Довгі гудки у слухавці все більше і більше дратували мене. Коли вони обірвались і монотонний голос уже втретє повідомив, що абонент недоступний, я ледь втрималась, щоб не запустити телефон у стіну.

- Дідько, Еліс, відповідай уже! - я знов набрала номер і заходилась чекати. Нарешті моє терпіння було увінчано успіхом: у слухавці почувся знайомий голос.

- Та, ми можемо поговорити пізніше?

Я спохмурніла, вловивши в тоні подруги щось дуже схоже на відчай.

- Що сталося? Ти плачеш? - я скочила з ліжка і підійшла до шафи з одягом. Еліс мовчала, лише тихо шморгнула носом кілька разів. - Скажи мені де ти, я приїду до тебе!

- Ні, не потрібно, - у слухавці знову почувся короткий схлип, проте голос подруги залишався категоричним. - Я перетелефоную тобі!

- Почекай... - заговорила я, та Еліс уже кинула слухавку.

За весь час нашого знайомства вона плакала всього кілька разів, так що зараз точно сталося щось важливе. Незважаючи на зовнішню товариськість і веселий нрав, у важкі моменти свого життя Еліс завжди вважала за краще залишитись на самоті і намагалась впоратись із проблемами без чиєїсь підтримки. Виходило це завжди погано: востаннє все скінчилось триднівним запоєм, який, без сумніву, продовжився б ще далі, якби я не дізналась про це і не "витягла" подругу.

А я ж навіть не знаю, де вона зараз! Сподіваюсь, Еліс не прийде в голову зробити якусь дурість... Телефонувати їй безглуздо, тепер Хейлі не візьме слухавку ні в якому разі, шукати по всьому місту - теж не варіант. Тим більше, я навіть не можу вийти з бісового будинку!

Джеймса знову не було вдома. Вранці, переконавшись, що зі мною все добре, він кудись поїхав у дуже похмурому настрої. Тепер я одночасно і чекала, і боялась його повернення.

День минув жахливо: за обідом я не змогла нічого з'їсти через хвилювання за Еліс і Джеймса. Подруга не відповідала на мої дзвінки, а Андерсону я просто боялась телефонувати. Що я скажу йому? Він буде вважати моє хвилювання смішним, а мене - надто настирною.

Коли за вікном уже майже потемніло, я нарешті почула тихий шелест шин на підїздній доріжці. Слава Богу! Ще година - і я б точно з'їхала з глузду від самотності! Вирішивши не зустрічати чоловіка, я залишила крісло біля каміну і сіла на канапу. Сподіваюсь, Андерсон буде не надто злий, і ми зможемо хоча б поговорити... Його різкі зміни настрою бентежили, а раптові приступи байдужості вселяли нові сумніви. Думка про те, що він може просто використовувати мене, гризла душу, і я ніяк не могла неї здихатись.

Грюкнули вхідні двері. Важкі кроки Джеймса пролунали в коридорі, потім у проході показався його силует. Було темно, так що я не могла роздивитись його обличчя, але коли чоловік побачив мене, то на мить завмер на порозі, немов його раптом відвідала неочікувана думка, а потім стрімголов попрямував до сходів.

Я не стала наздоганяти його і роздратовано відкинулась на спинку канапи. Невже складно було хоча б привітатись? Іноді я просто перестаю бачити хоч якусь логіку в його діях! Усю ніч він просидів біля мого ліжка, а вранці пішов, не сказавши і слова. То він турботливий і навіть ніжний, то холодний і байдужий. Може, я ніколи не навчуся розуміти його і потрібно просто змиритись із цим? Проте я не зможу довго витримувати, рано чи пізно зірвуся і вискажу йому все, і тоді...

Я відволіклась від своїх думок. У коридорі знову пролунали знайомі кроки - і до вітальні увійшов Джеймс. У руках він тримав якусь тонку папку, що здалася мені смутно знайомою.

- Привіт, - я встала, щоб підійти до нього, але чоловік випередив мене. Він наблизився на кілька кроків і завмер на місці, роздивляючись моє обличчя. Щось у ньому відштовхнуло мене і змусило насторожитись. Може, цей тужливий і рішучий погляд? А може, щільно зімкнуті губи? Чи напруга, яку я відчувала майже фізично?

- Щось сталося? - обережно спитала я і покосилась на папку. З неї стирчали білі печатні листки - я не змогла розібрати, що на них написано. Чоловік помовчав ще з хвилину, потім важко зітхнув. Його обличчя стало суворим і байдужим.

- Нам потрібно поговорити.

- Так, - мій голос звучав так тихо, що я сама ледь його почула. Довелось прочистити горло й повторити: - Так, звісно. Про що?

- Усе зайшло надто далеко, - жилка на його шиї смикнулась і завмерла, голос втратив залишки якихось емоцій. Такий само байдужий, як у нашу першу зустріч. - Мої вороги вирішили, що знайшли слабку ланку в броні Джеймса Андерсона, - його тон знову став чи то насмішкуватим, чи то зневажливим, а потім - холоднішим за кригу, - але прорахувались. Ти розумна дівчинка, Грін, і розумієш, що я не можу ризикувати всім.

Я не могла промовити і слова, просто дивилась у його темні очі. Не знаю, що він бачив у моєму погляді: може, те, що готовий винести смертний вирок суддя бачить в очах в'язня, який уже знає свою долю? Так, я знала, що він скаже далі. Знала, але не хотіла вірити.

Мені здалося, що на його обличчі відобразилась секундна боротьба. Що це - гра світла чи мої спроби вхопитись за останню надію?

- Тому, - він зробив малу паузу, ледь помітну - коротка мить, протягом якої в темних очах миготів біль, а потім закінчив фразу на одному диханні, - нам потрібно припинити наші стосунки.

Серце пропустило удар. На секунду мені навіть здалося, що його стукіт припинився назавжди, та ось воно знову забилось пораненою пташкою. Я не померла, хоча думала, що ці слова вб'ють мене. Життя продовжується, ось воно - я стою перед ним і мовчу, слухаю, як у грудях лунає чітке: "Тук, тук, тук..."

О, чому ж так боляче чути ці слова? Адже я стільки разів повторювала собі, що коли-небудь цей момент настане і, здавалось, уже не зможе поранити мене - і ось я стою, абсолютно розбита, не відчуваю сліз, що течуть по щоках, дивлюсь у його очі й тону в них, захлинаючись хвилею своїх почуттів.

Ось він виймає з папки стопку паперу, і я крізь сльози впізнаю у ньому контракт, який підписала в день нашої першої зустрічі. Те, що відбувається, доходить до мене немов крізь матове скло, я бачу, як чоловік підходить до каміну - і листки летять у вогонь. Полум'я поглинає папір, він згортається і потроху чорніє, а всередині мене немов рветься невидима нитка, ламається щось життєво важливе.

Так само палаю і я. Невже він не бачить? Не бачить, як моє серце знищує вогонь болю, не бачить, як судомно тремтять мої руки, як очі згасають і тьмяніють? Не бачить, як мені боляче?!

Мені хочеться розізлитись, закричати йому, що ненавиджу, що він для мене нічого не значить і що я плачу лише через образу - але я мовчу.

- Збери речі. Щоб завтра вранці ноги твоєї тут не було.

Я підводжу очі і бачу Андерсона. Він уже стоїть у дверях і дивиться на мене так само холодно і байдуже, як дивився майже завжди. Мені так хотілося б побачити в його очах хоч крихту того болю, що відчуваю я, а там лише крига, порожнина.

Як же я могла покохати ті очі? Такі холодні, байдужі? Як я могла забути про все, що він мені зробив? Як могла кинути до його ніг своє серце? Як?! Чому не сіла на потяг, коли був шанс, чому не знищила в собі це безумне кохання? Адже я знала, що в нас нічого не вийде, завжди знала, що чим далі ми зайдемо, тим більш боляче буде потім?

Андерсон пішов геть, навіть не подивившись на мене. Я зірвалась з місця і пішла за ним, пробігла повз і піднялась нагору, до себе. Геть, геть із цього будинку! Так, мені боляче, але він більше не побачить моїх сліз. Він змусив мене втратити все, що було мені любо, він розбив мене на уламки, які вже не зібрати, як ті вази, що я кидала на підлогу. Він зробив теж саме зі мною. І найжахливіше - я сама погодилась на це. Я добровільно підписала собі вирок. Я покохала його. Я ж правда покохала цього монстра...

Речі летіли до валізи без розбору. Сльози застилали мені очі, я просто кидала одяг у купу і ледь стримувалась, що не завити з відчаю. Коли застібка-блискавка заїла, я плюнула і викинула половину речей на підлогу. Істерика не дозволяла мені міркувати здраво: все, на що я виявилась здатною - підхопити наполовину розстібнуту валізу і піти, піти геть, подалі від цього будинку, подалі від усього, що зі мною тут сталося.

Не пам'ятаю, як вийшла у двір, як забилась у куток на задньому сидінні машини, як піднялась сходами до своєї квартири. Тут ми зустрілись вперше, тут моє життя назавжди змінилося... Цими сходинками він тяг мене геть від спокійних буднів, тут же й залишаться мої сльози, які безперервно течуть з очей.

Притулившись до дверей квартири, я з'їхала на підлогу й опустила голову на руки. В мене не було сил навіть на те, щоб увійти всередину. Мені не хотілось повертатись туди, немов за дверима на мене чекала нова хвиля цього жахливого болю.

У голові майнула думка зателефонувати Еліс, та я лише істерично засміялась: вона ж увесь цей час мала рацію. Говорила, щоб я бігла, кинула все, забула про Андерсона - і мала рацію.

Телефон відлетів убік, а я згорнулась у клубочок під дверима, здригаючись від нової порції ридань. Яка ж я дурепа...

...

- Ні, ви подивіться на це! Прокидайся, Теа!

Я примружилась і розплющила очі. Переді мною стояла місіс Вілкс, сусідка з верхнього поверху, і наполегливо трусила мене за плече. Остаточно розігнавши залишки сну, я зрозуміла, що заснула в коридорі під дверима. Розкрита валіза валялась поруч, розбитий телефон лежав майже біля самих сходів.

- Жах! - жінка гидливо скривилась і відійшла вбік. - Ось що відбувається з молоддю, якщо її не контролювати!

Лише тепер я побачила за її спиною ще одну жінку, тільки молодшу, і впізнала у ній Ешлі Холмс - дівчину, що знімає кімнату в місіс Вілкс.

- Що, цей Андерсон таки тебе випер?

Я роззявила рота від подиву, та одразу ж згадала, що наші псевдостосунки відомі вже всій країні. Були відомі...

- А була такою порядною дівчиною, - похитала головою місіс Вілкс. Ешлі тихо пирхнула.

Я обережно підвелась на ноги і потерла закляклу шию. Їх слова змусили мене згадати те, що сталося вчора, і викликали в глибині душі бурю люті. Жодна з них не знає про мене нічого, зовсім ні-чо-го! Яке право вони мають судити мене?!

- Не потрібно було віша...

- Та що ви знаєте?! - закричала я і сяйнула очима так, що обидві вісахнулись на крок. Істерика знову оволоділа мною, я зрозуміла, що втрачаю контроль. Ще трохи - і я рознесу тут усе. - Думаєте, я хотіла цього?! Так пішли ви нахр*н зі своєю мораллю! У цьому грьоб*ному світі немає порядних людей, ясно?! Ідіть розкажіть цьому покидьку... - я раптом затнулась на полуслові і жахнулась того, що кажу. Вони не винні в тому, що сталося.

Винна я. Лише я.

- Ідіть своєю дорогою, - похмуро закінчила я і витерла сльози. Поки місіс Вілкс і Ешлі вражено спускались униз сходами, все ще озираючись на мене, я підібрала валізу і телефон, відшукала ключі й сховалась за дверима своєї квартири.

Чомусь я не відчувала ніяких радощів від повернення у рідну домівку, немов не жила тут багато років, немов не на цьому самому ліжку ми з Еліс годинами могли базікати про все на світі, немов не тут залишились найдорожчі для мене спогади про маму...

Єдине, чого мені зараз хотілось - лягти в ліжко і плакати, плакати, плакати... На очі мені раптом трапилась фотокартка мами: вона стояла з букетом квітів і посміхалась, її темне волосся м'якими хвилями лежало на плечах, а мілкі зморшки на лобі трохи розгладились. Я присіла на край ліжка і пальцями витерла пил із рамки.

Мамочка... Чому тебе немає поруч? Ти б обійняла мене, погладила по голові і сказала, що вберегла мене навіть від моєї необережної закоханості, не дозволила б йому розбити моє серце.

Я завжди плакала, дивлячись на її фотокартки. А сьогодні щось раптом змінилось. Вона хотіла, щоб я виконала всі свої мрії і стала дизайнером, щоб вступила до "Парсонсу". Тепер я можу це зробити. Я не дозволю Андерсону зруйнувати і це. Я пообіцяла мамі, що ніколи не буду здаватись, і я дотримаюсь слова.

...

Поки я йшла коридором, весь час відчувала на собі чужі погляди. Невже тональний крем зовсім не допоміг і синці під очима настільки помітні? Мені коштувало великих зусиль замаскувати сліди ночі, проведеної у сльозах, і привести себе до ладу, а особливо заспокоїти нерви. Заспокійливе допомогло прогнати істерику, тілько-от біль у грудях так і не вгамувався.

Здавалося б, я досягла того, чого так хотіла: повернулась до своєї квартири і стала абсолютно вільною. Тепер для мене відкриті всі дороги: вступ до школи дизайну, праця, спілкування з друзями... яких у мене вже майже не залишилось. Ні, все надто сильно змінилось з того моменту, як я зустріла Джеймса. Я вже давно не та безтурботна студентка, якою була кілька тижнів тому, ніщо вже не буде таким, як раніше. Що б я не казала собі й оточуючим, цей біль залишиться зі мною назавжди. Я не зможу забути.

Я побачила Еліс майже відразу: вона стояла в найтемнішому кутку і дивилась у смартфон відстороненим поглядом. Її вогняно-руде волосся було розпатлане і так-сяк зачесане в косу, злегка припухлі очі і жовтувате від тональних кремів і пудри обличчя говорили про те, що дівчина довго плакала.

- Привіт, - я зупинилась поруч і притулилась до стіни. - Ти як?

- Навіть не уявляєш, як мені хр*ново, - тихо промовила Еліс, так що я не одразу впізнала її голос. А потім зробила те, чого я від неї точно не очікувала: уткнулась мені в плече і тихо заридала.

- Еліс, ти що?

Я озирнулась навсібіч і, обійнявши подругу за плечі, повела її до туалету. Там я посадила дівчину на підвіконня і знову обійняла. Ніколи не бачила Еліс такою роздавленою... Чомусь зараз усі власні переживання відійшли на другий план, я відчайдушно розмірковувала, як втішити подругу.

- Що сталося?

- Том мене кинув, - нарешті промовила Еліс, не підіймаючи голови. Її плечі слабко тремтіли, але тихі схлипи вже майже припинились.

- Як це? - не зрозуміла я. - Ви зустрічались?

Еліс знову тихо схлипнула і похитала головою. Я одразу зрозуміла, що після того, як я пішла з клубу, сталося щось погане, і лаяла себе за те, що залишила Хейлі наодинці з тим придурком. Навіть ідіоту було ясно: вона без тями закохана в Тома! Хоча не мені казати...

- Коли ти пішла, Том запропонував поїхати до нього... - вона різко хитнула головою, відсторонилась і обережно витерла туш, що потекла. - Я була сильно п'яна, і ми... взагалі, ти зрозуміла... - я мовчки роззявила рота від подиву і жаху. Я могла очікувати на подібне від кого завгодно, лише не від Еліс... - А вранці цей кретин сказав, що не хоче стосунків і виставив мене за двері, - закінчила дівчина і, не втримавшись, знову розридалися. Мені знадобилося кілька секунд, щоб прийти до себе, а потім я миттєво обійняла подругу, все ще відмовляючись вірити її словам.

Я ніколи не вміла втішати людей. Коли бачила, як хтось плаче, не могла знайти гарних слів, не знала, чим допомогти... І Еліс це, звісно, знала, тому їй не потрібні були ніякі мої слова, нам завжди достатньо було просто разом ридати в обіймах - і біль стихав. Не одразу, повільно, по шматочку, та все ж стихав...

- Ми з тобою просто дві дурепи, що повірили в кохання, - тихо прошепотіла я, бездумно дивлячись у порожність. Що з нами стало? Де той час, коли ми проводили разом майже всі вечори і, сидячи на цьому підвіконні, захлинались сміхом, а не гіркими сльозами?

- Теа... - дівчина обережно звільнилась із моїх обіймів.

Її великі зелені очі, червоні і припухлі, уважно вдивлялись у моє обличчя, по якому повільно текли теплі сльозинки. Я не зрозуміла, як і сама почала плакати, знову згадавши про Джеймса. Я, напевно, про нього й не забувала, його образ завжди незримо був присутнім у моїх думках, просто я цього не помічала... Чи не хотіла помічати.

- Усе дуже погано, Еліс, - тільки і змогла вичавити я, а потім закрила обличчя руками і розридалась.

- Розкажи - стане легше, - руки подруги обхопили мене за плечі, і я мовчки притулилась до неї. Потрібно зібратись. Перестань плакати, Теа, ну ж! Ти виплакала всі сльози, яких він був вартий...

- Джеймс... - я затнулась, мимохіть насолоджуючись одним звучанням його імені, проте швидко опам'яталась і відігнала цю думку. - Він сказав, що не може більше ризикувати собою, і нам потрібно розлучитись, - я ледь стримала новий приступ ридань. - Він бачив у мені лише тимчасове захоплення, яке зараз загрожує йому.

- Ось мудак, - майже пошепки відповіла Еліс і важко зітхнула. - Ти маєш рацію, Теа: ми з тобою просто дві дурепи.

- Я ж дійсно його покохала.

На мить наші погляди зустрілись - і наступної секунди Еліс знову обійняла мене, а я дала волю сльозам. Не знаю, від чого було більш боляче: від того, що я виявилась лише іграшкою, чи від усвідомлення того, що мої почуття не були грою.

- Зазвичай найнаївніші версії викладаєш ти, - тихо сказала Еліс, коли мої ридання стихли. - Не знаю, може, тобі стане легше, якщо я скажу, що він міг зробити це, щоб захистити тебе.

- Захистити? - не зрозуміла я.

Еліс розімкнула обійми і притулилась спиною до вікна.

- Я не хочу давати тобі хибну надію, але... - вона надовго замовкла і відвернулась, а я терпляче чекала, витираючи сльози. - Ти говорила, що його намагались шантажувати. Так, може, він хочу віддалити тебе, щоб не наражати на небезпеку? Може, він хоче показати, що ти йому байдужа і запевнити в цьому своїх ворогів?

Як я не намагалася запевнити себе в тому, що слова Еліс - маячня, черв'ячок сумнівів усе ж закрався в серце. Він гриз його - і скоро я вже майже повірила у слова подруги. Якщо міркувати таким чином, то в діях Андерсона нарешті є хоч якась логіка... Тільки от у першому сценарії вона теж є. Що залишиться, якщо відкинути всі домисли і покладатись на факти?

Погроза шантажу, спроба викрадення, розлучення.

- Теа?

Я зітхнула і підняла погляд на Еліс. Схоже, я надто занурилась у свої думки і прослухала її слова.

- Вибач, - я закусила губу і теж сперлась на віконне скло. - Як думаєш, я ще можу щось виправити? Вступити до "Парсонсу", повернутись до нормального життя...

- Чесно? - по очам подруги я зрозуміла, що вона в цьому сильно сумнівається. Ми обидві знали, як важко я переживала втрату близьких. А Андерсон, хоча я і не хотіла цього визнавати, став мені близькою людиною. Еліс довго дивилась мені в очі, а потім, повагавшись, промовила: - Як думаєш, що б сказала твоя мама, якби... ну, ти розумієш...

- Не знаю, - я машинально торкнулась рукою грудей, де зазвичай висіла підвіска - подарунок мами. І, не відчувши під щільною тканиною сорочки знайомих обрисів, похолоділа. Я залишила її у будинку Андерсона!

- Що сталося? - Еліс помітила, як я зблідла, і схвильовано схопила мене за руку. - Вибач, я не хотіла нагадувати...

- Це тут ні до чого, - похитала головою я. - Моя підвіска залишилась у будинку Андерсона, Еліс.

- Але ж ти завжди носила її на шиї? - дівчина здивовано здійняла брови і злегка спохмурніла.

- Раніше - так. Тільки перед тим, як утекти востаннє, я дізналась, що Андерсон поставив на неї маячок слідкування, і залишила в будинку, а потім забула одягнути...

- Дідько! Ти вмієш вляпатись, Теа, - із почуттям відгукнулась Хейлі.

На її обличчі вже не залишилось і сліду від недавнього безпорадного стану, вона знову перетворилась на ту безтурботну і місцями флегматичну Еліс, яку я знала. Це мене і радувало, і лякало: надто швидко дівчина оговталась. Чому я так не можу?

- Ти... - почала я, але подруга перебила:

- Навіть не проси. Ноги моєї там не буде.