Я ще раз передивилась вміст рюкзака й лише після цього наважилась підвестись з ліжка й підійти до дверей на терасу. Сьогодні вранці я нарешті перебралась до своєї кімнати і, звісно ж, не стала гаяти часу: зібрала всю готівку, що мала, трохи одягу, документи й особисті речі.

Зараз на мені були темно-сині джинси з заплатками, толстовка й шкіряна куртка зверху - ідеальний одяг для втечі. Тільки-от я все ніяк не могла зважитись на неї, щось немов тримало мене тут, у цій кімнаті, в цьому будинку.

А ми ж так і не поговорили з Джеймсом!

Напевно, я чиню недобре, так просто тікаючи... Ні! Зараз не час думати про мораль і ввічливість: у цьому будинку про такі речі навіть не чули. Сумніви мені ні до чого, краще просто ні про що не думати й діяти за планом.

Витягши з-під ліжка зроблену з речей і простирадл мотузку, над якою я працювала цілий день, я рішуче пішла на терасу. На щастя, ніч була темною, густі хмари закривали місяць, тож ледь помітну доріжку під вікном освітлювали лише ліхтарі, вмонтовані в стіни.

Я, звісно, пам'ятала про те, що всюди тут стоять камери відеонагляду (і як я могла не здогадатися про це, коли брала папку з рук того хлопця?), тому діяла якомога швидше: прив'язала свій "канат" до перил і почала обережно спускатись униз. На щастя, мені вдалося це зробити без зайвих зусиль: уроки фізкультури в початковій школі не пройшли марно.

Чи правильно я чиню? Не знаю. Може, потім, подалі від цього місця, я знайду відповідь, а зараз потрібно поспішати. Кинувши останній погляд на вікна моєї кімнати, я щосили кинулась до калитки. Вона відчинялась лише за допомогою спеціального електронного ключа, якого в мене, звісно, не було, зате біля паркану росло високе й міцне дерево, яке я помітила ще давно.

Я не без зусиль залізла на нього й зупинилась на рівні краю високого паркану. Тепер залишалось лише перебратись на той бік і стрибнути вниз. Сподіваюся, при цьому я нічого собі не поламаю! Я обережно сперлась руками на огорожу, потім переставила на неї одну ногу, за нею іншу... Все тіло тремтіло від напруги, мені здавалось, що я будь-якої миті можу впасти й скрутити собі шию. Але я переборола себе зусиллям волі й почала повільно опускати ноги по той бік паркану. Повиснувши на руках, я легко зістрибнула вниз і приземлилась на траву. В голові майнула лише одна думка: я вільна!

...

Транспорт у районі, де було розташовано будинок, ходив добре, тому я швидко дісталася вокзалу. Тут переді мною постало нелегке питання: куди тікати? Якщо Джеймс почне мене шукати, то, скоріше за все, зверне увагу передусім на маленькі міста: будь-який втікач буде намагатись сховатись там, тому мені варто обрати Філадельфію чи, наприклад, Вашингтон: там легше загубитись у натовпі. Непогано б набрати Еліс, але телефон я залишила в будинку, щоб Андерсон не зміг мене по ньому вирахувати.

Врешті-решт я вирішила, що краще дізнатися все на місці й попрямувала до віконця каси.

- Добрий вечір, міс, - привіталася касир.

- Підкажіть, будь ласка, є сьогоднішній поїзд до Вашингтону?

- Хвилинку, - вона кинула швидкий погляд на екран комп'ютера, а потім похитала головою. - Мені шкода, міс, але найближчий поїзд Нью-Йорк - Вашингтон відходить завтра вранці о сьомій. Бажаєте придбати квиток?

- Ні, дякую, - я замислилась. Схоже, вибору в мене немає. - А до Філадельфії?

- Експрес Монреаль - Філадельфія прибуде на станцію за двадцять хвилин, - повідомила касир, і я з полегшенням зітхнула. - Бажаєте придбати квиток, міс?

- Так, будь ласка.

Я заплатила кредиткою: готівки все одно не вистачило б. Не думаю, що Андерсон зможе вирахувати мене так... До того ж, я користувалась запасною кредиткою, про яку він не знав.

Коли в мене в руках був квиток до Філадельфії, я нарешті заспокоїлась і запевнила себе в тому, що тепер уже пізно передумати й повернутись. Мій вибір зроблено, і ми з Джеймсом більше ніколи не побачимося. Може, воно й на краще: моє життя нарешті налагодиться й повернеться до звичайного русла. Хоча... Я залишаю в цьому місті все: друзів, навчання, квартиру. Доведеться почати з чистого аркуша, вступити до коледжу, зняти помешкання...

Хтось зачепив мене ліктем, змусивши отямитись від заціпеніння. Я помітила, що стою посеред зали очікування й заважаю жвавому руху пасажирів з валізами й згортками, тому поспішила на платформу. Тут пахло якоюсь пряністю, аромат був сильним, але, на подив, приємним, дуже схожим на корицю.

Раптом я згадала про Едварда - і серце стиснуло ще більше. Мені стало соромно, що весь цей час я думала не про нього, а про клятого Джеймса. Розлука з кращим другом буде, мабуть, найбільшим ударом...

Я ходила туди-сюди платформою, рахуючи секунди до прибуття експреса. Нерви мої були натягнуті, як струна, а розум відмовлявся думати. За кожним рогом мені марилась фігура Андерсона, в кожному перехожому я бачила його... А страшніше за все буле то, що я не боялась, а хотіла його побачити.

- Ні! - у відчаї гукнула я.

Кілька людей обернулись на мій вигук, похитали головами й продовжили свій шлях. Напевно, мене вважають божевільною. Адже я і справді з'їхала з глузду, якщо дозволяю собі зараз думати про цього тирана й бажати зустрічі з ним! Чому мені відчайдушно хочеться, щоб він якимось чином дізнався про мою втечу й запобіг цьому?!

- Боже мій, я точно збожеволіла,- промимрила я і схопилась руками за голову. Віддалений шум сповістив про те, що поїзд уже близько. Залишалось зробити останній крок до свободи: сісти у вагон, заплющити очі й забути про все, що сталося в цьому місті, залишити позаду, як вогні Манхеттена.

Я підійшла до самого краю платформи й повернула голову в той бік, звідки повинен був з'явитися поїзд. Ось уже показались його вогні, все голосніший шум говорив про те, що експрес уже близько. Я перевела погляд на рейки перед собою. Відчайдушна думка на секунду майнула в голові, проте я відразу ж із жахом відігнала її. Ні, все ще не так безнадійно, як могло бути. Потрібно просто зібратись і нарешті розібратись у собі.

Чи хочу я знову опинитись у полоні? Ні.

Чи хочу я розлучатись із Джеймсом? Ні.

А поїхати? Ні.

Безвихідна ситуація. Надто складно... Я втомилась думати про це! Жоден варіант мені не допоможе: або я поїду й збожеволію від думок про те, що залишила тут, або залишусь сама й поховаю своє життя в будинку Андерсона.

Потяг був уже зовсім близько, ще кілька секунд - і він промайне повз мене. Я хотіла відійти, зробити крок назад - і раптом заціпеніла, засліплена яскравим світлом. Шалений вітер збивав з ніг, я відчула, як повільно втрачаю рівновагу...

Хтось підхопив мене за талію, сталевим обручем обхопив моє тіло й не дозволив упасти. Мій неочікуваний рятівник буквально вихопив мене з-під потягу, поставив назад на платформу й тепер стояв зовсім поруч, а вітер все ще обдував мою праву щоку своїм крижаним подихом.

Я нарешті знайшла в собі сили розплющити очі й одразу ж завмерла від подиву. Переді мною було обличчя Джеймса! Він дивився на мене з жахом і страхом, з неймовірною силою стискаючи в своїх руках.

Це сон? Ні, ні, не може бути! Я просто впала під колеса й це все - марення моєї помираючої свідомості...

- Дурепа! - крик Джеймса ледь долетів до моїх вух крізь свист вітру. Я ніколи не бачила Андерсона в такому стані: він був злий, але одночасно в його голосі було неймовірне полегшення.

Він злякався за мене?

Кілька секунд здались мені вічністю, я була немов під гіпнозом і не могла відірвати погляду від очей Андерсона. Він теж не поспішав переривати зоровий контакт, а потім раптом, зовсім несподівано для мене, нахилився вперед і торкнувся моїх вуст. Цей поцілунок - смак його губ, чоловічі долоні, що стискають моє обличчя, застиглі в очах сльозинки, пронизуючий холод, свист вітру у вухах, аромат пряності, сум'яття в душі - я не забуду ніколи. Ніколи.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ