Я твердо вирішила ні за що не залишати кімнату до вечора, щоб не зустрітися з Андерсоном. Коледж я вже пропустила, отже, завтра на мене чекає покарання. Звісно, можна видати стандартну в таких випадках відмазку, але, на жаль, брешу я погано. Мама вчила мене, що правда завжди випливає на поверхню, як би сильно ти не намагалася її приховати, проте тепер я в цьому сильно сумніваюся.

Я здригнулась, коли тихе клацання дверей сповістило мене про чиєсь відвідування, й сильніше обхопила коліна руками, продовжуючи дивитись в одну точку перед собою. Незваний гість тихо причинив за собою двері, а потім швидким рішучим кроком пішла до виходу на терасу, де я й сиділа в солом'яному кріслі, в якому мене залишив Андерсон. Я одразу впізнала міс Бром: так тихо й легко може пересуватися лише вона одна. Жінка поставила на стіл біля мене підніс з їжею і, випроставшись на весь зріст, обвела мене уважним поглядом. Мені не хотілося зараз про щось говорити, виправдовуватися, щось пояснювати, тому я продовжувала робити вигляд, що міс Бром тут немає, але покоївка виявилася набридливою: незважаючи на ігнорування з мого боку, вона продовжувала стояти та спопеляти мене поглядом.

- Поїж, - жінка легким кивком голови вказала на тарілку з бульйоном. Поруч на підносі стояли миска з сухариками та стакан соку. Я коротко мотнула головою та знову занурилась у похмурі роздуми. - Я тебе попереджала, Грін, - похитавши головою, продовжувала вона. Я не стала питати, з якого моменту ми перейшли на "ти" - просто мовчала. - Ти перейшла дорогу містеру Андерсону, тож тепер можеш забути про минуле життя. Якщо хочеш отримати хоч малий шанс виплутатись, виконуй усе, що тобі скажуть, - я закусила губу, розуміючи, що вона права, проте все ще відмовляючись прийняти реальний стан речей. - Краще не дратуй Джеймса Андерсона - ціліше будеш.

- Невже він дійсно може щось зі мною зробити? - перепитала я, миттю випроставшись та піднявши голову. По обличчю покоївки неможливо було прочитати нічого, проте коли вона відповіла мені, її голос затремтів:

- Він може зробити все, що завгодно.

Жінка кинула на мене холоднокровний погляд та вийшла так тихо, як і зайшла. Я покосилась на піднос з їжею, важко зітхнула і все-таки взялася за бульйон. Якби не розуміння того, що мені потрібні сили, я б так і не торкнулася його, напевно: апетит зник зовсім.

Покінчивши зі сніданком чи, скоріше, вже обідом, я повернулася до кімнати. Глибше забилася до підвісного крісла, підібгала ноги під себе та прикусила губу, аналізуючи все, що сталося сьогодні. Слова міс Бром насторожили та, потрібно визнати, налякали мене. Що як вона має рацію, і цей Джеймс ні перед чим не зупиниться, аби досягти мого мовчання? Може, простіше підкоритися та дочекатись моменту, коли я перестану представляти для нього загрозу?

"Ні", - рішуче заперечила я сама собі. Скільки мені доведеться чекати цього? А якщо така мить не настане ніколи, і я змушена буду все життя прожити ось так, на замку? Ні. Звісно, слова міс Бром про те, що по-іншому в мене не вийде вирватись з цієї історії, можна взяти на віру: вона знає Андерсона краще та більше за мене, отже, може передбачити його дії. Але якщо я знайду спосіб доповісти поліції про папку та попередити їх про наміри мого тюремщика...

Тепер залишилось найскладніше: придумати, як мені непомітно втекти. Припустимо, завтра вранці я вмовлю Андерсона відпустити мене в коледж, адже якщо він цього не зробить, мої друзі почнуть непокоїтись, а коли не знайдуть мене вдома, взагалі підуть до поліції, чого Андерсон, я впевнена, точно не хоче.

Якщо охоронці чекатимуть на мене біля парадного входу, я можу легко піти з чорного. Еліс прикриє мене, і я зможу доповісти про все поліції. Головне, щоб мені повірили. Може, раптовий арешт застане Андерсона зненацька та він не встигне фальсифікувати докази...

Замок тихо клацнув, і я здригнулася, потайки сподіваючись, що це не Андерсон, і одночасно воліючи, аби це був він. Мені потрібно було з ним поговорити та попросити відпустити до коледжу, проте я все ще боюся його та того, що він може зробити. Синці на зап'ястках у мене вже є, не хотілося б мати такі ж по всьому тілу.

У сутінках не важко було впізнати силует Андерсона: широкі плечі, високий, міцна будова тіла, але не схожий на одного з тупих качків, які дні й ночі проводять у спортзалі... Зовсім не схожий, на жаль.

Мовчанка затягнулася, та, зізнаюся, мені не хотілось її порушувати. Може, так навіть краще: він просто постоїть та піде, так і не сказавши ні слова.

- Завтра вранці тебе відвезуть до коледжу, - сказав Джеймс, немов прочитавши мої думки. Мене, незважаючи на гарну звістку, мимоволі пересмикнуло від його крижаного тону, яким було вимовлено ці слова.

Що ховається під цим холодом? Безсила лють? Злість? Ненависть? Так, напевно, ненависть - взаємна та вже жахливо міцна, незважаючи на наше коротке знайомство. Може, я і не боюся його, але відраза, яку я відчула, зрозумівши, що саме він хазяїн папки та шантажист, вже була набагато міцніша за страх.

- А де "дякую"? - спитав він, побачивши, що я продовжую мовчати, зануривши обличчя в притиснуті до грудей коліна. Мені не хотілося говорити з ним, я думала та сподівалася, що Андерсон прийшов лише щоб сповістити мене про цю новину та зараз поспішить піти, не обтяжуючи себе розмовою з таким жалюгідним створінням, як я, але... О, чому він не може просто залишити мене в спокою?

- "Дякую" за що? - тихо відказала я, підняла голову та глянула йому прямо у вічі, намагаючись забути про страх та сконцентруватися на своїй злості та неприязні. - За те, що силоміць притяг мене сюди та змусив сидіти під замком? За те, що змусив підписати цей бісов контракт і я тепер у повній залежності? Що ж, дякую! - я роздратовано смикнула головою та відвернулась. Нехай підійде, вдарить, накричить, буде погрожувати - нехай! Мені вже все одно...

Хлопок дверей змусив мене гучно зітхнути та розслабитись. Пронесло.

Я із зусиллям змусила себе піднятись з крісла та прийняти душ. М'язи затекли від довгого сидіння в одній позі, тому я кривилась від кожного руху. Речі, як не дивно, вже принесли: біля шафи стояли мої старенькі посмикані валізи, якими я користувалася доволі рідко. Банні принади виявилися зверху, тому я не стала ритися в речах: завтра розберу.

...

Прокинулась я, на подив, вчасно, хоча будильник не спрацював. Дивно, я точно пам'ятаю, що вчора ввечері поставила телефон на зарядку та увімкнула його... Я сіла на ліжку та звісила ноги вниз, ліниво намагаючись намацати капці, а потім обвела приміщення мутним поглядом, який одразу ж зупинився на полиці біля ліжка. Сон як рукою зняло: замість мого старого телефону в світло-рожевому чохлі лежав цілком новий блискучий смартфон.

Ні, цей Андерсон явно багато про себе думає! Яке право він має чіпати мої особисті речі? Невже я давала свою згоду? Мені не потрібні його подачки!

Роздратована, я схопила з полиці телефон та кинулася до дверей, яка, на подив, виявилась відчиненою. Коридор був порожнім, а похмура напівтемрява мимоволі змусила наїжачитися. Я вже залишила позаду сходи, коли ледь не зіткнулася з міс Бром, що виходила з кімнати Андерсона. Не звертаючи уваги на питально-стривожені погляди покоївки, я спробувала піти далі, але жінка схопила мене за лікоть та відтягнула назад.

- З глузду з'їхала? - зашипіла вона та заштовхнула мене назад до кімнати. Манікюр боляче поцарапав шкіру на лікті. Лише коли двері були замкнені, жінка дозволила собі підвищити голос та відпустити мене. - Я невже не попереджала тебе вчора? Що ти знову робиш, Грін?

- Він забрав мій телефон! - відрубала я, роблячи відчайдушні спроби прорватися до дверей, проте покоївка затуляла її спиною, заважаючи мені пройти. В мене раптом з'явилося відчуття, що все, що відбувається - по-дитячому смішно. - Я що, повинна просто промовчати? Я не збираюся приймати подачки від нього! - з образою промовила я та схрестила руки на грудях. Так і хочеться жбурнути цей телефон йому в обличчя, нехай хоч удавиться!

- Радій, що дав хоча б цей, - відповіла міс Бром. З її тону явно можна було зрозуміти, що вона говорить серйозно.

- Почекайте... - промимрила я та, спохмурнівши, повертіла в руках смартфон. - Він дав мені цей телефон, щоб слідкувати за мною! - здогадалася я та перевела розуміючий погляд на покоївку. Отже, Андерсон дійсно вирішив контролювати кожен мій крок?

- Яка проникливість! - уїдливо відгукнулась міс Бром та якось натягнуто засміялась. Її сміх викликав у мене справжню відразу, так що я не без зусиль стримувалась, щоб не скривитись. - А ти думала, він буде уповати на твою совість? Містер Андерсон не належить до людей, які можуть похизуватись своєю чесністю, тому не дивно, що він вважає за краще перестрахуватися, а не покластися на твій підпис у контракті.

Тепер ця людина здалася мені ще більш мерзотною. На що ще він готовий піти заради досягнення своїх цілей? Може, він вважає за краще перестрахуватися та вбити мене, ніж покластися на якийсь там контракт?

Я смикнула головою, відганяючи думки геть. Потрібно збиратися, інакше я запізнюся до коледжу. Перше збудження пройшло, і я зрозуміла, що зараз міс Бром має рацію: мені не варто сваритись із хазяїном будинку, інакше всі мої плани підуть прахом. Сподіваюся, в мене вийде непомітно піти з занять і також непомітно повернутися до їх закінчення.

Ледь випровадивши покоївку, я присіла біля нерозібраних ще валіз та витягнула першу ліпшу річ. Дідько! Я застогнала від досади та заходилася копатись в акуратно складеному одязі, серед якого не було того, який я ношу зараз.

Річ у тому, що до трагедії в ресторані та смерті мами я носила дуже специфічні речі, більшість з яких шила власноруч. Як майбутній дизайнер, я вважала, що мушу вже зараз формувати власний стиль та одягатися так, як мені заманеться, а, точніше, доволі зухвало. Після того, як мама загинула, все кардинально змінилося: я замкнулась в собі та перестала шити, додала до свого гардеробу кілька пар джинсів, сорочок та футболок, а всі інші речі сховала в дальній куток шафи. Еліс та Едвард витягнули мене з глибокої депресії, але до творчості я так і не повернулася.

І ось зараз переді мною лежала розкрита валіза, сповнена моїм, так би мовити, "минулим". Із зітханням я знову заходилася ритися в ньому в пошуках чого-небудь найбільш пристойного для школи. Звісно, Еліс одразу помітить підміну, тому потрібно заздалегідь придумати якомога правдивіше пояснення.

Першими на очі потрапили злегка укорочені чорні в білу смугу штанці. Я згадала, що колись спеціально для них купувала темно-сіру вільну кофту з трохи приспущеними з плечей рукавами, і знову заходилася копатись у валізі. Нарешті я знайшла те, що шукала, та поспішила переодягнутися. Волосся розчесала на ходу, спускаючись сходами: користуватися утюжком вже не було часу, тому вони безладними локонами лежали на плечах.

Біля виходу з особняка стояли охоронці, які, ледь я ступила на поріг, стали з обох боків від мене, з чого я вивела, що охороняти мене збирались гарно.

- Де мій мотоцикл? - сухо поцікавилась я, невдоволено роздивляючись рівно підрізані газони, кущі з обох боків від вимощених плиткою доріжок та високий сірий паркан, який псував усю картину.

- Ми відвеземо вас на машині, міс Грін, - відповів один із чоловіків та жестом запросив пройти до підземного гаража. Я лише потиснула плечима та бадьоро покрокувала в заданому напрямі. Андерсон серйозно думає, що я збиралась утекти від його охорони на мотоциклі?

...

Гадаю, не потрібно описувати моє сум'яття, коли майже всі погляди студентів зупинились на припаркованій біля головного входу BMW з тонованим склом (на цьому мої пізнання як автолюбителя кінчалися), за яким ховалась моя червона фізіономія. Просто прекрасно, пліток мені не уникнути! І, що найголовніше, Еліс, звісно ж, не впустить нагоди натякнути мені на свою "серіальну теорію", а також вимагатиме пояснень.

Один з охоронців, шатен з яскраво-голубими маленькими очима та витягнутим овальним обличчям, вийшов з машини та відчинив мені дверцята. Прикро, що на людях зі мною обходяться, як з особливо важливою персоною, а подалі від чужих очей замикають в кімнаті без підстав.

Я роздратовано схопила з сидіння сумку, вийшла з машини, проігнорувавши подану мені руку, та, намагаючись не зважати уваги на очі, що буквально прожигали в мені дірку, пішла до ганку. Не повертала голови, ні з ким не здоровалася та ні на кого не звертала уваги, просто йшла прямо до Еліс, що притулилася до стіни. Дівчина як завжди не відривала погляду від смартфона, проте, заздалегідь почувши мої кроки, стрепенулася та хитро блиснула темно-зеленими очима. Її вогняно-руде волосся було зібране в недбалий хвіст, одежа як завжди являла собою нео комбінацію речей, які, здавалося б, взагалі несумісні, а все одно виглядають непогано.

- І де ти була? - лукаво поцікавилася вона, безпомилково відчувши цікаву бесіду.

- І тобі привіт, - я спробувала зробити вигляд, що не помічаю її цікавості. - Послухай-но, Еліс, я не можу зараз нічого пояснити, - в очах дівчини блиснули легке розчарування та підозра. - Мені потрібна твоя допомога, - з обличчя подруги я зрозуміла, що вона таким результатом незадоволена. - Я знаю, ти чекаєш підтвердження своїх домислів, проте зараз просто допоможи мені, гаразд? - я з надією та проханням втупилась в Еліс, і вона кілька секунд потому махнула рукою на знак згоди. - Прикрий мене, добре?

- І куди ти зібралась? - невдоволено скривилась Еліс. - Зізнайся, ти просто тікаєш від розмови, Теа. Думаєш, я не помітила, що ти знову повернулася до попереднього стилю, - вона скептично здійняла брови, а потім спитала, недовірливо покосившись на мене: - Що в тебе знову сталося, га?

- Потім поясню, - нетерпляче відмахнулась я. - Так що, прикриєш?

- А що з тобою робити... - знизала плечима подруга.

- Дякую, - я поривчасто обійняла ее, а потім кинулась до чорного ходу, сподіваючись, що він відчинений.

На щастя, тяжкі залізні двері хоча й з вагою, але піддалася мені, і вже через кілька секунд я опинилась на задньому дворі. Прекрасно, перший пункт плану виконано! Не пам'ятаючи себе від радощів, я поспішила до калитки, що знаходилася в кількох десятках метрів від мене, проте владний, спокійний голос змусив мене вмить завмерти на місці.

- І куди ж ти зібралася?

Я заплющила очі, відчайдушно відмовляючись вірити в те, що це був його голос. Ні, не може бути! Він не міг знати, просто не міг! Повільно, намагаючись подалі відтягувати неприємну секунду, я обернулася. Прямо переді мною, схрестивши руки на грудях та злегка відхилившись назад, стояв Джеймс Андерсон та буравив мене погрозливим, лякаючим поглядом.