Мовчання тягнулося вже більше п'яти хвилин, і мене це, честно кажучи, навіть радувало. Тишу порушували хіба що відголоски кроків покоївок у коридорі. Андерсон дивився на мене, не зводячи очей, а я намагалася робити вигляд, що не помічаю його, і до болю вп'ялася нігтями в долоні.

- Навіщо ти прийшов? - нарешті запитала я, не витримавши. Момент, коли ми перейшли на "ти", було явно пропущено, а теперь таке звернення здавалося мені найбільш природним. Так і не дочекавшись відповіді, я піднялася з крісла та попрямувала до виходу на терасу. Знаходитись в одному приміщенні з Джеймсом Андерсоном - це немов сидіти на пороховій бочці. Неприємне відчуття.

Варто мені було покласти руку на дверну ручку - і суровий голос чоловіка мене зупинив:

- Стій.

Я слухняно завмерла на місці. На мить у голові майнула думка, що він хоче вибачитись, але я одразу ж висміяла себе за подібне припущення. На що я сподіваюся? На те, що в Анедерсоні прокинеться совість? Смішно. До біса смішно!

Важкі кроки за спиною змусили мене здригнутись: я так замислилася, що навіть не помітила, як чоловік наблизився. Що йому потрібно? Думки в голові крутилися, незмінно повертаючись до цього питання, немов в замкненому колі. Так, гадаю, тепер я опинилась у ролі білки в колесі: намагаюсь утекти і все ніяк не зрозумію, що це безглуздо.

- Гадаю, тепер ти розумієш, що краще поводитися слухняно, - промовив він, зупинившись майже впритул до мене.

- Прийшов позлорадствувати? - я обернулась до нього та дала собі слово більше не піддаватися страху. Холодні темні очі з часткою нудної цікавості майнули по моєму обличчю, голова злегка схилилась вправо; склалося враження, що він роздивляється мене, наче якесь звірятко, як щось незвичайне, та все ж недостатньо цікаве для нього. Таке ставлення виводило з себе, дратувало, немов соринка в оці.

- Можливо. Не раджу тобі починати істерику, інакше мені доведеться застосувати більш дійсні заходи.

- Більш дійсні?! - не витримала я. - Ти ледь не вбив мене цією пляшкою, що, по-твоєму, може бути більш дійсним?

В голові майнула думка, що є все ж таки дещо гірше, і я ледь втрималась від панічного тремтіння. Сподіваюся, що він не знає про це.

- Це означає, що ти все зрозуміла, чи не так? - не без іронії перепитав Андерсон. Я не знайшла, що йому відповісти, тому лише роздратовано відвела очі. - Ось і добре.

Чоловік розвернувся та пішов геть, але біля дверей зупинився та перед тим, як залишити приміщення, кинув недбало та безапеляційно:

- Не забудь з'явитись на обід. Шарлотта попередить тебе за півгодини до його початку.

Тільки-но кроки Джеймса затихли в коридорі, я дозволила собі видихнути та одразу ж із силою пнула стіну, щоб хоч якось виплеснути переповнююче мене роздратування. Не дивно, що після того, що сталося за вечерею, в мене немає ніякого бажання йти на обід.

...

Після майже години перегляду того, що було в шафі, я врешті-решт зневірилася знайти там свої вже рідні темні джинси та кілька простих светрів та футболок. Замість них на мене чекали лише вкорочені, розшиті блискітками кофти, джинси з завищеною талією, сорочки у велику клітку, топи з відкритими плечами, шкіряна куртка, багато латексних речей та інше, інше, інше...

Перебираючи забуті речі, я згадала давно минулі події. Здавалося, немов до тієї пожежі і я, і моє життя були абсолютно інакшими. Немов усе, що сталося до цього закриває мутна плівка, яка відділяє мене тодішню від мене сьогоднішньої. Так, може, настав час знову змінити себе?

Я обрала з речей горчичного кольору шорти в офісному стилі, футболку з принтом та коротку блискучу куртку в темних тонах. Потім, трохи подумавши, додала до образу широкий пояс із великою квадратною бляшанкою. Коли я наблизилась до дзеркала, щоб оцінити результат, то із задоволенням відмітила свою худобу та навіть трохи всміхнулась відображенню. Можливо, все не так уже й погано... Якщо, звісно, впустити деякі подробиці.

Але, на жаль, "деякі подробиці" впустити було зовсім неможливо.

Неслухняні темні кучері вже набридли мені. Я завжди вважала за краще випрямляти їх утюжком, щоб не заважали, а протягом останніх кількох днів довелося відмовитись від цього задоволення: надто багато подій сталося, у мене не вистачало часу навіть на навчання, не те що на догляд за волоссям. Тому зараз я із задоволенням взялася укладати волосся та скоро вже насолоджувалася виглядом звичних для мене рівних пасм.

Повністю задоволена своїм зовнішнім виглядом, я повернулась до крісла, щоб подивитись повідомлення на телефоні. Я вже встигла завантажити сюди майже всі потрібні мені програми, встановити свої акаунти та, якщо чесно, була приємно здивована тим, що смартфон працював як годинник.

Декілька пропущених дзвінків та два нових повідомлення від Едварда... Я закусила губу, роздумуючи, чи варто відповідати, і врешті-решт не витримала.

«Привіт, хотів дізнатися, як ти? Ти не відповідала на мої дзвінки, щось сталося?»

«Я дзвонив Еліс, вона сказала, що ви посварились. Ти впевнена, що все добре? Зателефонуй мені!»

Я закусила губу та приготувалась надрукувати відповідь, а потім передумала. Що написати? Сказати, що все добре та не потрібно за мене непокоїтись? Потрібно придумати будь-яке правдоподібне пояснення тому, що ми поки не зможемо бачитись!

«Так, Едді, я в нормі, - зібравшись з думками, надрукувала я. - Просто невеликий завал у навчанні»

Я відклала телефон та закрила обличчя руками. Не люблю брехати, особливо близьким людям... Цього разу, здається, іншого виходу в мене немає.

Мої думки порушило раптове вторгнення міс Бром. Вона увійшла без стуку, що змусило мене пережити кілька неприємних секунд: в голові майнула думка, що Андерсон повернувся.

- Міс Грін, через півгодини обід буде готовий.

- Дякую, - похмуро буркнула я та зробила вигляд, що дуже зайнята спогляданням свого манікюра. - Міс Бром, мені ж не заборонено гуляти будинком? - неочікувана думка здалася мені дивною та невдалою, проте я вже вирішила здійснити її.

- Ні, міс Грін, - насторожившись, відповіла покоївка. Її маленькі хитрі оченята з підозрою буравили мене поглядом, від чого ставало не по собі, проте я поспішила відігнати це почуття, запевнивши себе в тому, що зараз Шарлотта Бром для мене не становить загрози.

- Тоді я прогуляюся, - я піднялась з місця та, не очікуючи на відповідь, пішла до дверей. Коли я вже збиралась прослизнути в коридор, покоївка зупинила мене за лікоть.

- Будьте обережні, міс Грін. Краще не потрапляйте на очі містеру Андерсону.

Я із роздратуванням вирвала свою руку та пішла геть. І без неї знаю, що зустріч із цим кретином ні до чого хорошего не доведе! Але це не означає, що я повинна сидіти в чотирьох стінах, немов полонена.

На губах мимоволі з'явилася гірка посмішка. Я все одно залишусь полоненою в цьому будинку, і прогулянка будинком нічого не змінить, хіба що допоможе зняти стрес.

...

З другого поверха на третій вели широкі винтові сходи з різьбленими перилами з темного дерева та трохи скрипучими дошками. Піднімаючись ними, я відчувала себе героїнею роману Джейн Остін, що поспішала до своєї кімнати, щоб побути на самоті в мріях про вічне кохання. Мрійливість завжди була однією з головних рис мого характеру, і завжди, коли мої мрії руйнувалися, я почувалася повністю розбитою. Также було й зараз. Якщо Андерсон не залишить мене в спокої, про вступ до Парсонсу можно забути, а, отже, і про дизайнерську кар'єру також. А з іншого боку, не може ж це ув'язнення продовжуватися вічно?

Сходи скінчились двома скляними дверима, одні з яких вели на відкриту терасу, а інші - до гостьових кімнат. Я без вагань штовхнула перші та опинилась на свіжому повітрі. Слабкий вітерець приємно пестив шкіру, я на мить заплющила очі від задоволення та всміхнулася.

Я ніколи раніше не була тут, тому побачене викликало майже дитяче захоплення. Половину відкритого простору займав басейн. Вода доходила до самого краю, як на фотокартках з рекламою дорогих готелів, не вистачало лише неймовірно гарних пейзажів гір та водоспадів удалині. Справа й зліва в басейні, прямо у воді, виднілись стільці, а бортик навпроти них плавно переходив у барну стійку. Так, цей дім усе більше й більше нагадував готель на дорогому курорті.

Я присіла на один з шезлонгів перед басейном, роздивляючись висотки Нью-Йорка, що миготіли вдалині. Мільйони питань метушились у свідомості, розштовхуючи одне одного та вимагаючи відповіді. Навіщо я тут? Що йому від мене потрібно? Чому Андерсон не відпустить мене, адже в нього є гарантія того, що я буду мовчати?

Принаймні, поки я не намагалась утекти, він міг бути впевненим у моїй мовчанці... До того ж, навіщо відпускати мене в коледж, якщо я можу передати будь-якій людині побачену інформацію? Я відчайдушно шукала логіку в діях Андерсона та не знаходила її. Спочатку він приїжджає до мене, щоб забрати папку - здавалося б, на цьому все повинно й закінчитись. Джеймс погрожує мені поліцією та арештом за крадіжку, на додаток знаходячись в повній впевненості, що мені ніхто не повірить. Проте Андерсон не зупиняється на цьому: він змушує мене підписати контракт. Навіщо? Що ще було написано на останніх сторінках? Яку пастку зберігають у собі "приписки мілким шрифтом"?

- Нісенітниця якась... - я поклала голову на руки. Мені довелося визнати, що я зайшла в глухий кут: дії Джеймса не піддаються ніякому логічному поясненню. Чи я просто знаю надто мало...

А, може, ніякого пояснення й немає, просто він псих, якому подобається знущатись з людей?

- Міс Грін, ви не встигнете на обід.

Я рвучко обернулась, серце на мить підстрибнуло в грудях, але одразу ж заспокоїлось, коли я побачила за своєю спиною симпатичну дівчину низького зросту, одягнену в форму покоївки. Я з нею колись перетиналася, коли тільки-тільки вступила на роботу.

- Я вже йду.

Коли я увійшла до їдальні, Джеймса там ще не було. Я мимоволі сподівалася, що він не прийде, але вирішила не плекати помилкових надій. Шарлотта стояла в стороні, склавши руки в замок, та зрідка давала вказівки покоївкам, які накривали на стіл. Про те, що я теж повинна бути серед них, схоже, вже забули. Мабуть, це означає, що я звільнена. Звісно, сподіватися, що після фактичної крадіжки документів мене погладять по голівці та підвищать у посаді, просто смішно!

Намагаючись не звертати уваги на цікаві, невдоволені чи навіть засуджуючі погляди, я сіла на своє місце та дістала з кишені телефон. Скоро грюкнули вхідні двері та швидкі важкі кроки сповістили про прибуття хазяїна будинку, і покоївки підняли ковпаки зі страв, що вже стояли тут. Я мовчки взялася до їжі, намагаючись не піднімати очі на Андерсона.

Обід пройшов, як не дивно, без особливих подій. З Андерсоном я так і не заговорила, а на всі його красномовні та іноді роздратовані погляди відповідала повною байдужістю. Така тактика, по-моєму, найкраща для спілкування з ним: питають - ввічливо відповідай, не питають - мовчи.

Я встала з-за столу, Джеймс теж скочив, спопеляючи мене тяжким поглядом.

- Що збираєшся робити? - нарешті спитав він: мабуть, набридло стояти на одному місці та грати в "баньки".

- Нічого, - я невпевнено повела плечем та одразу ж подумки вилаяла себе. Потрібно було сказати, що візьмуся до занять! Сподіваюсь, він не стане знову наказувати мені...

- Тобі ходімо, - промовив Андерсон і, не давши мені навіть слова сказати, покрокував геть з їдальні. Я ледь втрималась від гучного тяжкого подиху та попленталася за ним: виходу все одно не було.

Андерсон вийшов з дому, і я вже подумала, що ми поїдемо до міста, проте помилилась: чоловік прямував до одинокої альтанки в саду, яку я помітила ще під час першого візиту до будинку. Шурхіт гравію під ногами, спів птахів, зелені дерева навкруги, клумби з квітами усіляких відтінків - усе це нагадало мені наш з мамою маленький сад, який ми разом ростили довгих десять років. Правда, потім його довелося продати разом із будиночком, де ми жили, щоб я змогла вступити до коледжу. Замість затишних кімнат та зелені за вікном - двухкімнатна квартира, де відчуваєш себе, немов у клітці. Якщо чесно, я досі не звикла до такого життя, як би не намагалась впевнити себе та оточуючих у тому, що в мене все гарно.

Надто зайнята своїми думками, я не помітила, як ми дісталися альтанки. Уся вона, за винятком вузького входу та сходів перед ним, була заплетена пагонцями дикого винограду, де-не-де можна було помітити електричні лампочки, які, схоже, освітлювали простір всередині ввечері.

Андерсон без зволікання увійшов всередину, я пішла за ним. Зсередини альтанка здавалася ще гарнішою, ніж зовні: сонячне світло пробивалося крізь зелень тонкими промінцями та освітлювало м'які крісла на зігнутих ніжках, низький стіл та полицю з акуратно складеними пледами.

Джеймс опустився в одне з крісел, я сіла навпроти, продовжуючи захоплено роззиратись навкруги. З'явилося відчуття, що я потрапила до чарівної казки та стала принцесою, яка відпочиває в саду свого королівського замку... Тілько-от принца в цій казці немає, лише злодій.

- Так, отже, ти вчишся на дизайнера? - без зволікань почав Джеймс, а я лише кивнула. Споглядання гри світла на стінах одразу втратило всілякий інтерес, набагато сильніше мене тепер хвилювала мета цього допросу: я не сумнівалася, що це не проста цікавість. - Ти виросла без батька?

Я злегка здивувалася такому питанню. Надто різко він перескакує з одного на інше. Може, це спроба непомітно вивідати в мене щось? Якщо так, то Андерсону явно потрібно повчитися мистецтву таємно випитувати у співбесідника те, що потрібно...

- Так, - спокійно відповіла я. В житті не бачила свого батька, тому розмови про нього ніколи не викликали в мене абсолютно ніяких емоцій. - Це про щось тобі говорить? - доволі холодно поцікавилась я, у свою чергу сподіваючись вивести його на відверту розмову.

- Це говорить багато про що, - підтвердив Джеймс. - Наприклад, про те, що ти завжди мріяла його зустріти...

- Я не знаю його імені, жодного разу його не бачила, нічого про нього не чула, - перебила я, відкинувшись на спинку крісла, - як гадаєш, мені хочеться знати, що коїться з людиною, яка навіть не спромоглася відвідати мене хоча б раз у житті?

- Брешеш, - з посмішкою заперечив Андерсон. Ось і підтвердження моїх здогадок: якщо б йому і справді було цікаво, як я живу, не було б ані цього уїдливого тону, ані насмішкуватого вогника в очах...

- У психологи записався? - я теж в боргу не залишилась, з неприхованою іронією дивлячись на чоловіка.

- Можливо, - він опустив очі, немов замислившись, а потім додав, роздивляючись носки своїх чобіт: - Я бачу тебе наскрізь, Грін.

- Можливо, Андерсон, - тепер настала моя черга загадково відвести очі вбік. Я теж вирішила перескочити з одного на інше: - Тобі ж не подобається моя присутність, так чому не залишив у спокої?

- Щоб ти видала мені поліції? - уїдливо поцікавився Андерсон. Його обличчя все ще нічого не показувало, але уважний споглядач міг би помітити, як натягнулась жилка в нього на шиї, а брови ледь помітно зсунулись на переніссі.

- Я можу розповісти про те, що бачила, своїй подрузі чи вчителю в коледжі, - заперечила я, продовжуючи стояти на своєму. - До того ж, без доказів мені не повірять, а ти їх, напевне, вже підробив.

Андерсон різко піднявся з місця, так що тепер його силует навис наді мною грізною хмарою. Мене вже це не лякало: бажання дізнатися правду за будь-яку ціну стало сильнішим за страх.

- Не запізнись на вечерю, - процідив він крізь зуби, а потім стрімголов залишив альтанку. Я розчаровано закопилила губи та відкнулась на спинку крісла. Отже, я все ж таки мала рацію: Андерсон переслідує якусь мету, утримуючи мене тут, тільки-от яку? І до чого були ці розпитування про батька, про навчання? Чого він хоче досягти?

...

За вечерею ми з Андерсоном не обмовились і словом. Чоловік був дуже похмурим, так що мені мимоволі стало страшно: поганий настрій у такої людини не пророкує нічого гарного.

Покінчивши зі стейком та тушеною картоплею, я поспішила встати з-за столу та піти до себе - чоловік залишився сидіти на місці. Двері я про всяк випадок замкнула на ключ зсередини: якесь дивне передчуття змусило мене зробити це. Хоча, така обережність була цілком виправдана після випадку в їдальні...