— Може, ти на якийсь час полетиш в Америку?

Голос Субіна в слухавці звучав якось зовсім не обнадійливо, від чого у Чіміна п'ятка починала відстукувати більш жвавий ритм по підлозі від нервів. Він вже другий день не міг навіть додому в Сеул потрапити, не кажучи вже про те, щоб елементарно вийти в магазин. Тільки те і робив, що сидів у власному будинку на Чеджу і мріяв, щоб увесь цей пиздець в його житті закінчився.

— А хіба це вихід? Та і скільки мені там сидіти? Субін, я п'ятнадцять років будував кар'єру не для того, щоб об мене витерли ноги і викинули!

— Я це розумію, — почувся тяжкий видих. — Але в Америці по-іншому реагують на скандали й тебе там обожнюють. Ти міг би продовжити кар'єру там, або, як і хотів, зажити спокійним життям.

І доля правди в цьому була. Колись Чімін саме цього і хотів, бо його буквально нудило від корейського шоу-бізнесу. Але він зовсім не так бажав завершити свою кар'єру, не канути в літу, загубивши останнє, що робило його світ таким, яким він був. І це ж робилось навіть не заради сім'ї чи якихось високих інтересів. Ні, це все було через величезний скандал.

Скандал через неї.

— Я залишусь в Кореї, — похитав головою Пак, ніби його менеджер міг його побачити. — Просто відсиджусь декілька місяців на Чеджу і все.

— Ти впевнений?

— Так.

Дзвінок був завершений, але Чімін ще з хвилину стояв з телефоном біля вуха, ніби звідти могли ще щось промовити. Рука опустилась вниз, поки чоловік спостерігав за деревами за вікном. Найкращий час для депресії настав, от тільки Пак не міг думати ні про що більше, окрім жінки, в яку закохався. Скандал, через яку міг легко зіпсувати йому усю кар'єру, якщо зараз не спробувати врятувати останні залишки гордості і вийти все чесно розповісти.

А що він скаже? Що теж людина, яка мала право на кохання?

Ніби айдоли колись мали на це право, якщо вони на піку популярності?

Двері в кімнату відчинились характерним клацанням, на яке моментально розвернувся Чімін. Він очікував побачити матір з батьком, Сокджина — який би почав лекцію, що потрібно було розповісти все з самого початку хоча б друзям, а не приховувати, — або навіть Юнгі, що скоріше увірвався б з гучним криком.

Але не її.

Чорний комбінезон штанами з білим твідовим коротким піджаком. З таким вже рідним запахом теплого меду в поєднанні цитрусів і пекучого імбиру, що занурили в коньячне зілля. І найголовніше — з цим завжди мило-відстороненим поглядом на ідеально витонченому обличчі.

Чімін голосно сковтнув, відчуваючи знайоме бажання опуститись на коліна перед нею, її красою і в надії на жіночу посмішку. Чому він не зустрів її раніше? Чому не зустрів раніше за нього?

— Нам треба поговорити.

Перше, що вона сказала. Жодного «привіт», «я скучила» чи «все добре?». Тільки в очах промайнуло щось, наче надломилось від власних слів всередині і ухнуло вниз, поки вона стоїчно витримувала удари долі. Надто сильна, щоб не піти.

— Будь ласка, — з хрипотою в голосі промовив Пак, роблячи невпевнені кроки до неї. — Ти прилетіла сюди з Сеулу заради цих слів, але я прошу тебе... хоча б сьогодні давай просто помовчим?

Він дивився на неї не більше секунди, коли в ній все-таки тріснуло. За цей рік вона теж не залишилась осторонь від почуттів. Навіть покликати її по імені не встиг, коли зробила крок назустріч, зіштовхуючись з його губами своїми. Чімін намагався вкласти усі свої почуття в цей поцілунок, поглиблюючи його, добре пам'ятаючи, як вона любила, коли Пак покусував її губи, відтягував, наче просив таким чином забрати її собі, залишити у венах, щоб там розтікалось патокою кожен раз, коли її нема поруч.

В цей момент Чімін знав тільки одне — якщо вона залишиться на його стороні, йому не складе труднощів покласти до її ніг увесь світ, адже він підкорить його знову.

Тільки б вона дозволяла цілувати себе; опускаючись на коліна перед нею, щоб дивитись знизу вверх відданим прирученим звірем.