- У містера Андерсона важлива нарада. Він прийме вас пізніше, почекайте, будь ласка, - секретарка, що охороняла підступи до кабінету головного директора Anderson Enterprises, ввічливо, але наполегливо провела нас до шкіряних канап у коридорі і знову повернулась на своє місце.

Джеймс не розслаблявся ні на секунду. Він поводився так, немов потрапив у ворожий табір і тепер чекав нападу з будь-якого боку. Мене це насторожувало і дивувало: невже в них з батьком настільки погані стосунки? Виходячи з нашої розмови на шосе і деяких скупих зауважень чоловіка, я зрозуміла, що вони ніколи особливо не ладнали, але тоді ще й уявити собі не могла, наскільки сильно батько й син віддалились один від одного...

Хвилин десять потому в іншому кінці коридору з'явився молодий чоловік у діловому костюмі. Він час від часу кидав короткі погляди на годинник і вже збирався пройти повз нас, як раптом його очі зупинились на Джеймсі. Андерсон ледь помітно скривився, а молодий чоловік розплився в посмішці. Якби не секундне запізнення цієї посмішки, якій передував злий вогник в очах, я, може, і повірила б у її щирість.

- Ласкаво просимо, Джеймсе, - він простягнув Андерсону руку, яку той потиснув вельми неохоче. З обличчя Джеймса я зрозуміла, що він хотів би і взагалі не бачити цю людину.

Я не могла не помітити вражаючої схожості між ними: те саме квадратне підборіддя, та ж лінія вилиць, ті ж злегка зіщулені хижі очі, той же високий лоб. Готова посперечатись, що перед нами зараз стоїть Ітон Андерсон, старший брат Джеймса, про якого вже йшла річ. Незважаючи на те, що йому повинно було бути не менше тридцяти, чоловік виглядав дуже молодо: чужа людина назвала б їх із Джеймсом однолітками.

- А ти, отже, Теа? - мені довелося визирнути з-за спини Джеймса, за якою я до цього ховалась, і несміливо кивнути.

Чомусь ця людина мені не подобалась: надто обережним і слизьким він був. З першого погляду його можна було прийняти за добродушного хлопця, який і мухи не скривдить, проте по-кошачому хижий блиск очей і жорстока усмішка, що іноді ковзала тонкими губами, наводили на думку, що під маскою ховається доволі небезпечний тип.

- Не думав, що ви все ще разом, - додав Ітон і перевів погляд на Джеймса. Тут його очі знову зло сяйнули, немов брат зробив щось непростиме, коли зблизився зі мною. Хоча це дійсно так: тепер у руках молодшого Андерсона можуть опинитись дві третини акцій корпорації. Час уже мені запам'ятати, що тут усе зав'язане на грошах! - Після всього, що ти приховав від нашої юної кузини...

- Тебе це не стосується, - відповів Джеймс так, немов хотів сказати: "Ти програв, братику. Змирись із цим і перестань псувати мені настрій!"

Ітон, схоже, зрозумів натяк. Він надто різко відвернувся, почухав переносся, а потім неочікувано усміхнувся так само доброзичливо, як і першого разу. Я не розуміла сенс цієї пантоміми, тому могла лише мовчки спостерігати за тим, що відбувається.

- Як вам у Вашингтоні? - спитав він.

- Нью-Йорк мені подобається набагато більше, - негайно відповів Джеймс, не даючи мені й рота розтулити. Я кинула на нього запитальний погляд, та він лише міцніше стиснув мою руку і продовжував спопеляти брата очима.

- Так, доволі приємне місто, - погодився Ітон. - Ми з батьком були там нещодавно у справах корпорації. Знаєш, він сказав, що буде радий, якщо керування Anderson Enterprises перейде до мене. Батько дуже втомлюється на цій роботі...

Я зрозуміла, що всі слова, сказані далі - вода. Головна фраза, що повинна була зачепити Джеймса: "Він сказав, що буде радий, якщо керування Anderson Enterprises перейде до мене", - влучила прямо в ціль. Тут мені стало зрозуміло, в чому причина такої поведінки братів. Схоже, голова корпорації і родини Андерсон любить старшого сина більше за молодшого, але Ітону цього недостатньо: він усе одно бачить у браті загрозу. А тепер ця загроза стала ще більшою, адже з'явилась я.

- Що ж, батько скоро зможе відпочити від справ, - вирішив узяти реванш Андерсон-молодший. - До того ж, тепер поруч із ним буде дочка його коханої сестри.

Ця фраза теж потрапила в ціль. Ітон болюче скривився, навіть не приховуючи свого роздратування, а потім раптом змінив ділову позу на розслаблену стійку впевненого у собі хазяїна ситуації.

- Не думаю, що вона затримається тут надовго, Джеймсе. Теа, як і її мати, напевно, обере місцем свого проживання Нью-Йорк.

- Це не означає, що я не буду навідуватись до містера Андерсона, - раптом сказала я. - Мені подобається у Вашингтоні. Може, я навіть почну навчання тут.

З кинутого на мене погляду Джеймса я зрозуміла, що він і засуджує мої слова, і дивується ним. Він дивився так, немов вперше побачив мене, та й я сама, якщо чесно, не очікувала, що наберусь сміливості подати голос. У мені раптом прокинулась злість на те, що Ітон відкрито знущається з нас і дає зрозуміти, що він тут хазяїн. О, тепер я навіть розумію, чому Джеймс так хоче отримати дві третини акцій і втерти носа братові!

Ітон Андерсон відреагував неочікувано для мене: він із цікавістю зіщулився, огледів мене з голови до п'ят і помітив:

- У тебе гарна супутниця, Джеймсе. Жаль лише, що така юна.

У цих словах ясно прозвучала погроза, яку Джеймс ігнорувати не збирався. Він зробив крок уперед, а я буквально повисла на його руці і не дозволяла підійти до Ітона надто близько. Не вистачало ще, щоб вони побились біля кабінету батька!

Напружене становище в коридорі розрядило раптове клацання дверей, що відчинились, і з кабінету містера Андерсона вийшла компанія чоловіків представницького вигляду. Вони пройшли повз, стримано кивнули кожному з синів власника компанії і подарували мені злегка зацікавлені погляди, а ми троє наблизились до чоловіка років п'ятдесяти, що залишився біля дверей.

Я одразу здогадалась, що це - батько Джеймса й Ітона. Схоже, хижий розріз очей - родинна риса Андерсонів. Упевнена, років за тридцять Джеймс буде виглядати так само, як і цей стрункий чоловік із невеликою залисиною на потилиці. Незважаючи на глибокі зморшки на високому квадратному чолі і трохи обвислу шкіру на щоках, виглядав голова родини дуже гарно. Я навіть засумнівалась у визначеному спочатку віці: можливо, він навіть років на п'ять молодший...

- Ітоне, синку, я чекав на тебе, - тонкі губи Себастьяна Андерсона розпливлись у щирій усмішці при вигляді старшого сина.

Він зробив крок назустріч і тепло потиснув руку сина, що на мить навіть змусило мене забути про хвилювання і свої підозри: стільки батьківського кохання читалось у погляді чоловіка. Але кілька секунд потому мені довелося спуститись з небес на Землю і зануритись у сувору реальність. Не все в цій родині виявилось настільки райдужним, як здавалось з першого погляду.

Як тільки темні очі містера Андерсона-старшого перемигнулись на другого сина, погляд його раптом посуворішав, і від чоловіка повіяло тією знайомою холодністю, яку я так часто бачила у Джеймсі.

- Джеймсе, - містер Андерсон сухо кивнув. Джеймс підняв руку для потискання, але його батько, із секунду повагавшись, проігнорував її і повернувся до мене.

Джеймс якось дивно усміхнувся і відійшов убік, щоб не загороджувати мене від погляду містера Андерсона, і все ще не відпускав моєї руки. Глибоко вражена такою явною відмінністю в поведінці Андерсона зі своїми дітьми, я спохмурніла і стояла, немов заморожена, не в силах нічого сказати чи зробити.

- Теа? - скоріше ствердно, ніж питально, промовив містер Андерсон, посміхаючись. Я знову вловила у виразі його обличчя тепло, а в очах - дивну ностальгію. Цьому можна легко знайти причину: я дуже схожа на свою матір, і він, напевно, помітив це. - Радий тебе бачити, люба.

Я знайшла в собі сили лише ввічливо кивнути, краєм ока продовжуючи спостерігати за братами. Ітон, стоячи за спиною батька, кидав то на мене, то на Джеймса злорадні, повні торжества і прихованої підступності погляди, сенс яких відкрився мені лише набагато пізніше, а молодший з Андерсонів із напускним спокоєм роздивлявся місто за вікном. У його зовнішнє розслабленій позі легко вгадувалась напруга.

- Прошу тебе, - містер Андерсон широким жестом запросив мене до кабінету. - Нам потрібно поговорити сам на сам.

Що ж, настав час нарешті дізнатись, які ще скелети зберігають у своїй шафі Андерсони. Я кинула короткий погляд на Джеймса, немов запитуючи в нього дозволу, і він ствердно кивнув мені. Наші переглядки не сподобались Андерсону-старшому: він спохмурнів і поквапився увести мене до свого кабінету. Схоже, йому не сподобалось те, як Джеймс на мене впливає, а мене це, як не дивно, зовсім не хвилювало. Він - єдиний, кому я можу вірити тут.

Себастьян Андерсон зайняв своє місце за робочим столом, а я зручно вмостилась у м'якому кріслі навпроти. Тепер страх і хвилювання дивним чином випарились, я вже могла уявити в голові приблизний план нашої розмови і питання, які хочу поставити. І навіть подумати не могла, що все повернеться зовсім не так, як я передбачала...

- Чому ви так ставитесь до Джеймса? - прямо запитала я, як тільки Андерсон закінчив сувати розкидані на столі папірці в шухляди. Чоловік анітрохи не зніяковів, лише поблажливо похитав головою і звернув до мене погляд темно-шоколадних очей.

Я вкотре вразилась тому, як Джеймс схожий на свого батька. Риси Ітона були точною копією обличчя Себастьяна, але він не успадкував того глибокого чорного кольору батьківських очей, що дістався молодшому сину. І саме це робило Джеймса більш схожим на Андерсона-старшого.

- Я все роблю правильно. Повір мені, Теа, - нарешті відповів він.

- Чи намагаєтесь запевнити себе в тому, що прийняли правильне рішення, - промовила я, продовжуючи спостерігати за чоловіком.

Чомусь мені здалося, що з ним потрібно поводитись так, немов мені відомо набагато більше, ніж Андерсон думає. І це, схоже, спрацювало: чоловік обвів мене тривожним поглядом, а потім важко зітхнув і заговорив.

- Ти знаєш, чому твоя мати поїхала з Вашингтону?

Питання заскочило мене зненацька. До чого він починає цю розмову? Може, спроба перевести тему? Якщо так, то дуже невміло: я в будь-якому разі повернусь до першого питання. Тим більше, яке це має значення? Час уже зрозуміти, що минуле - це минуле. Все вже змінилося.

Андерсон мовчав, тому після тривалої паузи я все-таки відповіла:

- Я знаю, що мати хотіла захистити мене від боротьби за спадок.

- Перш ніж сісти в потяг, вона зізналась мені де в чому, - Андерсон відкинувся на спинку крісла і втупив задумливий погляд у стіну за моєю спиною. - Елеанор сказала, що її лякає мій молодший син. Вона не хотіла, щоб ви росли разом. А твоя мати, наскільки мені відомо, непогано розбирається в людях.

- Маніпулювати мною за допомогою померлої мами - низько, - сказала я. Звісно, він бреше. Моя мати не сказала б цього! Як могла вона судити дитину? Вона ж не знала, яким він виросте! Чи, може, вона вже тоді вгадала все в поведінці Джеймса?

Ні. Моя мати не звинуватила б дитину. Принаймні, та мама, яку я знала... Може, і вона була такою ж, як усі тут? Вона ж виросла серед Андерсонів. Що як скелети в шафі цієї родини стосуються і її?

Схоже, всі мої думки й емоції відобразились на обличчі: Андерсон помітив мої сумніви й важко зітхнув.

- Послухай, Теа, - примирно почав він, - зараз справа йде не про Джеймса. Я покликав тебе, щоб обговорити дещо важливе - твоє майбутнє, твоє життя,- я підняла насторожений погляд на Андерсона. - Я обіцяв твоїй матері, що буду піклуватись про тебе, якщо з нею щось станеться, і хочу стримати слово.

- Тому ви хочете заповісти мені третину акцій компанії? - здогадалась я. Отже, він робить це не для мене, а для своєї покійної сестри. Хоча іншого й бути не може: ми ж зовсім не були знайомі до цього дня.

- Саме так, - підтвердив Андерсон. - Не думай, що я роблю це лише з прив'язаності до твоєї матері, Теа, - немов прочитавши мої думки, додав чоловік. - Останнього разу я бачив тебе ще немовлям, та вже тоді ти здалась мені милою і невинною дитиною. Я дуже шкодую, що не завадив Джеймсу знайти тебе. Мені шкода, що він...

- Це стосується лише мене і Джеймса, - перебила я. Передчуття чогось поганого посилювалось, я напружилась і сиділа непорушно, немов статуя. - Ми тут не для того, щоб обговорювати наші стосунки.

- Звісно, прошу вибачення, - Себастьян із майже щирим каяттям кивнув і показав мені порожні долоні, немов це було гарантом мовчання. - Так, я залишаю тобі половину акцій...

- Половину? - перепитала я і мимохіть роззявила рота від подиву. Може, він обмовився?

- Так, Теа. Я вписав тебе у заповіт разом з Ітоном. Ви розділите акції навпіл.

- Але... - я ніяк не хотіла прийняти очевидне.

Навпіл? Ні, я не можу повірити, що він залишить Джеймса без спадку! Невже проста сварка може призвести до цього? Невже слова моєї матері мали такі наслідки? Навіть неозброєним оком видно, що для Джеймса майбутнє компанії має величезне значення, це, можна сказати, його життя! А тепер рідний батько збирається залишити його не лише без своєї любові й підтримки, а й без головної мети?

- Це ж ваш син... Ви не можете так вчинити з Джеймсом... - пробурмотіла я, все ще не в силах відійти від шоку. Якби я знала, що все так повернеться, ні за що не погодилася б на цю розмову! Це жахливо несправедливо.

- Можу і вчиню, - жорстко відрубав містер Андерсон. Його явно дратувала моя реакція на почуте, що, в свою чергу, дратувало мене: невже в цій родині всі такі жорстокі й безсердечні? - А ти, - чоловік сяйнув у мій бік темними очима, і я мимохіть наїжачилась під цим поглядом, як колись під поглядом Джеймса, - відмовишся від мого сина і розірвеш із ним стосунки, щоб вступити у власність своєю часткою акцій.

Нова хвиля обурення захлеснула мене. Я вже не вслуховувалась у подальші слова Андерсона, лише намагалась зрозуміти, чи дійсно знаходжусь тут і зараз, а не бачу жахливий сон.

- Якщо ти хочеш отримати акції, тобі доведеться відмовитись від Джеймса. Він не отримає ні копійки ані від мене, ані від тебе, Теа.

Я нервово засміялась, лише зусиллям волі стримуючи себе. Він дійсно вважає, що я проміняю Джеймса на гроші? Він думає, що я ось так просто візьму і зраджу кохану людину заради якихось акцій? Невже він вважає, що я здатна спокійно сказати "так" і назавжди забути про Джеймса? Я не настільки безсердечна. Андерсон, схоже, недооцінив мої почуття.

- Якщо ви, містере Андерсон, здатні опуститись до такої низості, то чому вирішили, що я теж можу зрадити того, кого кохаю? - із гіркою посмішкою промовила я. Тепер я бачила себе не маленькою безпорадною дівчинкою, а дорослою людиною, яка приймає, напевно, найвідповідальніше рішення у своєму житті. Я не вагалась ні одну мить, у моїх думках навіть не прослизнув варіант кинути Джеймса заради цих бісових акцій, через які люди ледь не на вбивство готові. Ні, нехай ці Андерсони хоч глотки одне одному перегризуть - я не стану брати участь у їхніх брудних іграх.

- Не поспішай відмовлятись, - чоловік склав руки на столі в замок і довірливо нахилився до мене. - Ти, напевно, думаєш, що Джеймс такий само благородний, як і ти, чи не так? - слова відгукнулись болем у серці, але я знайшла в собі сили не виказати цього співбесіднику. - Повір мені, дівчинко: ти знаєш його дуже погано. Якби я зробив таку само пропозицію йому, Джеймс без вагань прийняв би її і забув про тебе назавжди.

- Неправда! - мимохіть вихопилось у мене.

Чому я все ще продовжую слухати його? Я повинна піти, негайно залишити цей кабінет, щоб ніколи більше не повернутись! Раптом мене охопила непояснювана злість на саму себе. Скільки вже можна сумніватись у Джеймсі? Ми кохаємо одне одного, і цей факт не потребує доказів, його потрібно просто прийняти як даність. Я повинна довіряти Джеймсу, а не підозрювати його в неіснуючих вчинках, виходячи зі слів людини, яка тільки-но повідомила мені, що залишить свого сина без спадку.

До того ж, яка різниця, наскільки він благородний? До чого тут Джеймс? Він погодився б. А я - ні. Я не така, я не стану зраджувати свої почуття. Що б сказала мама, якби я погодилась? Що б обрала вона: дозволити мені залишитись із Джеймсом чи пасти так низько, як тільки може людина?

Я встала й повільно пішла до дверей. Я почула все, що хотіла. Досить з мене людської підступності.

- Ти робиш помилку! - скрикнув Себастьян. Я почула за спиною звук відсунутого стільця й обернулась. Чоловік стояв, спершись долонями на стіл, і дивився на мене дивним поглядом, у якому змішались відчай, злість і образа. - Джеймс кинув тебе, як тільки ти йому набриднеш, а може, навіть і раніше, коли зрозуміє, що акції йому не отримати!

Слова, як не дивно, більше не викликали в мені болю. Я не вірю йому. Це просто порожні звуки, які не мають значення.

- Не думала, що ви теж спробуєте очорнити його в моїх очах, - тихо промовила я і гірко похитала головою. Зараз мені знову стало щиро шкода Джеймса: він дійсно завжди був самотнім. Тепер я розумію, чому він став таким. - Можу я поставити одне питання?

- Звісно, Теа.

- Ви любили його? - я подивилась йому в очі, прямо в чорний омут, такий знайомий і одночасно такий далекий. Чоловік завмер на хвилину, його обличчя стало печальним, на секунду перекосилось гримасою болю, а потім прийняло непроникний вираз. - Хоч раз у житті ви любили свого сина?

- Так, - він повільно і важко опустився в крісло, схилив голову і судомно зітхнув. Мені хотілось вірити, що я зачепила його серце, та... Чи є в нього взагалі серце? - Ти нічого не знаєш, Теа. Не знаєш, чим він займається...

- Знаю! - перебила я, а потім зробила кілька кроків уперед і перегнулась крізь стіл, щоб знову зазирнути в очі Андерсону. - А ви знаєте, що я побачила, коли він зняв нарешті свою маску байдужості? Я побачила самотнього хлопця, якого залишили всі, навіть рідний батько! - я випалила ці слова йому в обличчя і відійшла, щоб привести думки до ладу і взяти себе в руки. Від хвилювання мої щоки палали, а дихання судомно зривалось із губ, тому мені знадобилося кілька секунд, щоб заспокоїтись.

- Це стосується лише мене і мого сина, - тим самим тоном, що і я десять хвилин тому, сказав Себастьян. - Це не проста сварка, Теа. Тобі не зрозуміти...

- А я і не хочу розуміти, - перебила я. - Ви можете говорити що завгодно. Моє рішення не зміниться. І причина не лише в тому, що я кохаю Джеймса. Можете одразу викреслити мене із заповіту, містере Андерсон. Я не вулична шльондра, для якої в житті не існує нічого, крім грошей.

Сказавши це, я одразу ж попрямувала до дверей.

- Теа! - гукнув чоловік, коли я вже торкнулась ручки дверей. Неохоче обернувшись, я зустрілась із ним поглядом і знову відчула якийсь холодний жаль, дивну суміш розчарування й тепла в темно-карих очах. - Я даю тобі на роздуми чотири дні. Післязавтра в цей час я буду чекати на тебе для остаточної відповіді.

Я стримано кивнула і вийшла з кабінету, грюкнувши дверима.