Розділ 10

Мені не хотілось відкладати візит, тож я попросила Еліс прикрити мене на лекціях і вийшла чорним ходом. Мій мотоцикл теж залишився у будинку, тому я вирішила взяти таксі. Думка про те, що мені доведеться їхати у суспільному транспорті в такому стані, лякала. Ми з Еліс довго намагались замаскувати червоні і припухлі від сліз очі, але результати були невтішними. Одне радувало: червоні щоки і ніс вдалось приховати тональним кремом.

Я не звертала уваги на рідкі зацікавлені погляди водія. Думки про майбутню розмову ніяк не виходили в мене з голови. Що я скажу йому? Хоча навіщо взагалі з ним говорити? Одна половина мене запевняла, що не варто топтати свою гордість, що я повинна забути про Джеймса і при зустрічі лише пройти повз, навіть не глянувши на нього, але інша незмінно переконувала, що я не можу втратити його. Та невже мені є що втрачати? Наші стосунки, якщо вони взагалі існували, не могли прожити довго, що б я собі не говорила. Ми надто різні. Він - егоїст, який ніколи не думає ні про кого, окрім себе. Мені ніколи не стати для нього більше, ніж миттєвим захопленням.

Поговорити нам все-таки доведеться. Я не можу носити цю підвіску, знаючи, що у ній маячок слідкування, і залишити її теж не маю права. Це одна з небагатьох речей, що залишились від мами, пам'ять, яка мені дуже дорога. Смішно, та навіть це Андерсону майже вдалось зруйнувати.

Коли таксі зупинилось біля знайомої брами, я із зусиллям змусила себе вийти з машини. Вся моя рішучість одразу ж кудись випарилась, рука ніяк не піднімалась, щоб натиснути на кнопку дзвінка. Може, варто було плюнути на все і назавжди забути про підвіску? Скільки ще раз я пожалкую про те, що ходжу в цей бісів будинок знову і знову? Невже отриманий на вокзалі урок зовсім не був засвоєний?

- Нумо, зберися, - тихо прошепотіла я сама собі і глибоко зітхнула. Я повинна поговорити з ним і забрати підвіску.

Я підняла руку і натиснула на кнопку дзвінка з такою силою, що вона дивом не залишилась вдавленою в метал.

- Хто там?

Я із полегшенням відмітила, що це не сухий голос міс Бром. Ця жінка не вселяла мені ані найменшої симпатії, схоже, як і я їй. Я була майже впевнена в тому, що вона не пустила б мене до будинку.

- Це Теа Грін. Я прийшла забрати свої речі, - я спробувала придати голосу якомога більше холодної впевненості, проте вдалося погано: він усе ще трохи тремтів.

- Почекайте, міс Грін, - без коливань відповіла покоївка. Замок клацнув, і я поспішила увійти у двір, немов секундне вагання могло знову змусити хвіртку зачинитись. Стискаючи спітнілі від хвилювання долоні в кулаки, я торопливо йшла до центрального входу і час від часу озиралась навсібіч. Ніде не було ні душі - і це заспокоювало мене, хоча я знала, що в будинку рідко бувають гості.

Коли я увійшла всередину, то ледь не зіштовхнулась з міс Бром на порозі. Вона зімкнула губи і мимоволі відступила на крок, а я спробувала прийняти якомога більш незалежну і рішучу позу.

- Міс Грін, ваші речі майже готові. Ви могли не приходити сюди, водій відве...

- Мені потрібно поговорити з містером Андерсоном, - перебила я. Холодний тон міс Бром придав мені впевненості, я відчула себе вже не такою жалюгідною, якою залишала це місце. Покоївка, здавалось, випромінювала неприязнь і презирство, що мене дратувало і злило. Якщо Джеймсу вдалося зламати мене, то їй я цього зробити точно не дозволю!

- Вибачте, але я не можу пропустити вас у будинок, - не без прихованого задоволення відповіла жінка, а на мій питальний погляд додала: - Це особисте розпорядження містера Андерсона.

- Це важливо, - наполягала я. - Перекажіть йому, що нам потрібно залагодити справу щодо однієї моєї речі.

- Містер Андерсон дав чіткі накази, - непохитно відповідала міс Бром. - До того ж, він зараз зайнятий. Йому не до вас.

Щось у її погляді мені не сподобалось. Щось уїдливе, мстиве, що змушувало все всередині завмерти від хвилювання. Вона ж не натякає на те, що він зараз з іншою? В грудях раптом закипіла злість, і якщо раніше я ще могла змиритись із відмовою, то зараз точно знала, що не піду, поки не побачу Андерсона.

- Геть з дороги, - вичавила я і спробувала обійти покоївку - вона схопила мене за лікоть і відштовхнула назад, а потім обернулась за спину і покликала:

- Охороно!

У коридорі показались двоє охоронців. Отже, міс Бром знала, що я прийду, і очікувала на мене не одна... Хоча тут її провини, напевно, немає: це ж наказ Джеймса, а не наслідки її неприязні до мене. Ця думка, немов гострий кинджал, полоснула серце.

- Відійдіть, - вимагала я і кинула на Шарлотту загрозливий погляд.

- Виведіть звідси цююожевільну! - звичайний спокій зрадив її, вона нервово змахнула рукою, якби закликаючи охорону до дії. Чоловіки миттєво опинились з двох боків від мене, підхопили під руки й потягли до дверей.

Я не одразу зрозуміла, що сталося: надто приголомшливими були рішучі дії охорони; та потім оговталась.

- Відпустіть!

Усі мої спроби вирватись були марними: хватка охоронців виявилась надто сильною.

- Мені боляче! - скрикнула я, коли один з них здавив моє зап'ястя. Навіть Джеймс не стискав мої руки так сильно! Від гострого болю на очах виступили сльози. - Пустіть! - я у відчаї пручалась як могла, але один з охоронців уже відчинив вхідні двері, а інший тяг мене назовні. - Джеймсе! - у відчаї закричала я. Голос зірвався, я закашлялась і на мить дозволила собі безвольно повиснути в руках охорони. - Будь ласка...

- Руки геть.

Я здригнулась, почувши знайомий голос, що прозвучав з глибин будинку, немов віддалений гуркіт грому. Чоловіки у формі миттєво відпустили мене, так що я змогла поправити куртку, що з'їхала з плечей, і обернутись. Міс Бром і охоронці розступились і злегка схилили голови, а на сходах у кінці коридору з'явився силует Андерсона. Він був в одних брюках, босоніж, з мокрим після душу волоссям.

Я зробила кілька несміливих кроків уперед, не в силах відірвати погляду. Чоловік стояв прямо, на його обличчі застигла давно знайома мені маска холодної байдужості, а в очах плескалася лють, міцні кулаки судомно стискались. Він злиться, тільки-от на що? На мій прихід чи на те, що охорона майже викинула мене за двері?

Що ж, дізнатися це буде неважко. Я прибрала набридливі пасма з обличчя, глибоко зітхнула, щоб зібратись з силами, і рішуче пішла вперед. Ось поворот у вітальню, ось прохід до їдальні, а ось і перші сходинки. Я легко збігла ними й опинилась прямо перед чоловіком. Від нього віяло сильним ароматом дорогого алкоголю: Андерсон був п'яний. Так, зараз навряд чи вдасться нормально поговорити.

- Хто дав вам право чіпати її? - після миттєвої паузи він нарешті відірвав погляд від мене і вп'явся очима в міс Бром і охорону.

Я ніяково опустила очі.

- Ви наказали не пускати... - почала було покоївка, але чоловік перебив її жорстко і владно:

- Наступного разу ви всі вилетите звідси. Пішли геть, - коли коридор спорожнів, Джеймс знову перевів погляд на мене. - Ми все обговорили, Грін. Годі випробовувати моє терпіння. Забирай речі - і йди геть.

- З радістю, - вичавила я з усією злістю, на яку лише була здатна.

Мій погляд час від часу ковзав йому за спину, туди, де коридор повертав до дверей у спальню. Сподіваюсь, там нікого немає. Хоча яка до біса різниця? Я прийшла сюди забрати свої речі - і крапка.

- Ти поставив маячок слідкування в мою підвіску, - почала я, але Андерсон раптом різко змінився в обличчі і перебив мене:

- Звідки ти знаєш? Вони говорили з тобою?

- Хто - вони? - не зрозуміла я. Андерсон з хвилину дивився на мене уважним, вивчаючим поглядом, а потім знову байдуже відвернувся і пішов геть. - Ні, хвилинку, - я подалась уперед і схопила його за лікоть. Чоловік миттєво обернувся до мене і завмер у кількох сантиметрах від мене. Близькість його тіла, все ще гарячого після душу, п'янила, я із зусиллям змусила себе відвести погляд. - Про кого ти говориш?

- Це вже не важливо, Грін. Чого ти хочеш від мене?

- Прибери маячок.

- Ні, - його губи зачепила легка усмішка, яка одразу ж вивела мене з себе.

- Ти не маєш права! - я вдарила його кулаком в груди, замахнулась вдруге, проте чоловік перехопив обидві мої руки і стиснув мертвою хваткою.

- Я роблю те, що вважаю за потрібне. Якщо ти хочеш усе життя провести в полоні шантажистів - можеш не одягати свою дорогоцінну підвіску, але маячок я не зніму.

- Тоді це зробить будь-який інший майстер, - вичавила я. Він спустився вниз і зупинився на одній сходинці зі мною. Запах перегару дратував мене, проте я намагалась не подати вигляду. - Віддай підвіску.

- Навіщо? Без маячку в ній уже немає сенсу.

Він знущався з мене. Знову нещадно насміхався, хоча знав, як боляче мені було вчора ввечері. Для нього все це - гра. Подумаєш, розбите серце - нічого страшного.

- Подобається знущатись з мене, так? - тихо спитала я. Джеймс нахабно всміхнувся і ствердно кивнув, потім нахилився і прошепотів мені на вухо, обпікаючи щоку гарячим подихом:

- Ти виглядаєш сексуально, коли злишся.

Я ледь не задихнулась від обурення і раптової хвилі ненависті. Що він собі думає?

- Залиш свої дешеві компліменти для інших! - я вирвала свої руки, сперлась на плечі чоловіка і відштовхнула його, ледь втримавшись від ляпаса. - Якщо ти думаєш, що спочатку виставити мене за двері, а потім як ні в чому не бувало фліртувати - це нормально, то глибоко помиляєшся!

Він не відповів, тільки опустив голову так низько, що я не могла бачити його обличчя.

- Я повернусь, коли ти протверезишся, - я відійшла на крок, повагалась ще трохи і пішла вниз. Серце у грудях гуркотіло, а вчорашня душевна рана боліла все більше і більше. Не знаю, як я не розплакалась у нього на очах. Може, забута гордість знову прокинулась і нагадала про себе? Напевно, так, інакше я не змогла б відштовхнути його.

- Смішно, - я завмерла, почувши його голос. Уже не просто спокійний і байдужий, а мертвий. Позбавлений життя голос людини, що раптом усвідомила щось дуже важливе, але надто пізно. - Хотілося б, щоб тебе взагалі не існувало, Теа.

- Тебе теж, - відповіла я, але він не почув.

- Чи можу я попросити в тебе дещо?

Я обернулась і кивнула. Я ж не така, як він, правда? Я не така жорстока.

- Коли-небудь вони знайдуть тебе, - Андерсон запустив руку у волосся і нарешті підняв голову. В темних очах плескався біль. - Не вір тому, що тобі скажуть про мене. Жодному слову.

- А тобі я можу вірити? - відповіла я. - Ти збрехав мені, Джеймсе. Зруйнував моє життя, замкнув тут. Я, може, змогла б вибачити тобі це, але...

Я затнулась і відвернулась, щоб він не бачив сльозинку, що блиснула на щоці. Навіщо щось говорити? Все і так ясно.

- Але що? - він видав тихий смішок, а потім спустився на кілька сходинок униз. Я стояла, немов заворожена, і дивилась у його очі, у два колодязі темряви, де захоронені тисячі різних масок. Як би мені хотілося, щоб зараз він був справжнім... - Ти думаєш, що я єдиний покидьок у цій історії, Грін, і глибоко помиляєшся. Я надто пізно зрозумів, що тобі тут не місце, зруйнував грьоб*ний контракт, сказав тобі йти геть - а ти знову тут. Що, так хочеться вляпатись у лайно по самі вуха?

- Про що ти говориш? - я насторожилась і зробила крок уперед. Він щось від мене приховує, щось дуже важливе. Можливо, саме це пояснить мені все. Андерсон п'яний, отже, може випадково проговоритись - і я нарешті дізнаюсь правду. Головне зараз - не розридатись у нього на очах.

- Я не настільки п'яний, щоб ти могла вертіти мною, як хочеш.

Він раптом подався вперед, в одну мить спустився вниз і зупинився так близько, що я мимохіть зітхнула від несподіванки. Джеймс вивчав моє обличчя своїм улюбленим насмішкувато-байдужим поглядом, його очі затримались на моїх полурозкритих губах, потім метнулись вгору і спалахнули лукавим вогником.

- Не потрібно маніпулювати мною, Грін.

- А я й не намагаюсь, - пролепетала я, хоча слова ці повинні були прозвучати впевнено і незалежно. Його близькість не давала мені прийти в себе і зібратись з думками. А від того, що мені не можна було торкнутись його, ставало ще більш боляче. Я готова була забути про все, навіть про біль, що він завдав, тільки б ще раз відчути смак його губ, заритись руками в розпатлане волосся, притиснутись губами до оголених грудей, почути своє ім'я, промовлене пошепки.

- Смішно, - знову повторив він і нахилився наді мною. Я ковтнула і ледь знайшла у собі сили відхилитись назад і відкинути голову. От дідько! Не треба було приходити сюди... - Вперше в житті мені доводиться брехати дівчині.

Брехати?

- Так не зраджуй свої звички і скажи правду, - тихо відгукнулась я і опустила очі. Якщо я не буду дивитись на нього, стане легше. Сподіваюсь.

- Правду? Правда в тому, що я хочу захистити тебе. Тому зараз ти забереш підвіску з маячком і назавжди залишиш мій будинок. Зрозуміла?

На мить я розгубилась і зрозуміла, що всі слова вилетіли з голови. Всередині боролись гордість і бажання вірити його словам. Може, Еліс має рацію, і Джеймс говорить правду? Адже якби він тоді сказав мені, що хоче розлучитись лише тому, що боїться за мене, я б ні за що не пішла.

- Іди геть, - сказав Андерсон.

Мить - і переді мною знову той холодний і байдужий чоловік, якому чхати на всіх, крім себе. Я раптом згадала, як колись навіть жаліла його через самотність, на яку він себе прирік. Так, Джеймс має рацію - все це смішно й безглуздо... Я, наївна і порядна дівчина, і він - холодний і неприступний чоловік.

- Ти говориш, що хочеш захистити мене, - я випросталась і облизнула пересохлі губи. - А сам кидаєш на самоті.

- Я не хочу, щоб ти платила за мої помилки, дурепо! - його раптовий крик приголомшив мене і змусив приклеїтись до місця. Знову та лють, яку віне увесь цей час тримав усередині, звільнилась, щоб знести все навкруги. - Складно зрозуміти це, так?! Де твоє самолюбство, де твій грьоб*ний інстинкт самозбереження? Ти - останнє, що в мене залишилось, єдине, чого вони ще не змогли дістатись!

- Тому ти робиш мені боляче?! - вигукнула я у відповідь. По щокам уже текли сльози, і я люто намагалась стерти їх уже наскрізь мокрим рукавом сорочки. - Тому ти виставляєш мене за двері? Брешеш мені? Якщо так, то тобі начхати на мене, Андерсон!

- Начхати?! - він схопив мене за плечі і струснув так, що я на секунду забула всі гнівні слова, які вже готові були зірватись з губ. - Я хочу захистити тебе від себе. Ти сама бачиш, хто я. Невже так ти уявляєш собі нормальні стосунки?! - я дивилась йому в очі, немов заворожена. Вони манили до себе, притягали і змушували мовчки слухати. Я дивилась на нього і розуміла все. Він хотів, щоб я сама відштовхнула його, але недооцінив мої почуття. А я - його. - Ти знаєш, що рано чи пізно це скінчиться. Тобі тобі буде ще більш боляче, Грін. А мені - вже все одно.

- Я не хочу йти, - прошепотіла я і неочікувано для самої себе підняла руку, щоб торкнутись його щоки.

Як тільки мої пальці торкнулись вкритої легкою щетиною шкіри, мускули під нею напружились і застигли. Тільки очі, що відчайдушно металися, видавали недавнє шаленство.

- Ти пожалкуєш, - попередив Джеймс.

- Гаразд.

Більше ми нічого не говорили. Джеймс просто притиснув мене до своїх грудей і обережно погладжував по волоссю, а я, незважаючи на сльози, що текли з очей, з таємною насолодою вдихала запах його тіла і насолоджувалась теплом оголеної шкіри. Всі мої сумніви зруйновані, домисли і здогадки розсіялись у почутті полегшення. Ні, він не може брехати. Може, між нами і є якісь таємниці, але я точно знаю: Джеймс кохає мене. Нехай це дивне і незрозуміле кохання, та все ж щире.

Bạn đang đọc truyện trên: AzTruyen.Top