Я зручніше поклала рюкзак під голову й лягла на лаву. Ось уже два дні як я втекла з будинку, і сьогодні мені вдалося залишитись в аудиторії. Зараз усього лише п'ята година вечора, тому заснути навряд чи вдасться, зате можна спокійно відпочити після важкого дня. Дякувати Богу, ніхто не помітив того, що я дві ночі провела в коледжі. Сподіваюся, так піде й далі!

Скільки ще мені доведеться ночувати тут? Може, Андерсон уже змирився з тим, що я втекла, і залишив мене у спокої? Слабка надія все ще теплилась у душі, проте я знала, що вона безглузда: його охоронці чергують біля входів і виходів цілодобово, змінюючи одне одного. Серед студентів навіть пішла чутка, що в коледжі інкогніто вчиться дитина якої-небудь зірки...

У коридорі почулись рівні кроки. В першу секунду вони здались мені дуже знайомими, але я не дозволила цій думці розвинутись: у коледжі багато людей, чиї кроки я можу відрізнити. Потрібно припинити боятись кожного шурхоту і взяти себе в руки!

Кроки наблизились до дверей в аудиторію, де я лежала, і раптом знову настала тиша, а секунду потому різке клацання замка сповістило про те, що прийшли саме сюди. От дідько! Я похолоділа й затамувала подих, молячись, щоб "гість" виявився звичайним учителем, який прийшов по забуту папку чи зошит, і не помітив моєї присутності. Замогильна тиша створювала оманливе відчуття безпеки, але я знала, що не сама.

- Марно намагаєшся, Грін. Я знаю, що ти тут.

Я здригнулася, до болю вп'явшись нігтями в долоні. Ні, будь ласка, цього просто не може бути!

Знайомий хлиплуватий баритон, як завжди холодний, грубий і зарозумілий, належав Джеймсу, хай йому грець! Яка нелегка його сюда принесла? Звідки він узагалі дізнався, де я?

Я заплющила очі, прислухалась до найменших шурхотів. Напевно, він так і стояв біля дверей, роздумуючи, на якому ряді я ховаюся. Чи сумнівався, що я взагалі тут... О, хоч він вирішив, що помилився!

- Я все одно знайду тебе, - продовжував Андерсон, а я повільно втрачала всяку надію на порятунок. Зараз він забере мене до свого будинку, а потім... Я вирішила не думати про те, що буде потім.

Тишу розірвали гучні кроки. Чоловік піднімався сходами повільно й невмолимо. Я боялась розплющити очі, повернути голову до проходу, побачити там його фігуру... Підібравши коліна ближче до себе, я просто чекала, поки він побачить мене. А що мені ще залишалось робити? Скочити, втекти? А куди тікати? Напевно, біля виходу знову чергують його охоронці, а в коледжі мені не сховатись. Якщо він прийшов сюда, то зможе потрапити до будь-якого приміщення.

Кроки затихли біля мене. Я скосила очі вбік і зрозуміла, що розкрита. Повільно тягнувся час, ми мовчали, і мені не хотілось щось змінювати. Зараз він заговорить, накаже встати і йти за ним, а мені не залишиться нічого, крім як послухатись...

- І чого ти цим досягла? - нарешті спитав чоловік із часткою нудної цікавості й розуміння власної переваги наді мною Я раптом відчула себе жахливо жалюгідною в порівнянні з ним, усього лише комашкою, пішаком у його грі... Звичайним білим пішаком у лапах чорного короля.

- Яке тобі діло? - байдуже поцікавилась я.

- Поки ти живеш у моєму будинку, я за тебе відповідаю, - спокійно відповів він, а я широко розплющила очі від подиву чи, скоріше, невдоволення.

- Чомусь коли ти замкнув мене в комірчині... - я затнулась і піджала губи. Навіщо щось казати, якщо він усе одно не зрозуміє ні слова, лише знову розлютиться? - Я нікуди з тобою не піду.

- Ти говориш так, немов твої слова мають якесь значення, - насмішкувато помітив Джеймс. - А сама добре знаєш, що доведеться зробити те, що я скажу.

У його словах було приховане задоволення. Він немов радів зі своєї перемоги, з того, що нарешті зламав мене, змусив зрозуміти всю безвихідність становища. Я мала рацію: Андерсону подобається спостерігати за тим, як життя інших людей руйнується, як вони впадають у відчай, намагаються борсатись, а потім все одно потрапляють до його лап...

- Ти - чудовисько, - глухо відгукнулась я.

- Припустимо, - з неприхованою іронією погодився чоловік. - Можеш заспокоїтись, Грін: я не збираюсь повертати тебе до будинку... Поки що, - я здивовано повернула голову в його бік і спохмурніла. Я правильно почула? Чи в його словах знову криється якийсь підвох? - Я почекаю, поки тобі самій не набридне бродяжничати... чи поки тебе не виженуть з коледжу.

Звісно, я не помилилась. Він вирішив не просто довести мені свою перевагу, а змусити визнати це самостійно. Ковзнувши поглядом по обличчю Андерсона, я знову наштовхнулась на контраст: майже ідеальні риси й мерзотна посмішка. Він - як демон-спокусник, у зовнішності якого важко знайти ваду, а на душі навіть сліпий побачить чорні плями.

- Сподіваюсь, тобі тут зручно. Наступного разу, може, візьму з собою ковдру, - Андерсон форкнув і, засунувши руки в кишені, почав повільно спускатись назад. Я ледь втрималась, щоб не крикнути йому в спину щось образливе й таке ж уїдливе.

Я ненавиджу його!

...

Неприємний звук будильника прорвався в мою свідомість, зруйнував кайдани сну, вирвав мене з його обіймів. Розплющивши очі, я неохоче піднялась і потягнулась. У спині щось боляче хруснуло, так що я на мить завмерла в неприродній позі й скривилась від болю. Звісно, провести ніч на жорсткій лавці - не так уже й приємно.

Зібравши свої речі, я поквапилась вийти в коридор. Там, звісно ж, нікого не було, тому я безперешкодно змогла пройти на потрібний мені поверх і з байдужим виглядом студентки, що не виспалась, притулилась до стіни. На душі було паршиво чи то від учорашнього візиту Андерсона, чи то від розуміння всієї безпорадності мого становища. Не хотілось думати ні про майбутнє, ні про сучасне: яка різниця, що зі мною буде?

Коли нарешті продзвенів дзвоник, я поспішила увійти до аудиторії й зайняти місце в кутку на останньому ряду. Любителі поспати на лекціях, які зазвичай сиділи там, із заздрістю дивились на мене та вмощувались по сусідству. Схоже, про вступ до дизайнерської школи мені й правда доведеться забути, і не лише тому, що я в полоні Андерсона: я надто сильно запустила навчання.

Вчитель почав урок. Я вмостилась зручніше, поклала телефона на коліна і вставила навушники у вуха. Багато хто з подивом кидав на мене скептичні погляди, Еліс демонстративно відвернулася, а мої колишні "конкуренти" в плані оцінок переможно всміхались. Але мене все це вже не хвилювало: є проблеми і поважливіше.

...

З кожним днем депресія охоплювала мене все більше й більше. Я вже не могла думати ні про що, крім свого жахливого майбутнього, з голови ніяк не йшов образ Андерсона: його підступна усмішка, темні-темні очі...

Я вже третій день не їла майже нічого, тому виглядати нормально ставало все складніше. Темні синці під очима й надмірну втому помітили, напевно, вже всі. Іноді мені здавалось, що після того, як Джеймс замкнув мене в коморі, в моїх мізках щось зламалось. Може, я з'їхала з глузду? Повільно та невмолимо з'їхала з глузду...

Цієї ночі я знову не спала - я не можу більше спати. Мені снилось, як я повертаюсь до будинку, бачу Андерсона, що стоїть нагорі, його схрещені на грудях руки, злостиву посмішку, чую насмішкувате: "Я ж казав".

Я труснула головою і відігнала неприємні думки й образи. Я не повернусь туди, помру від голоду, але не повернусь. Єдине, що рятувало мене весь цей час - телефонні розмови з Едді. Його голос немовби повертав мене до життя кожного разу, коли в голову лізли думки здатись і припинити свої поневіряння.

Я взяла з парти рюкзак і обережно вислизнула в коридор, що як завжди стояв порожнім у такий час. Тяжко позіхнувши, попленталась до підвіконня й обперлась на нього: ноги ледь тримали. Потрібно буде все-таки купити щось у їдальні, інакше я ризикую звалитись із запамороченням на очах у всього коледжа.

- Теа?

Я здригнулась і рвучко обернулась на знайомий голос, який зараз звучав здивовано і схвильовано. Від різкої зміни положення тіла я похитнулась і ледь не впала, а в очах раптом потемніло. В іншому кінці коридора, біля сходів, стояла Еліс. Помітивши, що я майже не стою на ногах, вона ледь не бігом кинулась до мене. Я із полегшенням помітила, що на обличчі подруги немає нічого, крім хвилювання за мене й легкого подиву.

- Боже, Теа, що з тобою таке? - дівчина вихопила в мене рюкзак і безцеремонно жбурнула його в куток підвіконня, а потім струснула мене за плечі й посадила поруч. - З'являєшся в коледжі раніше за всіх, ходиш тут, як мумія, - докірливо говорила подруга, вдивляючись у моє обличчя. - Що сталося?

- Меня так погано, Еліс, - я похитала головою і тихо схлипнула. Я навіть не помітила, як ридання підібрались до горла, а з очей потекли сльози. Подруга обійняла мене за плечі, намагаючись хоч якось заспокоїти, а я просто тихо плакала, поклавши голову на руки.

Незважаючи на те, що зараз я відчувала себе жахливо, в глибині душі все одно зародилась маленька частинка радощів: Еліс знову зі мною. І нехай я пообіцяла собі не втягувати її у свої проблеми, я так більше не можу. Мені просто потрібно комусь виговоритись, розповісти все, що в мене на душі.

- Теа, не плач, - вмовляла мене подруга. - Що ти робиш тут так рано? Чому не вдома? В тебе проблеми?

- Я ночувала в коледжі, - вичавила я, з усіх сил намагаючись зупинити сльози, що текли струмком з очей. Мої плечі все ще трусились від ридань, а руки трохи тремтіли. Помітивши це, Еліс міцно стиснула їх, і цей жест чомусь приніс мені незміриме полегшення. Мені дійсно не вистачало її підтримки весь цей час. Можливо, подруга могла б допомогти мені?

- У коледжі? - і без того великі очі дівчини округлились ще сильніше. Вона дивилась на мене так, немов бачила вперше. Звісно, Еліс знала, що я ніколи б не насмілилась ночувати тут, якщо б на те не було особливих причин.

- Так, - я схлипнула. - Я вже кілька днів так роблю... - я підняла винуватий погляд на подругу, але та лише приголомшено відкрила рота. - Пам'ятаєш, я влаштувалась на роботу? - дочекавшись несміливого кивка з боку Хейлі, я зібралась з духом і взялася розповідати про всі мої "пригоди" в будинку.

Коли я дійшла до того місця, де Андерсон замикає мене в комірчині, Еліс перебила мене, задихаючись від гніву:

- Господи, Теа, тобі потрібно тікати від цього покидька!

- Щоб він звинуватив мене в крадіжці? - не без гіркої іронії спитала я, витираючи сльози. Еліс піджала губи й одразу притихла. - Він все передбачив, Еліс. Я не можу нічого зробити.

Хейлі мовчала. Я теж не поспішала переривати тишу: від розуміння власної безпорадності раптом стало жахливо гірко й огидно.

- Знаєш, Теа, - нарешті промовила вона, - я прямо зараз піду до поліції і заявлю на цього покидька!

- Ні, Еліс! - одразу ж запротестувала я. - Він знайде спосіб помститися тобі, повір! Ти не знаєш його...

- Припини, - жорстко обірвала мене подруга. - Це вже не жарти! Чи тобі нагадати, що сталося минулого разу в ліфті? - її погляд став суворим і непохитним. Я зблідла від згадки про це, але позиції здавати не збиралась.

- Добре, - зітхнула я, - але ти цим все одно нічого не досягнеш: у нас немає доказів.

Еліс закусила губу й знову замислилась.

- Я б на твоєму місці послухав подругу.

Мене пересмикнуло від одного лише звуку цього голосу. Еліс теж здригнулась від неочікуваності й, кинувши короткий погляд на мене, одразу зрозуміла в чому річ. Заціпенівши від страху, я облизала пересохлі губи й швидко глянула за спину подруги, туди, де стояв Андерсон. Як він зміг непомітно підійти до нас?

Еліс, хоча й зблідла, як смерть, не розгубилась: вона спокійно обернулась до чоловіка і в точності скопіювала його позу. Я одразу відчула себе впевненіше, проте, знову глянувши на Джеймса,ьпомітила, як по спині повільно повзуть мурашки.

Андерсон, здавалось, навіть не звернув уваги на Еліс: його погляд дивився повз неї, прямо на мене. Ось він ковзнув по намертво зціпленим у замок та лежачих на колінах долонях, покусаним губам, мокрим від сліз щокам, набрякшим очам із темними синцями, розпатланому волоссі - і нарешті недбало, ліниво метнувся вбік, щоб мимохідь зупинитись на моїй подрузі.

- А на твоєму місці я б без сцен і скандалів зліз із підвіконня й поїхав до будинку, - Андерсон знову перевів погляд на мене, його очі небезпечно спалахнули з-під темних вій.

- Вона з тобою нікуди не поїде, - Еліс зробила крок убік і загородила мене собою. Я мимоволі позаздрила непохитності подруги. Так, вона б точно змогла дати відсіч Андерсону...

- Я тебе не питав, - поблажливо помітив він, навіть не глянувши в її бік. - Я чекаю на тебе, Грін.

- У неї взагалі-то є ім'я! - знову вступилась Еліс. - Теа, - на цьому слові вона зробила особливий наголос, - залишається тут.

Джеймс визирнув з-за плеча Еліс, щоб подарувати мені погрозливий погляд, проте я не ворухнулась з місця. Я не думала про те, що буде, якщо він забере мене силою. Я намагалась взагалі ні про що не думати...

- Бачиш: Теа не хоче йти з тобою, - схиливши голову набік, промовила Еліс, а потім пригрозила: - Якщо ти зараз же не підеш, я покличу охорону.

Судячи з обличчя Андерсона, він подібну погрозу вважав смішною і нездійсненною. Мені знову стало страшно: схоже, йому чхати і на охорону, і на Еліс, що стояла переді мною. Що ж тоді його взагалі хвилює? Навіщо він прийшов сюди? І чому він не може просто залишити мене в спокої: я ж усе одно не зможу заявити в поліцію, він сам визнав це хвилину тому!