Я із задоволенням взялася до запропонованого обіду. Присутність міс Бром мене аніскільки не бентежила і, що дивно, навіть не дратувала. Покоївка вправно орудувала щіточкою для прибирання пилу, але я підозрювала, що вона це робить виключно для того, щоб знайти привід залишитись у моїй кімнаті.

Покінчивши з бульйоном і тушеною картоплею, я схопила тарілку з еклерами й повільно пішла до виходу.

- Куди ви, міс Грін? - одразу ж поцікавилася Шарлотта.

- Я хочу посидіти в бібліотеці, - відказала я й на мить затрималась у дверях. - Не хвилюйтесь, я не збираюсь тривожити хазяїна будинку, - тут мій тон став похмурішим. Навіть говорити про цю людину для мене зараз просто нестерпно!

- Містер Андерсон поїхав, - покоївка обвела приміщення критичним поглядом, немов оцінюючи результат своєї праці, а потім вийшла з кімнати, випадково чи спеціально зачепивши мене плечем.

Мій настрій одразу став набагато кращим після звістки про відсутність Андерсона. Як я вже казала, бібліотека знаходилась на другому поверсі одразу навпроти сходів і займала третину коридора. Три довгі шафи стояли вздовж стін у формі літери "п", а між ними - журнальний столик, оточений м'якими шкіряними диванами.

Я підійшла до однієї з шаф і заходилась вивчати вміст полиці, яка знаходилась як раз на рівні очей.

"Мемуари Джона Рокфеллера", "Як я нажив 500 мільйонів доларів", "Моє життя, мої досягнення".

Невже Андерсон це читає? Не розумію, що могло його тут зацікавити! Я думала, на полицях буде безліч жахіть і детективів...

Я підійшла до іншої шафи і з полегшенням помітила, що на полицях стоять художні твори світової літератури: "Війна і мир", яку ми читали в старшій школі, "Собор Паризької Богоматері", відомий мені з уроків літератури, "Дон Кіхот", "Код да Вінчі" - що за дивне накопичення творів різних епох, авторів і жанрів? Так, у цій бібліотеці безсумнівно потрібно навести лад...

"Маленький принц", "Демон".

Я зацікавлено втупилась у назву останньої книжки, тонкої, в м'якій обкладинці, з потертим корінцем, де красивими літерами було виведено: "М.Ю. Лермонтов - "Демон". Дивно, я ніколи не чула про цього автора. На уроках літератури ми вивчали російських класиків, але цю фамілію я щось не пригадую...

Я взяла книгу з полиці й пішла вниз, у кімнату для відпочинку, що знаходилась справа від входу і, відповідно, протилежно вітальні. Там було доволі затишно: панорамні вікна, завжди начисто вимиті, відкривали вигляд на під'їзну доріжку й ворота; в суміжній з коридором стіні знаходилась ніша для мінібара з різноманітними напоями, навпроти - два підвішених до стелі крісла, вздовж вікон - барна стійка з високими стільцями по периметру. Третю стіну займало вогнище, перед яким розташувались шкіряний диван і м'який білий килим, схожий на той, що лежав у мене в кімнаті.

Я розташувалась в одному з крісел і розгорнула книгу. Римовані рядки спочатку викликали бажання поставити її на місце: я не фанат поезії, але інтригуюча назва, що якнайкраще відповідала моєму настрою, все ж змусила прочитати хоча б дві перші сторінки.

...

Я відклала книгу вбік і глибоко замислилась. Вона виявилась неперевершеною, особливо мене зачепив кінець - смерть дівчини і спроба демона забрати її душу. Мені чомусь стало жаль головного героя. Його кохання до красуні здалось таким щирим... і дівчина в нього повірила. Вона повірила в те, що зможе протистояти темряві в душі демона, змінити його на краще, але чи це було можливо? Може, всі її надії були марними, і зло так і залишиться злом до кінця?

Мої думки раптом перескочили на Андерсона. Він чимось нагадав мені демона - так само імпульсивний, похмурий, неврівноважений і... прекрасний? Його краса - краса демона-спокусника, який прийшов у цей світ, щоб зваблювати невинні душі... А невже демон хотів звабити дівчину? Адже його кохання - це своєрідне повстання проти встановленого порядку, своєї долі, своєї суті...

Я смикнула головою, не в силах більше думати про поему. Думки незмінно поверталися до Джеймса. Я спробувала зрозуміти його, але не змогла. Що йому потрібно від мене? Чому він то кидається на мене з криками й погрозами, то непокоїться і носить на руках? Що коїться в його душі? Невже мені ніколи цього не зрозуміти, не дізнатися усієї правди? А, може, розгадка надто проста, лежить прямо під носом, і від цього я її і не бачу?

- Міс Грін?

Я здригнулася, почувши голос міс Бром прямо над вухом. Покоївка стояла поруч і роздивлялась книгу в мене на колінах. Я теж мимохіть перевела погляд на обкладинку, й тоді жінка промовила:

- Це одна з улюблених книг містера Андерсона. Дозвольте я віднесу її на місце, - Шарлотта питально втупилась у мене, немов я могла відмовити їй.

- Звісно, - я без сумнівів віддала книгу.

Міс Бром нічого не відповіла й звичайним розміреним кроком пішла геть у напрямку сходів. Прекрасно, тепер мені абсолютно нічого робити! Роздумуючи про те, як би скоротити цей вечір, я зіскочила на підлогу й заходилась вивчати кімнату.

Мій погляд майже відразу впав на мінібар, що вражав різноманіттям запропонованого алкоголю. Не те щоб я була справжнім поціновувачем, але деякі знання все ж мала, тому одразу виявила приблизну вартість усього цього багатства й присвиснула від подиву. Еліс, звісно, була б у захваті...

Як я не намагалась перемкнути свою увагу на інші предмети в кімнаті, ноги самі несли мене до колекції алкоголю. Я ніколи не пила багато й точно не страждала від залежності, але зараз раптом всередині виникло бажання напитись до безтямності й забути про всі проблеми.

Чому би й ні?

Я вилаялась про себе. Ні, я не буду пити сьогодні й взагалі поки знаходжусь у цьому будинку! Мені потрібна твереза голова.

"Навіщо? Скандалити можна й п'яною", - насмішкувато помітив внутрішній голос. Мабуть, так буде навіть краще... Ще один жалібний погляд у бік мінібара - і я капітулювала: наугад вибрала пляшку віскі й налила трохи в стакан. Була не була! Я залпом спустошила ємність і скривилась. Горлянку пекло, наче я тільки-но випила дуже гарячий чай одним ковтком, зате в грудях з'явилось приємне почуття насолоди й гордощів за свою сміливість. Колишня Теа, напевно, і не підійшла б до алкоголю.

Я обвела пустий стакан оцінюючим поглядом, зваживши всі "за" і "проти" другої порції. Між першою і другою розрив невеликий, як сказала б Еліс...

Цікаво, а що п'є Андерсон? Може, він зовсім недавно точно так сидів тут і...

А чому я, власне, думаю про нього? Ні, годі вже мучити себе здогадками, підозрами й проблемами! Я рішуче наповнила стакан майже до краю і кількома ковтками спустошила його. Прекрасно, ще кілька тижнів у цьому будинку - і я стану невиліковним алкоголіком. У голові вже почав з'являтися легкий туман - отже, віскі трапилось гарне.

- Що ж, настав час і мені розслабитись... - промимрила я і потягнулась до пляшки за новою порцією пекельної рідини.

...

- I'm a mess, I'm a loser; I'm a hater, I'm a user; I'm a mess for your love, it ain't new, - я зробила перерву, щоб ковтнути віскі, а потім підключилась до ритмічного співу, що доносився з колонок стереосистеми: - I'm obsessed, I'm embarrassed; I don't trust no one around us; I'm a mess for your love, it ain't new... *

На цьому мої знання тексту пісні скінчились, тому я заходилась щось бурмотіти собі під ніс, пританцьовуючи й вертячи стегнами в такт музиці.

Я п'яна? Ні, що ви! Твереза, як скельце!

Зробивши надто різкий оберт, я похитнулась і ледь не впала. Пісня скінчилась, тому я дістала телефон і спробувала потрапити пальцем в екран, щоб увімкнути щось нове, але після третього промаху залишила цю ідею. Після гучного співу, що бив по вухах із жахливою силою, тиша здавалась надто неприродньою і лячною.

- Потрібно випити, - тихо промимрила я, щоб хоч якось порушити тишу. Я думала, що алкоголь допоможе забути про проблеми, а виявилось, що він лише погіршив ситуацію: я встигла порозмірковувати про все, що тільки можна було уявити у зв'язку з іменем Джеймса Андерсона.

Раптове клацання замка змусило мене здригнутися. До мене одразу долетів тоненький жіночий сміх, який обірвався дивним гуркотом, немов когось із силою приклали до вішалки з одежею. Моя запалена свідомість відмовлялась мислити нормально, так що знадобилося кілька секунд, щоб я зрозуміла, що дивні звуки, які лунають з коридору - то звуки поцілунків. Фу, яка гидота... Мене вже вивертає від одного звука цього видовища!

Так, фраза вийшла алогічною - якраз відповідно до кількості випитого...

І знову огидний, нещирий сміх. Ще секунда - і в дверях з'явився Андерсон, що тяг за руку молоденьку дівчину в короткій спідниці й майці з відвертим декольте. І хто так одягається?

Вони б, напевно, і не помітили мене, проте моя п'яна свідомість вирішила, що втрутитись просто необхідно.

- Які люди... - протягнула я, з усіх сил намагаючись втримати рівновагу. - Привіт! - я помітила, що дівчина дивиться на мене з неприхованою неприязню, і перемкнула свою увагу на неї, забувши про Джеймса, чий погляд миттево потемнішав. - Ти нова пасія цього покидька, так? - безтурботно поцікавилась я, продовжуючи недбало розмахувати пляшкою з боку в бік. Ноги зовсім не тримали, але я якимось дивом примудрилась встояти на них. Упасти зараз було б дуже смішно... - Моя тобі порада: вали звідси, поки ціла, - я раптом розреготалась і перевела погляд на Джеймса. Він дивився на мене так, немов готовий був убити на місці, але зараз я мала одну перевагу - в стані алкогольного сп'яніння мене не зможе налякати навіть банда озброєних терористів, не те що якийсь там Андерсон...

- Теа, повернись до своєї кімнати,- процідив Джеймс.

- От іще! - пирхнула я і закотила очі. - Командуй своїми шльондрами! Я роблю, що хочу і коли хочу, - я гордо здійняла підборіддя.

І чхати, що потім я про це пожалкую!

- Камілло, повертайся додому, - Андерсон вирвав свою руку в дівчини. Вона спробувала заперечити, проте помітила, що на неї ніхто вже не звертає уваги, ображено набурмосилась і вийшла геть, а ми з Андерсоном продовжували спопеляти одне одного ненависними поглядами.

- Ти що робиш? - чоловік стиснув кулаки й ще сильніше зсунув брови на переніссі. Це чомусь розсмішило мене - і я одразу ж захихотіла. На обличчі Андерсона відбились усі відтінки подиву й сказу. - Тобі смішно, значить?! - було видно, що він ледь стримує себе, щоб не накинутись на мене.

- Так, - я із щиро дитячою невинністю потиснула плечима й посміхнулась. Рівно на одну мить мені здалося, що Андерсон милувався цією посмішкою, проте оманливе враження відразу ж розсіялось рішучими діями з його боку.

Джеймс зробив крок уперед і спробував схопити мене за руку, я встигла відскочити вбік так, що між нами опинилось підвісне крісло. Правда, такі маніпуляції не сподобались моєму організму, який ніяк не хотів підкорюватись розуму, якщо він, звісно, ще мав владу в моїй голові.

- Спіймай мене, якщо зможеш... - тут я голосно гикнула й знову захихотіла, прикривши рота долонею. Все тоді здавалось мені грою...

Андерсон, здавалось, готовий був вибухнути від злості, що розпирає його зсередини. Немов його закували в тяжкі ланцюги стриманості, що ось-ось порвуться...

- Повернись до кімнати, Теа, - проричав Андерсон. Очі чоловіка стали темніші за ніч, немов два бездонних колодязя, чорні діри, що затягують у свій полон. Вперше сталося те, чого я від нетверезої себе не очікувала: мені стало страшно. Я дійсно відчула крижаний жах, коли глянула в ці очі, очі демона з поеми. В голові майнула думка про те, що пора припинити цей спектакль, який добром не закінчиться, але наступної миті я вже перервала зоровий контакт і знову отримала хоробрість і жахливу тупість, навіяні віскі.

- Я, здається, вже сказала, що нікуди не піду! - я здійняла брови, немов кидаючи Джеймсу виклик і закликаючи його зробити наступний хід.

- Я повторюю востаннє...

- Та пішов ти! - перебила я і залпом випила алкоголь. - Мені чхати на твої "накази", - я накреслила в повітрі лапки й знову засміялась. І чому я раптом стала такою веселою? - Хочеш, щоб я щось зробила - змусь мене, - я посміхнулась, зовсім не розуміючи наслідків своїх слів. Якби я тоді знала, як усе повернеться... - Чи тобі слабо? Бити дівчат ти вже вмієш, знущатися з хворих клау... сто-ро... фі-бо... взагалі, ти зрозумів, - я не змогла вимовити назву хвороби: це було надто складно для язика, - принижувати - теж вмієш... - я похитнулась і з дурнуватою посмішкою промимрила: - Щось у вас підлога хитається... Е-е, ні!

Я на подив швидко зреагувала на спробу Джеймса знову схопити мене за лікоть і відстрибнула вбік, лишившись останньої лінії оборони. Тепер чоловік стояв прямо переді мною і дивився так, немов хотів убити на місці одним поглядом.

- Гей, ти в мені дірку зробиш! - пожалілася я. - Може, годі так дивитись?

- Закрий рота! - рявкнув Андерсон, а я з переляку завмерла з відкритим ротом і в повній упевненості, що мої вуха давно зів'яли. Кілька секунд навкруги панувала тиша, яку порушувало хіба що моє слабке дихання й гучні вдихи-видихи Андерсона. Сп'яніння як рукою зняло, я знову могла міркувати тверезо і ясно й лише зараз зрозуміла всю небезпечність свого становища.

Андерсон в одну мить скоротив відстань між нами, грубо схопив мене за лікоть і потяг у бік сходів. Я одразу ж заходилась галасувати й борсатись, що значно сповільнювало наше пересування.

Усе ж присутність алкоголю в організмі позначалася: я зовсім не контролювала силу, з якою робила той чи інший рух. З одного боку, це мені допомагало - я навіть майже вирвалась з міцної хватки Андерсона, а з іншого - ставало причиною багаточисельних ударів. Кілька разів вдарившись об стіну, я заходилась пручатись ще більш люто і врешті-решт у відчаї схопилась за кут.

- Припини, ідіотко! - чоловік смикнув мене на себе, я по інерції пролетіла повз, у коридор, і врізалась у тендітну конструкцію з дерев'яних статуеток, що одразу ж розлетілись по підлозі.

- Відпусти мене, покидьку! - заволала я у відповідь і глухо застогнала, намацуючи постраждале місце. Андерсон не дав мені навіть опам'ятатись і знову змусив піднятись. Я зрозуміла, що гірше вже не буде, і вирішила боротись до останнього. Знову не розрахувавши силу, я вдарила його ногою під коліно.

Він похитнувся, його ноги підкосились, а хватка ослабла, так що я отримала можливість вирвати свою руку й кинулась до дверей. Але я не встигла зробити й трьох кроків: руки Андерсона грубо схопили мене за розпущене по плечах волосся й потягнули назад.

Я дико заверещала й відчула, що втрачаю рівновагу, а потім з гуркотом впала на дерев'яну підлогу. Все тіло ломило від жахливого болю, й мені на секунду навіть здалося, що ще трохи - і я втрачу свідомість, але ні: Джеймс знову одним ривком підняв мене з підлоги, так що довелося стати на ноги й забути про постраждалі кінцівки.

Що я відчувала тоді? Напевно, абсолютно нічого. Моє тіло діяло самостійно, і мене це радувало: я більше не знаходила в собі страху.

- Придурок! - крикнула я. Скривившись, перевела погляд на своє зап'ястя, затиснуте в пальцях чоловіка. І одразу ж мені на думку спала безглузда, божевільна, але, на мій нетверезий погляд, доволі вдала ідея. Я нахилилась і з усією ненавистю, на яку тільки була здатна, вкусила Андерсона за руку трохи вище ліктя.

Джеймс завив від болю й вилаявся. Те, що відбувалося далі, я пам'ятаю погано: все сталося так несподівано, що я навіть не встигла опам'ятатись. Андерсон смикнув руку вбік, так що я, звісно, полетіла в тому ж напрямку, з розмаху вдарилась скронею об якийсь кут і одразу втратила свідомість.

* "I'm a mess" - Bebe Rexha