Я ніколи не вірила в те, що одна мить може визначити подальшу долю людини, його погляд на світ, ставлення до людей. Мені це все здавалось лише порожніми, відірваними від реального життя словами письменників і сценаристів, але сьогодні довелось зрадити свої переконання.

Стосунки з людьми будуються не за один день, на це потрібні місяці, навіть роки, а зруйнувати їх може лише один вчинок. Моя дружба з Едвардом, ніжні почуття, що зароджувались, довіра - все було знищено в одну секунду. Проте разом з цим я змогла по-іншому глянути на того, кого досі вважала злішим ворогом. Те, що сталося в кабінеті, кардинально змінило моє життя, і я досі ставлю собі питання, як би все повернулось, не стань я мимохіть свідком розмови, не призначеної для моїх вух...

Моє напруження досягло межі, коли рука Джеймса ворухнулась і повільно піднялась. Ще кілька сльозинок скотились по щоці й зупинились десь між моєю долонею і тремтячими губами. Мить виявилась секундою, я слідкувала за тим, як рука Джеймса повільно і невмолимо піднімається вгору, але чоловік лише схрестив руки на грудях, дивлячись на Едварда з неприхованою зневагою.

- Мені щиро жаль малу Грін, - його губ торкнулась крива, нервова посмішка. Я раптом зрозуміла, що Джеймсу неприємно стояти тут і слухати Едварда так само, як і мені, він гидує навіть глянути йому в очі. Після короткої паузи чоловік раптом змінився з обличчя і зовсім серйозно, без тіні іронії сказав: - Я не стану сперечатись на Теа.

Я раптом відчула хвилю жагучого і приємного полегшення, немов від цих слів залежало моє життя. Ця проста фраза стала бальзамом для хворого серця і, хоча й не зцілила рану зради, але допомогла заспокоїтись і трохи прийти до себе.

- Ти боягуз! - вигукнув Едвард і ткнув у Джеймса пальцем. - Боїшся програти? - я мимоволі відсахнулась, вразившись із тієї злоби, тієї отруйної насмішки, яка була в голосі цієї людини, що колись була моїм другом. Як я могла так помилитись у ньому?

- Не хочу опускатись до подібної підступності, - спокійно відповів Андерсон, проте я помітила, що спокій цей - напускний, а за ним ховається лють, що бушує у грудях.

Едвард помовчав, а потім тихо, все ще уїдливо промовив:

- Я не вірю у твою порядність. Гадаю, замість цієї підступності ти вирішив зробити іншу: розповісти все Теа. Я маю рацію?

В очах Андерсона сяйнув небезпечний вогник, що не передбачав нічого гарного. Мені було все одно, що він відповість: тепер я побачила його зовсім іншим - благородним. Незважаючи на всі свої брудні вчинки, він не зрадив мене у найважливішу хвилину. Невже це - не головне?

- По-перше, я не вважаю це такою вже підлістю. Теа має право знати, хто її друг насправді, - він усміхнувся куточком губ, схоже, насолоджуючись гнівом Едварда. - А по-друге, я даю тобі шанс самому зізнатись їй в усьому. Може, вона пробачить тобі... - на мить його очі потьмяніли, а потім у них знову блиснув вогник погрози. - В будь-якому випадку, я не збираюсь нічого говорити, поки ти не станеш шкодити їй, - чоловік випростався і відійшов від столу, так що Едварду довелося відступити на крок. - А якщо ти все ж наважишся на це - зустрінешся зі мною обличчям до обличчя, Едварде.

По моєму тілу розлилось приємне тепло, я на мить навіть забула про все, що сталося раніше, і не могла відвести від Джеймса захопленого і вдячного погляду.

- Я тебе не боюсь! - мій колишній друг зробив крок уперед і підняв голову: він був трохи нижчим за Джеймса, і все одно відчував себе впевнено. Тепер я вже не боялась за хлопця, навіть хотіла, щоб Андерсон втратив контроль і дав йому в пику.

- Дарма, - чоловік знову скривив губи в усмішці. - Дякуй, що я ще не спустив тебе зі сходів. Краще йди з мого дому, поки цього не сталося, - жоден мускул на обличчі Джеймса не здригнувся, лише пальці судомно зімкнулись у кулак.

- Ми ще не закінчили, - прошипів у відповідь Едвард.

Я вирішила, що настав час відкрити свою присутність. Не знаю, чи вистачить у мене мужності слухати далі, але й піти до себе я теж не можу. Сили, як на зло, залишили мене, я ніяк не могла вгамувати сльози, що котились по щокам. Незважаючи на поведінку Джеймса, я не могла забути про те, яким добрим був зі мною Едді. Ці, нехай і щасливі, спогади завдавали болю.

- Тобі правда краще піти, - зібравшись нарешті з силами, я виступила з тіні й увійшла до кабінету, трохи хитаючись, проте рішуче й упевнено. Я більше не хочу бачити цю людину, він повинен піти з мого життя назавжди.

- Теа! - Едвард миттєво обернувся на мій голос.

На його обличчі з'явились розгублення, і провина, і співчуття, і навіть хвилювання... На секунду в мене в душі виникло відчуття, що все, що сталося раніше, - лише сон, що я помилилась, щось наплутала, але варто було мені кинути швидкий погляд на суворе обличчя Андерсона, глянути в темний вир його очей - і я зрозуміла, що ніякого сну не було. Все правда.

- Не підходь до мене! - я різко відсахнулась, коли хлопець хотів узяти мене за руку, похитнулась і відчула, як втрачаю рівновагу. Джеймс одразу ж кинувся вперед і встиг мене підхопити, підтримуючи за талію. Побачивши це, Едвард зробив крок уперед, зімкнув зуби й погрозливо сяйнув очима в бік Андерсона. Цього вистачило, щоб я остаточно переконалась у правдивості того, що відбувалося.

- Іди геть, Едварде, - тихо повторила я і опустила очі, щоб не зустрічатись поглядом із ним. Він обдурив мене, підло зрадив, як я можу після цього пролити хоч одну сльозинку через цю людину?

Едвард вагався ще секунду, а потім, вилаявшись, кинувся геть. Коли до моїх вух долетіло грюкання вхідних дверей, я нарешті дозволила собі зітхнути, легко відсторонила руки Андерсона й відійшла, витираючи сльози. Чоловік мовчки спостерігав за мною спідлоба, непорушно стоячи на тому місці, де я його залишила.

Як я не намагалась припинити плакати, сльози все одно самі собою котились по щоках, закриваючи огляд і заважаючи думати. Чому Едвард так вчинив? Невже він настільки гнила людина? Невже в його розумінні посперечатись на дівчину - це нормально?!

- Усе гаразд? - нарешті спитав Андерсон.

Це вивело мене з роздумів: я знала, що повинна сказати йому хоч щось, інакше пауза буде надто довгою. Мені потрібно залишитись на самоті й подумати про все, вирішити, як поводитись далі... І виплакатись, спробувати забути про все якомога скоріше.

- Так, - я коротко схлипнула і швидко витерла сльози. Я не хочу показувати Джеймсу свою слабкість. - Дякую, - тихо додала я, коли він відвів погляд, а потім повторила вже голосніше: - Дякую, що хоч ти виявився чоловіком.

Я зрозуміла, що зараз точно розплачусь, і хотіла вже вибігти з кімнати, як раптом чоловік у мить опинився поруч і схопив мене за руку, не дозволивши піти.

Усе сталося так швидко, що я навіть не встигла оговтатись. В одну мить Андерсон притягнув мене до себе й обхопив однією рукою за талію, а іншою - за шию. Я раптом забула як дихати, завмерла в заціпенінні, не в змозі поворухнути навіть пальцем. Наші обличчя розділяли якихось кілька сантиметрів, я могла відчути подих Джеймса на своїх губах, і це п'янило, позбавляло розуму. Я тонула в його очах, з насолодою вдихала приємний запах його шкіри, відчувала теплі руки на своїй талії. Що зі мною відбувається?

Мені здалося, що минула вічність, перш ніж чоловік нахилився й обережно прильнув до моїх губ, так, немов боявся завдати хоч малого болю, з якоюсь юнацькою невпевненістю й розгубленістю...

У мене вирвався слабкий подих подиву, який заглушили його губи - м'які, які пахли чимось солодким і п'янким. Вони не лише змушували думки вилітати з голови - вони вибивали повітря з легенів, розпаляли в грудях пожежу, змушували все навкруги зникати в солодкій димці задоволення. Єдине, чого мені хотілось - цілувати його завжди, продовжити цю мить якомога далі, ніколи не виходити зі стану заціпеніння, коли я не можу ні думати, ні сумніватися, ні приймати рішення... Просто зупинити час. Щоб ми залишились удвох у вакуумі простору - я і він.

Поцілунок обірвався якось надто швидко і раптово: нам не вистачило повітря, довелось відсторонитись одне від одного й судомно зітхнути. Солодке сп'яніння поступово зникло, я знову отримала здатність розмірковувати і, на жаль, сумніватися. Ці безкінечні питання, можливо, стали причиною багатьох моїх помилок, але, як і будь-яка людина, я мала на це право і, якби мені запропонували повернути час назад і виправити більшість з них, я б, напевно, відмовилась.

Перше, що спало мені на думку - Андерсон просто грає зі мною, а я лише одна з багатьох "пташок" у його тенетах. Тому, керуючись скоріше емоціями, ніж здоровим глуздом, я з розмаху вліпила йому ляпаса й кинулась геть із кабінету. Мені хотілось вірити, що цей поцілунок був щирим, та я ніяк не могла здихатись відчуття, ніби вся поведінка Джеймса зі мною - лише якісна підробка, фальш.

- Грін! - я почула тупіт ніг за своєю спиною, проте не зупинилась. Мені потрібно свіже повітря й кілька пігулок заспокійливого. Я не можу дивитись на зраду близької людини, а секунду потому вже цілуватись з іншим!

Я спустилась на перший поверх і нервово штовхнула двері на терасу позаду будинку. Легкий вітерець ударив в обличчя, і я ледь не задихнулась від припливу повітря, але не зупинилась і кинулась уперед, до басейну.

Навіщо я його поцілувала? Чому не відштовхнула одразу? Еліс мала рацію: я просто закохана дурепа! Тільки-но на моїх очах Едвард запропонував посперечатись на мене, так чому я повинна вірити Андерсону? Що як одного гарного дня він зробить щось набагато гірше? Те, після чого я не зможу оговтатись? Зрада Джеймса здавалась мені страшнішою, я немов уже відчувала ті страждання, яких вона мені завдасть...

Я зупинилась біля басейну й витерла сльози, що виступили на очах, провела рукою по волоссю. Не можна піддаватись істериці, потрібно заспокоїтись. Я у відчай схопилась руками за голову. Якби можна було вимкнути всі думки, ні про що не думати, ні в чому не сумніватись... Чому я не можу навіть допустити думку, що він кохає мене?

Кохає? Кому я брешу! Ця людина точно не створена для довгих і міцних стосунків, максимум, що я можу отримати - швидкий і несерйозний роман, який скінчиться, скоріше за все, дуже печально. Андерсон - типовий спокусник, який не може довго кохати одну й ту ж людину. На що я взагалі сподівалась? Про що думала?

- Теа! - я здригнулась, почувши голос Джеймса прямо за своєю спиною. Мені не хотілось обертатись, говорити з ним, пояснювати свої вчинки... Мені доведеться сказати, що це було помилкою, при цьому запевнюючи себе в тому, що чиню правильно. Чому не можна було назавжди залишитись у тій миті, коли наші вуста зустрілись у поцілунку, і забути про все? - Теа! - вже голосніше повторив чоловік, а я нарешті обернулась.

Виглядаю я, напевно, жахливо: заплакані очі, мокрі щоки, розпатлане волосся, змазаний макіяж... До того ж, повне сум'яття й нервовий розлад спотворили моє обличчя до невпізнаваності. Зараз безперечно не кращий час для розмови.

- Що з тобою, мати твою, відбувається? - розуміючи, що я не збираюсь говорити першою, майже прокричав Джеймс. Я ніяк не могла зрозуміти, що він зараз відчуває: на обличчі чоловіка можна було помітити і злість, і розчарування, і погрозу, і подив, і навіть розгубленість.

- Це була помилка, - нарешті промовила я і відвела погляд, ковтаючи сльози. Язик ледь ворушився в роті, та я все-таки змусила себе промовити це. Чому, чому так складно?

- Хвилину тому ти так не вважала! - заперечив Андерсон і зробив крок уперед. Я мимохіть відступила назад - він знову рушив на мене.

- Можна подумати, ти не міняєш настрій кожні п'ять хвилин! - парирувала я, продовжуючи повільно відступати. Ком у горлі раптом відступив, я зрозуміла, що простіше за все буде зараз висказати йому все, що думаю, і дала волю своїм емоціям. - Мне вже набридло постійно підлаштовуватись під тебе! Спочатку ти калічиш мене, наступного дня сидиш біля ліжка годинами, а потім взагалі проходиш повз, наче я - порожнє місце! Скільки можна морочити мені голову?! - я коротко схлипнула, сльози заважали нормально говорити. - Ти міг уже давно відпустити мене - я все одно не зможу ні в чому звинуватити тебе. Навіщо тримати мене на замку у своєму будинку? Що я тобі зробила? Навіщо ти мучиш мене? - я все підвищувала голос, поки не перейшла на крик.

Скажи хоч щось, прошу! Вибухни лютими докорами, лише не мовчи...

- Невже так подобається дивитись, як моє життя руйнується?! - так і не дочекавшись відповіді, вигукнула я у відчаї, сподіваючись, що хоч це змусить Джеймса відкрити рота: - Ти всього лише егоїстичний покидьок, ненавиджу тебе!

Крізь сльози я бачила, як потемніло обличчя чоловіка, і в душі мимохіть ворухнувся колишній страх, який ця людина завжди мені вселяла. Раптом Андерсон стрімголов почав наближатися до мене. Я крок за кроком відходила до басейну.

- Стій! - вигукнула я, озирнувшись на ті кілька метрів, що відділяли мене від води, але слова не справили ніякого враження: Джеймс все ще йшов прямо на мене. - Що ти робиш? Зупинись! - я зробила кілька кроків назад і відчула, як одна нога зависла в повітрі, а корпус відхилився назад. Ще секунда - і я впаду у воду.

Проте останньої миті, коли я вже з криком падала вниз, чоловік витягнув руки вперед і підхопив мене за талію. Я судомно вчепилась в одяг Джеймса, боязливо озираючись на воду внизу. Якщо він мене відпустить - я точно звалюсь прямо в басейн!

Я облизнула пересохлі губи й обернулась до Джеймса, проте відразу пожалкувала про це. Він дивився на мене уважним, допитливим поглядом, у якому явно читався сумнів. Здавалось, він сперечався сам із собою і в один момент - тоді по його губам промайнула ледь помітна посмішка - рішення було прийнято.

- Знаєш, Теа... - протягнув він, дивлячись мені в очі грайливим поглядом, що паморочив розум. - Іди до біса!

Я зрозуміла це як рішення все-таки кинути мене у воду, тож розширеними від жаху очима втупились у чоловіка й відкрила рота, щоб заперечити, проте Джеймс зробив зовсім не те, на що я очікувала: він буквально вп'явся в мої губи поцілунком, не таким, як кілька хвилин тому - ніжним і обережним - а чуттєвим і повним пристрасті, німого бажання. В мене перехопило дихання - так мене ще ніхто не цілував! Немов один поцілунок міг виразити всі ті сумніви, протиріччя і приховані думки, що літали в голові і в мене, і в нього...

Чоловік міцно обхопив мене за талію і одним ривком поставив поруч із собою, не перериваючи поцілунку. Його рука скуйовджила моє волосся і зарилася в нього, залишаючи на шкірі гарячі дотики. Я майже не відчувала під ногами землі: він злегка підняв моє тіло, щоб ми стали одного росту.

Не знаю, що тоді відбувалось у моїй голові, та тіло явно діяло з власного бажання. Вогонь пристрасті, що розгорівся в грудях, не могло затушити вже ніщо. Мої пальці торкнулись його волосся, ноги раптом самі собою обвили міцний торс, а стегна подались уперед. Наші губи боролись у невідомому танці пристрасті, немов вирішуючи, хто головніший, і скоро мені довелось капітулювати. Джеймс був сильнішим і більш настирним, скоро я вже опинилась притиснутою до шезлонгу і розстібувала гудзики на його сорочці. Вони піддавались важко, я тихо лаялась у перервах між поцілунками, а Андерсон лише миттєво усміхався. Його руки гуляли по моєму тілу, від цих дотиків шкіру обдавало жаром, а внизу живота з'являлось солодке томне відчуття.

З моїх губ зірвався перший тихий стогін. Зараз я не можу навіть згадати, про що тоді думала, що робила і чому не відштовхнула Джеймса. "Іди до біса", - сказав він, і ці слова немов були адресовані всім моїм сумнівам і підозрам.