На обличчі Андерсона з'явилось щось на кшталт подиву, який вмить змінився на все ту ж погрозливу маску холодної байдужості.

- Не змушуй мене тягти тебе силоміць, Грін, - спокійно проказав він.

Я мимоволі здригнулася: в його поведінці було щось від дикого хижака, який знає, що в будь-якому разі переможе, і розважається, пропонуючи жертві ілюзію вибора.

- Я краще залишусь тут із цими хлопцями, ніж поїду з тобою! - у відчаї гукнула я і, круто повернувшись, побігла геть у протилежному напрямку. На очах виступили сльози образи й гіркоти, відчуття своєї безпорадності пригнічувало мене й одночасно змушувало бігти вперед, немов батогом б'ючи по п'ятах. Якщо я хочу здихатися Андерсона, то повинна бігти. Можливо, він не дожене мене. Можливо, я можу врятуватись.

Як на зло на шляху трапилось бите скло, воно тисячами голок пронизувало стопи, викликаючи тихий здавлений крик. Я впала на землю, обличчям у холодну калюжу з мутною водою, праву щоку пронизав гострий біль. Провела долонею по шкірі, намацала щось липке, а слабке світло ліхтаря дозволило побачити червоні краплі на асфальті й величезну тінь позаду. Незважаючи на розуміння того, що все скінчено, я спробувала підвестись, але ліва нога відмовилась слухатися: уламок застряг глибоко, і на те, щоб витягнути його, знадобиться час.

Тінь наближалась. Я підняла голову й побачила над собою Джеймса. Спочатку на його обличчі відбивався лише нудний вираз і навіть щось на кшталт посмішки, але тільки-но він помітив кров на моїй щоці, одразу ж схвильовано спохмурнів, переводячи погляд з мого обличчя на уламки скла, що валялись навкруги.

Не промовивши ні слова, він нахилився й обережно, немов дорогу ляльку, взяв мене на руки. Від цього порівняння мені стало гірко: він бачить у мені лише іграшку, невідомо для чого призначену. Я була така слабка й безпорадна, що просто притиснулась до його грудей, намагаючись заспокоїти сльози, що лились безкінечним потоком. Холод пронизував тіло наскрізь, мене били дрижаки.

І навіщо я втекла з лікарні? Може, там у мене були хоч якісь шанси уникнути подальшого полону, а тепер я в будь-якому разі повернусь до будинку...

Андерсон доніс мене до автомобіля, а потім, перехопивши зручніше, примудрився відчинити задні дверцята. Я вразилась його силі - все-таки, не кожен зможе однією рукою тримати мене, а іншою відчиняти двері машини - і одразу ж подумки запевнила себе в тому, що мені абсолютно все одно. Я вже вирішила, що будь-які взаємини з Джеймсом скнічаться погано... для мене, в крайньому випадку.

Чоловік посадив мене на сидіння й дістав аптечку.

- Покажи ногу, - владно попрохав він, хоча, ні - скоріше наказав. У мене зараз не було настрою сперечатись чи лаятись, тому я слухняно витягнула вперед ліву ногу. Андерсон уважно оглянув її, а потім раптом різким рухом витяг скло, що застрягло в ступні.

У мене на очах навіть сльози виступили від того болю, якого завдала ця операція, а крик, що зірвався з губ, був схожий скоріше на хрип помираючого. Джеймс миттєво перевів на мене погляд своїх темних очей, ледь не з батьківською турботою роздивляючись моє обличчя.

- Ти в нормі? - нарешті прохрипів він, продовжуючи буравити мене поглядом.

- Так... - слабким голосом відгукнулась я, хоча була далеко не в нормі. Біль і сум'яття не давали нормально думати, я почувалася просто жахливо. Ще й ця незрозуміла зміна в поведінці Андерсона...

Чоловік промив рану, а потім взявся за поріз на щоці. Він був глибоким, але не таким сильним, як на нозі, тож завдавав набагато менше болю. Проте навіть якщо б у мене було порізано пів обличчя, я б, напевно, не звернула на це уваги: мій погляд був прикутий до Джеймса.

Його пальці обережно торкнулись моєї щоки, прибираючи мокре волосся за вухо, а обличчя знаходилось усього в якихось сантиметрах від мого, так що я могла відчути подих Джеймса на своїх губах. Зізнаюся, тоді я забула навіть про дану собі обіцянку за будь-яку ціну не відчувати до Андерсона навіть крихітної симпатії. Його близькість п'янила мене не гірше за віскі й одночасно лякала... Не знаю, яке з цих почуттів було сильнішим, але обидва вони змушували затамувати подих.

Я ніяк не могла запевнити себе в тому, що турбота, з якою Джеймс промивав мої рани, - підробка. Ні, людина просто не може бути настільки лживою та егоїстичною, щоб розігрувати подібну комедію! Моя свідомість відмовлялась вірити в те, що в Андерсоні не залишилось нічого людського. Він дійсно хвилювався за мене, дійсно торкався шкіри з ніжністю й обережністю, боячись завдати хоч крихти болю... Ні, я просто не можу помилятись!

На мить наші погляди перетнулись - і мені здалося, що в повітрі спалахнула ледь помітна іскра. Але оманливе відчуття розвіялось, як приємний сон, залишивши всередині лише легку імлу розчарування...

Джеймс повільно підвівся, закрив аптечку й сховав її назад під сидіння. Я не могла промовити і слова, просто сиділа непорушно, занурена у власні думки. Чоловік зняв із себе пальто й накинув мені на плечі, трохи постояв, немов очікуючи на щось, і, побачивши, що я все ще сиджу без руху, акуратно поклав мене на сидіння й зачинив дверцята.

Я погано пам'ятаю все, що сталося далі: схоже, сон все-таки оволодів мною раніше, ніж ми приїхали до будинку. Але те, що сталося наступного дня, відбилось у пам'яті дуже добре.

...

Я прокинулась у жахливому стані. Голова розколювалася, все тіло ломило так, немов усі мої кістки хтось жорстоко трусив кілька годин. Спочатку мене охопили дрижаки, а потім раптом стало нестерпно жарко. Кінцівки немов налились свинцем, а всі мої спроби піднятися з ліжка чи хоча б покликати на допомогу були марними. Залишалася лише надія на те, що хтось зайде до кімнати, щоб принести сніданок або перевірити, чи все добре.

Не знаю, скільки часу минуло перед тим, як я остаточно впала у відчай і здійснила останню спробу встати. Спочатку я сіла на ліжку і, притримуючись за стіну, спробувала не впасти назад на подушки. Незважаючи на те, що перед очима в мене танцювали темні плями, мені все ж вдалося це зробити, так що я вдалася до наступного етапу: повільно й обережно здійнялась на ноги.

Хвора нога нагадала про себе: я впала на підлогу, як підкошена. Потрохи біль заспокоювався, і я, продовжуючи тихо стогнати, обережно поповзла до дверей. Схоже, вчорашня прогулянка все-таки "вилізла боком", і в мене піднялась висока температура. Потрібно негайно збити її, інакше все це може погано закінчитись.

Нарешті мені вдалося виповзти в коридор, але тепер виникла нова перепона - сходи. Я розуміла, що це випробування мені точно не під силу, тому залишався лише один варіант - кабінет Джеймса. Зараз мені як ніколи хотілося, щоб чоловік опинився вдома, інакше, боюся, мені доведеться лежати майже непритомною і чекати на допомогу дуже довго.

Коли я була майже у цілі, двері раптом відчинились - і на порозі з'явився Андерсон. Його уважний погляд одразу ж зупинився на мені.

- До... по... мо... жи... - пролепетала я, з останніх сил спираючись долонями на підлогу. Секунду потому Андерсон був уже поруч: він голосно покликав міс Бром, потім підхопив мене на руки й стрімголов поніс до своєї спальні.

Я пам'ятаю, як Джеймс поклав мене на ліжко, а кілька секунд потому до кімнати увійшла міс Бром, що вони про щось швидко балакали; пам'ятаю, як Андерсон сидів біля мене й дивився майже з відчаєм, як він перебирав моє волосся. Іноді мені здається, що то був лише сон, марення моєї хворої свідомості, але маленька частинка серця хоче вірити, що все сталося насправді...

...

Я із зусиллям розліпила важкі повіки й сфокусувала погляд на обстановці, що оточувала мене. Я лежала на доволі високому ліжку, застеленому темними простирадлами, у великій кімнаті, симетричній до моєї. З цього я зробила висновок, що все ще знаходжусь у спальні Андерсона.

Мене вразила похмура атмосфера, що літала в цьому приміщенні: і меблі, і стіни, і підлога, і стеля, і штори на вікнах - все було зроблено в темних тонах і одразу наводило тугу. Справа від мене був вихід, трохи далі - шафа, за нею високі різні двері, судячи з усього, до ванної кімнати. Прямо навпроти мене, в іншому кінці кімнати, можна було розгледіти віконне скло, сховане під масивними шторами кольору шоколаду. З іншого боку, навпроти дверей до ванної, стояв вигнутий літерою "Г" письмовий стіл, а біля нього ще одні, скляні, двері, що служили виходом на терасу. Посеред кімнати стояв великий шкіряний диван, а навпроти нього на стіні висів телевізор, поруч із яким я помітила й полицю з книгами. Кімната ідеально пасувала Джеймсу: вона нагадувала барлогу хижого звіра, яким я і бачила Андерсона.

Від роздивляння приміщення мене відволікло клацання замка: до кімнати увійшла одна з покоївок. Я бачила її вперше: темноволоса, з виразними рисами обличчя, прямим носом і пухкими губами.

Я навіть мимоволі позаздрила її красі: мені ніколи не досягти такої чистої шкіри на обличчі й фігури моделі з модного журналу. Моє тіло постійно бігало між "дошкою" і "пухкенькою", ніяк не бажаючи нарешті знайти золоту середину.

Дівчина поставила підніс з обідом (чи ще сніданком?) на тумбочку й присіла на край ліжка, трохи відсунувши ковдру. В усій її поведінці була якась холодність, тоді ще мені незрозуміла.

- Що сталося? - спитала я, коли вона допомогла мені сісти й спертися на подушки.

- У те... у вас, - виправилась вона, - піднялась температура, приїхав лікар Харді й вколов вам снодійне, а потім збив температуру. Вам потрібно поїсти, міс Грін.

- Так, дякую, - я взяла з її рук тарілку з бульйоном, і покоївка охоче встала й вийшла з кімнати. Коли двері за нею зачинились, я здивовано здійняла брови. Я буквально відчувала ворожість, що йшла від цієї дівчини. Можна подумати, вона мені заздрить... Невже моє життя здається таким цікавим і захопливим?

З їжею я покінчила швидко. На тумбочці біля ліжка лежав мій телефон, що невідомо як опинився тут, тому нудьгувати не довелося. Я відразу відкрила переписку з Еліс: подруга напевно хвилюється.

"Привіт".

"Я сподіваюсь, у тебе все добре?"

"Теа, якщо ти не відповідатимеш на мої повідомлення, клянуся, я приїду до цього бісового будинку, щоб побачити тебе особисто!"

Я не втрималась від посмішки. Приємно, коли хоч хтось за тебе хвилюється...

"Я в нормі, Еліс, - швидко написала я, а потім, трохи подумавши, додала: - Я вже одужую, все добре. "

Я не казала подрузі про те, що сталося того вечора. Довелось пояснити свою відсутність у коледжі застудою, і, суто, тепер я вже не брешу - просто не кажу усієї правди.

Тепер настав час написати Едварду. Він дзвонив мені кілька разів, поки я лежала в лікарні, й мені вдалося запевнити його, що зі мною все добре. Тепер у мене виходить брехати набагато краще, ніж раніше...

"Привіт, Едді! Як твої справи?"

Відповідь прийшла митєво, немов мій друг весь цей час сидів біля телефону й чекав на повідомлення:

"Привіт!"

"Я в нормі, тільки дуже скучив за тобою. Може, зустрінемося?"

Дідько! Цього я і боялась... Потрібно негайно придумати якусь відмовку! Я закусила губу, нервово постукуючи нігтем по екрану. Що ж написати?

"Я трохи захворіла, тому ще кілька днів не вийде", - це була правда, хай і трохи недосказана.

"Ти захворіла? Сподіваюсь, нічого серйозного?"

"Ні, все добре. Через тиждень буду як огірок", - я підкріпила написане оптимістичним смайликом і надіслала повідомлення.

Тут моє усамітнення знову було порушено вторгненням покоївки, але вже іншої - доволі милої низенької білявки з яскравими зеленими очима. Вона привітно мені посміхнулась і заходилась прибирати. Я не одразу згадала її ім'я - Хлоя, здається. Коли я ще була тут не полонянкою, а покоївкою, ми іноді кидали одна одній слівце.

Хлоя часто кидала на мене зацікавлені погляди, і нарешті я не витримала. Одна дивиться на мене ледь не з ненавистю, інша - з явною цікавістю... Що тут врешті-решт коїться?

- Хлоя! - покликала я, сподіваючись, що не помилилась з іменем.

- Так, міс Грін, - покоївка обернулась до мене з легкою приємною посмішкою на обличчі. Я мимоволі зітхнула з полегшенням: ім'я виявилось правильним.

- Можна на "ти". Чому ти так на мене дивишся? І чому та дівчина, що приходила перед тобою, була така непривітна? - я спробувала зобразити байдужість, проте повністю приховати цікавість не вийшло.

Хлоя ледь помітно всміхнулась і підійшла до ліжка, лукаво сяючи смарагдовими очима.

- Тут усі тільки й говорять, що про тебе, - пояснила вона. - А та, новенька, жахливо заздрить.

Мої здогадки підтвердились. Не знаю, що може бути гарного в моєму становищі... Але, напевно, для людей, які бачать лише лицьову сторону подій, я здаюсь щасливицею.

- І чому тут заздрити? - тихо промимрила я з усім скептицизмом, на який лише була здатна, звертаючись скоріш до самої себе. Але Хлоя відповіла мені й на це питання:

- Як це - чому? Вчора вночі містер Андерсон привіз тебе у своєму улюбленому пальті, яке зараз перетворилось на купку мокрої вовни,- вона ледь втрималась від легкого смішка, - а сьогодні він приніс тебе до своєї спальні й майже весь ранок провів біля ліжка. Бачила б ти його обличчя, Теа...

Я вже майже не слухала, намертво вчепившись пальцями в ковдру й дивлячись прямо перед собою. Гадаю, не потрібно описувати ураган почуттів, що здійнявся всередині мене під час розповіді Хлої... Я була не те що здивована її словами, ні, я була просто шокована. Це неможливо! Що, дідько забери, відбувається в голові Джеймса Андерсона?

- Ті, хто добре знають містера Андерсона, були здивовані так само, як і ти, - правила далі покоївка. - Щоб він пожертвував своїм пальтом заради малознайомої дівчини... Ні, такого ми ще не бачили, Теа! - вона говорила жартівливим тоном, у якому, на мій подив, не було ані крихти злості чи заздрощів. - Усі покоївки тепер дивляться на тебе або як на диво, або як на перепону.

- А ти? - тихо спитала я. Перше враження вже минуло, і я з зусиллям, але все ж узяла себе в руки.

- А мені все одно, - вона байдуже стиснула плечима. - Я не полюю на багатих красунчиків, а працюю тут, щоб накопичити на нову машину.

Я мимоволі всміхнулась. Отже, Хлоя теж прийшла на цю роботу через відсутність кращого варіанту. Ми з нею схожі, тільки-от ця покоївка зображує тепер моє минуле: весела, життєрадісна дівчина, в якої все життя попереду. А я - похмура й песимістично налаштована полонянка в цьому будинку...

...

Я швидко одужувала. За ті чотири дні, які знадобились мені для того, щоб остаточно здихатися перепадів температури, я дуже рідко бачила Джеймса. На мої питання про те, коли мені вже буде можна перебратись назад до своєї кімнати, покоївки відповідали, що "згідно з розпорядженням містера Андерсона, ви залишитесь тут, поки він не накаже зворотне".

Сам же Андерсон, схоже, навіть не ночував удома. Іноді він заходив, мовчки брав зі столу якісь папери й стрімголов залишав спальню.

За весь цей час я встигла обміркувати своє становище з усіх боків. З будинку мені не втекти, принаймні, поки: я ще надто слабка для подібних подвигів. Залишатися ж тут... З одного боку, єдиним моїм бажанням було знову повернутись до своєї затишної квартири й назавжди забути про цей проклятий будинок, а з іншого...

З іншого, щось тримало мене тут, немов магніт. Розібратись у своїх почуттях виявилося складніше, ніж у планах Андерсона стосовно мене. Всі мої нутрощі потребували негайної зустрічі з ним і пояснення такій дивній поведінці чоловіка. В думках у мене постійно літали образи того ранку, коли Джеймс сидів біля мене й щось беззвучно шепотів одними губами, я уявляла, як він привіз мене до будинку в своєму улюбленому пальті... І, що найжахливіше, вигнати ці образи не допомагало ніщо.

Не могла ж я, врешті-решт, закохатися? Кажуть, що від ненависті до кохання - один крок, а стокгольмський синдром - не міф загалом, та чи так це насправді? Чи просто вигадка режисерів багатьох серіалів, які так полюбляє Еліс? Хоча, моє життя давно вже стало схожим на один із них...

Такі думки відвідували мене постійно після розмови з Хлоєю, а скоро в голові з'явились неясні обриси плана дій.

Нехай мені й... симпатичний Андерсон, я ні в якому разі не можу дозволити йому зруйнувати моє життя. Він - нахабний, егоїстичний чоловік, для якого я - усього лише примха, мимобіжне захоплення, чи, що ще гірше, засіб досягнення мети. Для чого йому могла знадобитись така незначна особистість, як я? Рано чи пізно Анерсону набридне нянчитись зі мною, і невідомо, що він зробить тоді...

Отже, потрібно втекти за будь-яку ціну і якомога швидше. Тільки вже не в одній піжамі й без копійки в кишені, а з усіма необхідними речами, кредиткою і без своєї улюбленої прикраси - маминого подарунка. Саме завдяки ньому Анлерсон вирахував мене: я дізналась це кілька днів тому. Тоді, на світанку, я прикинулась сплячою та підслухала телефонну розмову Джеймса, де він просив когось розширити можливості маячка, що поставив у мій кулон. Мені коштувало багатьох зусиль не виказати себе тоді й не накинутись на чоловіка з докорами: він не мав права слідкувати за мною!