Мало хто вважав за потрібне у девʼятому класі проводити уроки мистецтва. У молодших класах це було чимось захопливим та особливим порівняно з математикою чи письмом. Ти сидиш, малюєш те, що тобі тільки заманеться, а у Юлиному класі до того ж вмикали аудіокниги. Починаючи з середньої школи з цим усім можна було розпрощатись, і натомість сидіти, намагаючись побудувати лінійну перспективу. Сьогодні, оскільки урок був одним з останніх у навчальному році, роботи можна було виконувати на вільну тему, проте в результаті вони все одно оцінювались.

— Я досі не розумію, — щиро бунтувала Ела, намагаючись встигнути йти за Юлею, один крок якої був рівний півтори кроки Ели, — кому у девʼятому класі здалось те мистецтво?

— Ну... — задумливо протягнула Юля. — Ніби так, але ж має бути всебічний розвиток.

За пару кроків до класу, Ела обігнала Юлю та зупинила її, відповідаючи: «Так воно й так, але ж нехай у молодших класах, ну середніх, але у старших? Серйозно?»
Юля хотіла би щось на це відповісти, проте їхню розмову перервав дзвоник, що наказував усім летіти до класів на урок. Після нетривалого шуму, що складався з крику дзвоника та галасу учнів, запала майже мертва тиша. Учні, зайнявши свої місця, в більшості своїй продовжували спілкуватись та займатися своїми справами, незважаючи на намагання вчительки Світлани Миколаївни заохотити підлітків до плідної творчої роботи.

— У такий чудовий час я бажаю вам усім наснаги та натхнення на створення своїх шедеврів.

Юлю захоплювала та щирість з якою Світлана Миколаївна заохочувала учнів та розповідала про мистецтво. Наша героїня могла годинами слухати те, як вона розповідає про ознаки класицизму та історію образотворчого мистецтва. Вчителька ніби відчувала у собі тонкі вібрації, що змушували її голос бути схожим на музику.

Юля не вміла малювати так, як Олесь, проте любила точно не менше. Особливо, за гарної нагоди, увімкнувши у навушниках улюблені пісні. Проте був один нюанс: з нею завжди працював негласний закон підлості «малюєш добре тільки не тоді, коли це потрібно»; тобто, сидячи десь на математиці чи фізиці, вона могла «чиркати» у зошиті кульковою ручкою ледве не шедевр, а от на мистецтві вона могла просидіти майже весь урок так нічого й не досягнувши. На щастя, цього разу зорі зійшлись, вищі сили змилувались, а обставини склалися так, що поступово на папері почав вимальовуватись якийсь затишний внутрішній дворик, схожий на ті, що ховаються між будинками на старих одеських вуличках.

Сам Олесь почувався майже у своїй тарілці. Йому була надана повна свобода і він, розгорнувши свій трохи пошарпаний часом товстезний альбом для малювання та взявши до рук простий олівець, почав малювати. Він виводив лінії, легким, проте, експресивним рухом затушовував та витончено відривав руку, провівши штрихи. Нічого не могло його зупинити, його душа летіла, переносячи на папір образ чогось у його голові.

А точніше когось.

Що ж у цей момент робила Ела? Скориставшись тим, що уроки мистецтва проходили не так вже й часто, вона встигла підсісти до своєї найліпшої подруги — Юлі. Вони були саме тим тандемом, який жоден вчитель, що часто працював з цим класом, не хотів поєднувати, адже це означало лиш те, що навчатись буде на двох учнів менше. Багато хто користувався можливістю підсісти до потрібної людини на уроці мистецтва. Ела не відрізнялася потягом до малювання, тож єдине, на що вона була здатна — пошукати потайки на телефоні якісь уроки та ввімкнути їх. Відверто кажучи, путнього з цього вийшло небагато тож головною її місією залишалось підбадьорювати Юлю у моменти короткочасної кризи.

— Яким лайдаком треба бути аби так паскудно малювати елементарні речі? — обурювалась собою Юля.

— «Паскудно» це ти так називаєш «до біса гарно»? — риторично відповіла Ела, й без того великі щенячі очі якої стали розміром з пʼятикопієчну монету.

У такі моменти вона усвідомлювала, наскільки ж самокритичні творчі натури. Їй було страшно уявити, які душевні муки переживає Олесь. Хоча її це не сильно турбувало, адже він особливо для неї нічого не представляв: він був високим, блідим, сірооким та світловолосим, чим нагадував їй привида.

Ці сорок хвилин минули для кожного по-різному, проте всі однаково почули, як Світлана Миколаївна мʼяко звернулася до класу сповіщаючи про те, щоб ті по черзі приносили свої роботи на перевірку. Памʼятаєте я казала, що малюючи Олесь почувався у своїй тарілці? Так от, саме на цьому етапі він починав нервувати як ніхто інший. Аби уникати не найліпшого контакту з іншими учнями, він зазвичай йшов здавати роботу останнім, додатково виграючи час аби щось доробити. Цього семестру мистецтво припадало четвертим уроком, а це означало, що вчителька сидітиме тут хвилин ще пʼятнадцять, тож часу було більше ніж достатньо.

— Ти там як? Закінчуєш? — кинула допитливий погляд Ела на Юлю, що затято щось домальовувала.

— Хвилинку, — задумливо протягнула Юля.

— Слухай, таких хвилинок минуло вже десь сім, — не вгавала Ела: — Коротше, я візьму все як завжди, гроші віддаси потім.

— Окей,:— погодилась Юля, мʼяко усміхаючись,— Ти ж памʼятаєш який круасан брати?

— Шоколадний! — веселим тоном крикнула Ела, вже йдучи десь коридором у напрямку їдальні.

Настав момент істини. Юля підвелася з-за парти розминаючи шию, та швидкою бадьорою ходою попрямувала до вчительського столу.

— Що ж сьогодні для мене підготувала Рустиканова? — зацікавлено вдивляючись у малюнок питала вчителька.

Десь хвилину Світлана Миколаївна розпитувала у Юлі деталі зображеного. Після внесення кількох косметичних правок, вона з щирою усмішкою на обличчі сповістила дівчині оцінку: «Тверда дванадцятка». У той момент до столу неквапливо підійшов Олесь.

— А що ж у тебе, Войтош? — цікавилась Світлана Миколаївна, беручи до рук його роботу.

— Портрет, — зітхаючи повідомив Олесь.

Педагогиня задумливо розглядала його творіння своїми добрими очима оточені легкими зморшками, що випромінювали щирість.

— Олесю, я у захваті, — мовила вона, осяюючи його своєю білосніжною усмішкою; можна було точно сказати, що її захват був цілком і повністю щирим. Це змусило юнака зашарітись, опустивши очі на взуття.

Юля, що проявляла неабияку цікавість до його робіт, частенько виступаючи у тій ролі для Олеся, у якій Ела виступала для неї під час малювання, допитливо кинула погляд на аркуш.

Ніхто, навіть сама Юля, не міг зрозуміти, що зачепило її у цьому малюнку. Роботи Олеся вона завжди вважала справді гарними та цікавими, проте жодна з них не могла зрівнятись з цією. Так само неможливо було точно сказати, чи залишило б воно по собі таке враження у кожного, чи тільки Юля відчувала щось незвичне й приємне, споглядаючи цей портрет.

У цей момент Світлана Миколаївна розповідала Олесеві про те, що у нього неабиякий потенціал і, що той гідний брати участь у мистецьких конкурсах великих масштабів, на що той лише соромʼязливо сміявся. Та Юля вже не чула жодного їхнього слова.

— Я, звісно, була б рада забрати собі цю роботу, але знаючи твої принципи, Войтош, — іронічно посміхаючись, почала вчителька, та усміхнений Олесь не дав їй закінчити: Так, я її залишу при собі.

Світлана Миколаївна не йшла проти принципів, коли до цього доходило. Тим паче, коли це стосується чийогось мистецтва.

На цих словах вона почала спаковувати речі у зроблену нею ж текстильну сумку. Олесь теж неквапливо почимчикував у напрямку коридору. Лише Юля стояла мов вкопана посеред порожнього класу, досі не усвідомлюючи того, що зараз з нею відбулося.

——————————

А/Н: хохохо щось починається ^з^ ЩОСЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ МУАХАХАХАХА *лиходійський сміх автора*

Зізнайтесь чесно, чи не забагато описів, бо мені вже навіть трохи страшно

Доречі, бачу, що почали зʼявлятися перегляди (так, їх всього 17 АЛЕ), будь ласочка, пишіть хоч щось у коменти, мені дуже цікава ваша думка щодо цієї історії ;)

Rage & Love