— Ми зовсім не були ворогами… Навіщо? Навіщо ви зробили це, не дочекавшись якихось наказів від мене? — вона приречено впала на коліна, забруднюючи спідницю сукні об землю.
— Ваша величність, але він пробирався сюди, аби вас вбити… — шанобливо, з властивим лицемірством, промовив начальник палацової стражі.
— Я б і сама з ним розібралася! Я знала його, як ніхто інший… — намагаючись уникнути неживого погляду згаслих хризолитових очей, промовила королева. — Віднесіть решту його тіла до Трунаря…
Двічі повторювати наказ не довелося, стражники віднесли голову, увінчану довгими довгими яскраво-червоними пасмами.
"Пробач мене, любов моя… За мою дурну гордість, за холод… За те, що так і не встигла відповісти «так» і зробила своїм лиходієм"