виявились занадто різними. Ми - доказ того, що люди з різних планет ніколи не зможуть бути разом. Він думає, що вчинив правильно, а я... А мені просто боляче. Все, що він робив, завдавало мені пекельного болю, який я зносила весь цей час. Я жила з ним і сподівалась, що коли-небудь ми будемо щасливі, але це було лише оманливою мрією.

Ми - як метелик і свічка. Один летить на яскраве полум'я, хоче потонути в ньому і нарешті знайти спокій, а інший обпікає, змушує повільно вмирати в агонії... Невже це - кохання? Що це за кохання, коли ми обидва прагнемо зробити одне одного щасливими, але завдаємо ше більше страждань? Що це за кохання? Що це за почуття, які не витримали навіть маленького шторму?

Ми кохали одне одного, і цього виявилось недостатньо, щоб побудувати справжні стосунки. Всього, що ми пережили, виявилось недостатньо. І все, що залишилось - біль у серці.

Люди навкруги обертаються, осудливо хитають головами, перешіптуються, а я продовжую іти. Не знаю куди, навіщо, чому - просто йду. Щоб прогнати цей біль, вигнати з голови думки, залишити позаду страждання.

Години летять хвилинами. А я все йду, не відчуваючи болю в ногах, перечіпляючись на кожному кроці, ковтаючи гіркі сльози, замерзаючи чи то від холодного вітру, чи то від порожнини всередині... Я знаю, що її вже нічим не заповнити. Вона з'явилась після смерті мами, а тепер стала більше і, немов чорна діра, затягує все живе, що ще залишилось у мені, до темряви. В цій темряві я і загину, як квітка без світла.

На вулиці повільно спускалась ніч, а я все продовжувала йти, безсило перебираючи ногами, не в силах зупинитись. Навкруги нікого - лише тиша і порожнина, така ж чорна і жахлива, як і в мене всередині. Єдине, що я хочу зараз - щезнути. Не померти, не стрибнути з даху, не випити жменю пігулок і заснути назавжди - лише розчинитись у повітрі, щоб не залишилось і спогаду. Я хочу, щоб мене не було. Щоб ніхто не шукав мене, ніхто не пам'ятав навіть мого імені, ніхто не судив мене, не засуджував.

Різкий вереск шин позаду. Я повільно обертаюсь - і серце на секунду зупиняється, завмирає у страху. З машини виходить чоловік у безрукавці, а на його руці чорніє татуювання у вигляді змії від зап'ястя до ліктя. Надто знайоме, що не згадати його. Я раптом забуваю і про свій біль, і про те, що зовсім одна на вулиці - в голові залишається лише страх.

Тільки не це.